-- Тобi ж краще буде! -- додав Васько.
-- Що-о-о?! -- ревонув Бевзь вiд такого зухвальства. -- Ви мене залякувати?! -- Вiн пiдсмикнув рукава на курточцi й посунув на хлопцiв, якi лише вiд самого Бевзевого вигляду так i заклякли на мiсцi.
А здорованi вiд реготу аж попадали на землю й задри?али ногами, гукаючи вслiд Бевзю:
-- Ой, Бевзику, надають же тобi малявки! Ех-хе!
-- Ой, дитинко, не ходи, вава буде! Ух-ху!
Кпини приятелiв ще бiльше розлютили Сема, й вiн вирiшив, що тiльки розквашенi носи й пiдбитi очi знахабнiлої дрiбноти зможуть повернути його авторитет.
От вiн наблизився до них упритул...
От уже розмахнувся -- i...
Раптом хтось ухопив його сталевими пальцями за пiдняту руку. Бевзь рвучко озирнувся -- i похолов: за спиною в нього стояв дiльничний мiлiцiонер, а бiля колоди на землю осiдала хмарка куряви, яку зняли його дружки.
-- Бiйку затiваєш? -- грiзно запитав дiльничний.
-- Та що ви, товаришу мiлiцiонер! -- перелякано заклiпав Бевзь. -Це я так... прийомчики показую. Правда ж? -- благальне глянув вiн на хлопчакiв.
Христофор через силу ковтнув густу слину, облизав неслухняним язиком пересохлi губи й ледь видобув iз себе:
-- Еге... прийомчики... Ми самi попросили...
Дiльничний, не дуже вiрячи, оглянув друзiв, знизав плечима, але руку Бевзеву випустив i покрокував собi далi у своїх важливих мiлiцейських справах.
-- Дякуйте долi, -- для авторитету грiзно просичав Сем, коли постать дiльничного сховалася за рогом. -- А то було б вам!
Насправдi ж вiд його лютi майже нiчого не лишилося: що не кажи, а хлоп'ята -- молотки, не виказали його!
-- Дарма ти наскакуєш на нас, -- вiдразу посмiливiшав Христофор. -- Ми тiльки хотiли тебе спитати: ти взяв наш клей?
-- Який клей? Нiякого клею я не брав, нiякої вашої канiстри не бачив! -- кинув Бевзь i викрив себе з головою: вiн сказав про канiстру, хоч хлопцi нi словом не прохопилися про неї.
Бевзь вiдразу зрозумiв свою помилку i, хоч було вже пiзно, вирiшив вiднiкуватись до кiнця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтiв:
-- Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?
-- Просто вiн дуже небезпечний! -- перебив його Христофор. -Клеїть геть усе, i -- мертво!
-- Бреши! -- гигикнув Бевзь.
-- Я не брешу, а знаю точно, -- образився Христофор за таку недовiру до його винахiдницького генiя. -- От приклеїшся до чогось -i привiт! Так i житимеш приклеєний!
-- Ти менi баки не забивай, -- гримнув Бевзь. -- Менi собак на шию не навiсиш! Нiчого я не брав -- i квит!
-- Брав! Брав! -- вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тiльки зараз збагнув, що так само, як i Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичнi властивостi клею.
-- Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! -- махнув Бевзь недбало рукою i подався геть.
Хлопцi теж пригнiчено посунули по домiвках, так i не розповiвши Семовi, як пiдступно пiдманули його дружочки.
А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обiцяв йому тато, така довга й важка, що про неї i згадувати не хотiлося...
Крiм того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторiю, закинув ключа в рiчку, а для певностi ще й набив на дверi двi дошки навхрест.
-- Отак, щоб знав! -- сказав вiн синовi. -- Вчи краще уроки i не марнуй часу на всякi забавки.
Роздiл дев'ятий
'СЬОГОДНI УРОКIВ НЕ БУДЕ!'
Учорашнiй день був невдалим для всiх наших героїв.
Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторiю i суперклей, чудо нашого вiку, та так i не змiг поки що повернути його.
Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарештi зiйтися з ним вiч-на-вiч у двобої.
Та й сам суперагент досi не виконав своєї обiцянки шефовi -- до вечора заволодiти винаходом Христофора Тюлькiна.
Одне слово, цей день став днем суцiльних невдач, а як вiдомо, здебiльшого невдачi потроюють сили справжнiх героїв -- i вони зрештою досягають мети. Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднiшнiй...
До початку урокiв лишалося пiвтори хвилини, коли Христофор кулею влетiв на шкiльне подвiр'я. Але потрапити сьогоднi у клас йому не судилося. I не тому, що вiн запiзнився: сьогоднi у клас не потрапив жоден учень, навiть тi, якi щодня приходять чи не за годину до дзвiнка. Та що там учнi! Навiть учителям на чолi з директором сьогоднi не судилося щедрою рукою роздавати п'ятiрки та одиницi, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетникiв за дверi. I все через те, що...
А втiм, навiщо поспiшати? Розкажемо по порядку.
Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я -- i потрапив у справжнiй людський вир.
Учнi всiх класiв, вiд першого 'А' до десятого 'В', величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.
Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.
-- Що сталося? -- спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не змiг, а розiбрати хоч кiлька слiв у цьому ревищi не змiг би навiть i найдосконалiший космiчний прилад.
-- Свобода, пацан! -- весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет. -- Урокiв не буде! Ур-ра! -- I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.
Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся -- i Васько почав проштовхуватись до нього.
Це йому вдалося напрочуд легко -- вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.
На його курточцi не вистачало двох ?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.
-- Живемо, Тюля! -- затанцював вiн навколо Христофора. -- Сьогоднi урокам -- привiт!
-- Зачекай, -- ухопив його за комiр Тюлькiн, -- заспокойся й поясни нарештi: що дiється?
-- Як? -- витрiщився на нього Васько. -- Ти досi нiчого не знаєш?! -- I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.
Виявляється, трапилося ось що.
Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв -нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.
Тут i застав її директор -- вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: 'Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю'. Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей...
Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто -- анiчогiсiнько не зробив.
Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.
