уже бачив його, визирнувши з «лежачої», бачив, як у міцного ґевала санітарного корпусу мало не до вуха розтягувалась посмішка, а Бронька шепотів щось на вухо, простягав п'ятірню, а той, вислухавши, хилитав ляльковою голівкою і вів Броньку до туалету; загодя вертали — санітар з упрілим чолом, а Бронька підтримував руками сідницю, шкутильгаючи добирався до дивана, зганяв обмащеного зеленкою, у виразках Лопату: «Ну що? Хто краще кінчив… Ото о-о-о», — вмостившись, повертав до Лорда: «ай-ай-ай залізли на церкву, б'ють сокирою, а батюшка заюшеними губами говорять, молитви липнуть до губів… Юшку батюшка обтирають, баби кричать не своїм гласом… дзвін калатнув, дід бах сокирою, бах сокирою… тут червоним зайнялося, кругом церкви зайнялося, дзвін у-у-у проламав крилос, упав, покотився, ноги луснули у тракториста, — хрясь, гілкою сухою тріснули, — а тракторист уже ворота поламав, і ікона Миколи Чудотворця в багно… і хрест птахом полетів над селом, упав за селом, бо Єреська шмаг по хресту, шмаг, і хрест полетів і упав на сел…» — Бронька уклякав, і Лорд відвертався до заґратованого вікна; Бронька знову пускався кола, — чіпляв санітарів руками, санітари давали копнів, — падав навзнак біля вбиральні і жалібним голосом канючив «дай, дай, дай, дай, братка, покурити… дай», — дриґав рукою по-жебрацькому; медперсонал переморгувався: «Може, Бронька, тебе виписувати пора — больно похож на умного чєловєка…» — відтак Бронька підступом, крадькома до лежачої палати: «…батько Лопати повистелював іконами підлогу у свинарнику, став потому, взявся у боки і горланить через тин, пританцьовуючи, до брата мого: мов, «Никифоре, покарав мене Бог, га?» — і сміється, сміється… колись сміх людський був, а то жах — нелюдське щось… а син його на острові телят пас, зелений острів од трави, — пас та книжку читав айайайай, — як поверне головою — хряц — так і ходив місяців зо два, ревів биком, а нормальним же вродився — матір рідну у свинарнику, у яслах покрив, поговорювали, він, той виблядок, точно їхній виблядок до інституту подався, заздрив я йому, айайай заздрив…» — пускаючи соплі, вистрибом біг, сідав на гузно, перебираючи руками, тягнув по кахлі упродовж коридору; старі в'язні божевільні за номером п'ятим поговорювали, що на «лежачу» тягне, бо там жратву на тацях, прямо під носа приносять, і що він, Бронька, ніякий не вчитель, і з нього вчитель, як хрін із мірошника, бо сам баптист, а з Лопатою вони не поділили сестри по вірі: еч, вовк линяє, а натури не міняє. Головному лікареві ця метушня з Бронькою обридла; підходив: «На лежачу». Там-то Лорд і потоваришував з Лопатою — нікуди дітися од Броньки: «…а у синочка шия хрясь, так і помер там же на яслах, де матір покрив»; Лопата тулився до Лорда і годинами розповідав про дітей та про пристрелену дружину: «Вона лежить, а з дула дим… тоненький дим… сизий дим»; підходив лікар, після чергової очистки мізків сульфазином та шокових сеансів інсуліну, лагідно, мовби хворий у хворого, питав Лопату: «Ну што, лучше? Ну-ну-ну-у… Завтра зайдьотє ко мнє». Зайти «ко мнє» страхопудило хворих, означало «постукать»: лікар складе на відполірованій поверхні столу руки, складе, а перед тим попільничку тобі довірливо, сигарету, ще й сірником кресне: «а што там, а почему, да і как так можна, у вас вєдь»; люди водили поглядом по портьєрах — нагадувало домівку, — і хтось таки розказував якусь нісенітницю, мовляв, із третьої палати пацан «мислі чітаєт на ходу», — отримував усього-навсього вихід за ґратчастий вольєр, де вітерцем повіває, де солодко тхне повітрям, осінніми антонівками, припрілим листом, і тільки тополі стоять зелені; а тому бідасі галоперидол, межептил, а опісля в туалеті на перекурі божевільні тупцюються, нишпорять, нюшать один одного, аж поки все змивається наступним днем, а там іншим, — і ніхто так і не знатиме правди. Човпикання з кута в кут, мрія про п'ятнадцяти-хвилинну прогулянку. «Ну, як там надворі?» — діставав кожного з тих, що приходили з прогулянки; крадькома молився в кутку; Лорд висідався на дивані; старий Бушгольц шкарябав бісером ієрогліфів; надворі маячня осені; Лорд нудив нудом, — згадки, не думки про втечу надокучали не менш від Лопати, котрий: «…вона лежить… димок сизий… розумієш… і діти біля неї… я просто помирав за нею»; Бушгольц кам'янів біля вікна, іноді подляком, про себе, похіхікував, продирався крізь туман ієрогліфічного письма, а Лорд уперто слухав ґелґотання у водогоні і, попри глупоту божевільного затишшя, підкупивши санітара золотою обручкою, роздобув дверного відмикача, занудно, допевне визначав, куди виводить каналізація. Отже — воля. Жид глянув у спину, і Лорд останнє що почув з його уст: «Ех, куда бєжать?… куда бєжать… страна вєчних дураков і поетов… Бєрєжот же вас Ієгова, да, страна поетов і дураков…» Лорд ще раз обернув голову: на грудях старого Бушгольца росла, ширилась чорна пляма; Бушгольц обернувся, майнув полами халата, витяг аркуш паперу, складеного вчетверо, і зробив вигляд, що пише.
Подичавілий Лопата дриґонів у баюрі; округле віконечко сліпло; з вулиці учахали кроки; поліття змінилося на лихоліття, — і вітер верещав; Лорд навпочіпки ковтав циклодол; Лопата — тільки око жовто ворушилося, в останньому промінні — космами світло перекинулося потойбіч, на Лопату, на упрілі стіни; Лорд із жалем бачив пополотніле лице Лопати. «Підіймайся, Лопато, пора… пора…» — «Не призводь до гріха. Я віруюча людина»; Лорд насильно упхнув у рота Лопаті кілька таблеток циклодолу, але той вихаркнув. Лорд з розмаху ударив під щелепу, пожалкував: «Скатіна», подерся нагору, по вижолобках, ступанки не було: остання стьожка світла втухла. «Судилище, судилище на нас чекає…» — та все ж хильцем за Лордом; луснуло шкло; погорі кроки; Лопата схибив, обідрав до м'яса долоні, пластом ліг на вцементовану підлогу: «Не піду… Не піду…» Лорд із вулиці — натягнутим нервом, вітер колючий, зжираючий літо, прошнирював навскрізь благу одіж: «Мать твою, Лопато», — повернув і, шматуючи одяг об рештки скла, витяг Лопату нагору: чорна перевернута балія міста з порожнім нутром, із свічками мертвих ліхтарних стовпів; вгаслі матові лампи ліхтарних стовпів, і в лампах хиляються шматки червоного місяця, — темінь. І вони побігли містом, якого не бачили, і ніхто з них не знав, скільки минуло часу, того химерно відібраного часу; Лопата кривавив слідами обдертих до живого ніг, хиткий, позбавлений усього, окрім параноїдального жаху. Лорд не впізнавав цього містечка, містечка, де прожив стільки років — і не тільки за ґратами божевільні; а ось химорода долі — поніч та вимерлі вікна; і перші кроки по справжній землі, вхололій за ніч, квадратики будинків, де на дахах спить тихенька смерть, яку називають — ніч. «Боже мій… Боже мій…» — ляпотів Лопата, кривавлячи слідами. Упав. Лорд напочатку не звернув уваги, чи то просто знав, що Лопата має властивість хитромордити; за добрий десяток кроків Лорд потямився, що його, Лопати, нема поруч, повернувся і, підгилюючи носаками, копаючи, — погнав. Лопата, хирлявий від природи чолов'яга, геть онімів, чаламкав губами; Лорд хвацько ухопив Лопату за обідрану одіж, закинув на горба й поволік, хриплячи замерзлими легенями, у ніч. Перші кроки втоптаною землею, пропахлою літніми, тліючими травами, як пахне лише земля на зламі осені й літа, — прохмелили голову Лордові; зараз йому видавалося, що може згадати, хто він, як його звати насправді, повернути час, власну пружину наджиґурити; самовпевнено зупинився і з облізлого, голого пагорба вдивився у хижо окреслені контури міста. Жовтіло в повітрі. Він ступив, зупинився, начебто щось готове ось було вирватися, але того не вимовити; навіть та думка, сліпа подоба її повела знову темними коридорами, стягувала вузлами пам'ять, і від того та сліпла — Боже! Боже! — що він тоді думав, коли зачинилися двері позаду, і санітари в кишенях ховали дверні ручки, — думалося, що то, може, навіки? але про це запізно, і про це не треба; Лорд сидів, затиснувши долонями обличчя, готовий заплакати од несподіванки холодного подиву, що таки щось загубив, — на путівці упоперек лежав дохлий пес, облізлим трупом повзали опариші, а Лопата слинив губами, пробував заговорити і замість того тицяв пальцем, повторюючи «охах».
А потім настав ранок: сонце розливалося степом, золотило придавлену вітрами траву, — котилося світило врівень чорнозему. Битий шлях. Кібець грудкою упав у трави. Ані душі.
А потім прийшла ніч. За нею холод. І в глупій поночі вони блукали полями колючого дурману, лободи, чорними латками зораних ланів, — тільки розгой вітру ворушив благу одіж: перед ними лежали коноплі, вирубані, видно, ще тогоріч; шпичаками, остюччям кололо ноги до крові, й коли Лопату починало тіпати, то Лорд горланив диким російським матом, брав попід руки Лопату, доносив до першого-ліпшого переїзду. Там десь клав у якомусь вибалку, а сам зайцем вуха нашорошував — хортом по вітру: Лопата блював жовчю, його лихоманило, тіло зводило судомою, і він когось протяжно кликав, може, дітей, дружину, — Лорд не добирав, — відстовбурчивши комір «хебе», обіпершись на покручену, розчахнуту блискавицею вербу, звісивши руки на гострих колінах, зирив, як пропливали високим небом білі перисті хмари, рука тягнулася до блискучих бістверів із циклодолом, але безвільно опадала. Лопата червом ворушився на землі, вітри дули з півдня, теплі вітри. І Лорд думав, що міг би увіпхнути Лопаті до рота кілька таблеток, але все то надарма, не допоможе. Лопата не жилець, а якщо виприсне з цього, то сам і пожалкує. Після третього дня втечі трохи розгодинилось, і Лорд вовком рискав, винюхував місцину, звіром шукав по давно ходжених стежках, чуючи за собою відкриті лови, повзма продираючись крізь колючі зарості терну, прив'язавши паском Лопату, поки добрався до якоїсь напіврозваленої хижі. Чи то лісова сторожка, чи то просто за далекої пам'яті жив якийсь відлюдько; всівшись на пагорбі, набили позлипані шлунки терпкими ягодами. Лопата трохи оклигав і протяжно бив повітря псалмами, а потім знову завмирав на землі натягнутою линвою, вижовклий,
