Вітька — це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна, як давно. Коли Ірюся ще не вимовляла літери 'р' і скаржилась, чому їй дали ім`я, яке цю літеру містить.
— А пам`ятаєш, яку качку вони тоді привезли? Ви з Оленою її готували з яблуками!
— З капустою! Ми її готували з капустою!
— А мені здається, з яблуками!
— Я готувала, і я пам`ятаю!
— А я їв!
— Чи ми ще до смерті скуштуємо такої качки?
— Вчора ти плакала, чи ми потрапимо до смерті в Оперу.
— Так, життя бере за горлянку.
— І все одно добре, що життя, а не смерть.
— Але після недавньої сцени таки хочеться померти...
Вони повільно йшли осінньою вулицею. Падало сухе листя. Сяяли розкішні магазини. Там, за склом, люди купували пиво й ковбасу. В Опері вже давно закінчилася увертюра, завіса знеслася нагору, розкрила сцену з давньоєгипетськими декораціями. А нагорі, в маленькому помешканні старого будинку, двоє молодих людей, нахабно вигнавши з дому старих господарів, стверджували своє право... яке право? Світ і правда божевільний.
Старі зупинилися біля одного з магазинів.
— Давай купимо трошки шинки.
— А може, краще, чотири сосиски?
— Ти взяв із собою гроші?
— Здається, в мене щось було у кишені. Ось 50 копійок, а от ще, а от і гривня.
— Ось ви де! Ви забули ключі! Вийшли з дому без ключів! Тримайте! — до них підбігли щасливі хлопець і дівчина. У Ірюсі від цілунків стерлася жахлива темна помада, без неї вона гарненька, як квіточка. Дуже схожа на сестричку її батька і Олеся Івановича, яка колись померла молодою.
— Ірина нас не познайомила. Мене звуть Артур, — хлопець простяг руку, і Олесь Іванович потис її. А що йому ще було робити?
