Уста міс Бейкер ворухнулися, вона ледь помітно кивнула мені головою й відразу ж знову відкинула її назад — певно, те, що стояло в неї на підборідді, захиталось, і вона злякалася, що воно впаде. I знову я мало не попросив у неї пробачення. Будь-який вияв надмірної самовпевненості й незалежності завжди приголомшує мене.
Кузина знову привернула до себе мою увагу, почавши розпитувати мене своїм низьким, хвилюючим голосом. Слухаючи такий голос, ловиш кожен його перелив, немов мелодію, яку тобі дано почути лише раз у житті. Дейзі мала смутне, гарне обличчя, осяяне яскравими очима й яскравими жагучими устами, але чоловікам, які захоплювалися нею, найважче було забути звабу її голосу — ту його милозвучну владність, той тихий придих: «Чуєш?» — немов відлуння великої втіхи, якої вона щойно зазнала, і обіцянка втіхи ще більшої, яка чекає попереду.
Я розповів, що по дорозі до Нью-Йорка зупинився на день у Чикаго, й переказав їй вітання від десятка друзів.
— То вони там тужать за мною? — радісно вигукнула вона.
— Все місто охоплено смутком. В усіх машин ліве заднє колесо пофарбоване в чорний колір на знак жалоби, а над північним берегом озера цілу ніч розлягається стогін і плач.
— Ой, як гарно! Вертаймося туди, Томе. Завтра ж! — I тут-таки без видимого зв'язку вона додала: — Глянув би ти, Ніку, яка в нас донечка!
— Покажи.
— Вона зараз спить, їй уже три роки. Ти ще не бачив її?
— Ні.
— Я неодмінно покажу її тобі... Вона...
Том Б'юкенен, який нетерпляче походжав по кімнаті, зупинився і поклав мені руку на плече.
— Чим ти тепер займаєшся, Ніку?
— Стажуюся на біржового маклера.
— В кого?
Я назвав.
— Ніколи не чув, — зневажливо кинув він.
Мене це розсердило.
— Почуєш, — коротко відказав я. — Неодмінно почуєш, якщо оселишся тут надовго.
— О, щодо цього можеш бути певен, — мовив він, глянувши на Дейзі, а потім знову на мене, немов чекаючи якихось заперечень. — Не такий я дурний, щоб селитися десь-інде.
Тут міс Бейкер сказала: «Авжеж!» — і я аж здригнувся з несподіванки: це було перше слово, яке вона вимовила за весь час, Певно, її саму це здивувало не менше, ніж мене; вона позіхнула і, швидко, зграбно вивернувшись, опинилася на ногах.
— Аж затерпла вся, — поскаржилася вона. — Здається, я все життя пролежала на цій канапі.
— Не дивися на мене так, — відказала Дейзі. — Я з самого ранку намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.
— Ні, дякую, — мовила міс Бейкер до чотирьох коктейлів, щойно принесених до кімнати. — Перед грою я не п'ю.
Господар дому недовірливо подивився на неї.
— Це ж треба! — Він вихилив свою склянку так, наче в ній була тільки крапля на денці. — Не збагну, як тобі взагалі щось удається.
Я зачудовано подивився на міс Бейкер, не розуміючи, що саме їй «удається». На неї приємно було дивитися. Вона була струнка, з маленькими грудьми й трималася рівно, мов молодий кадет — навіть по-кадетському трохи відводила назад плечі, її сірі, примружені очі з чемною цікавістю дивилися на мене з гарненького, блідого, вередливого личка. Мені раптом здалося, що я вже десь бачив її, можливо, на фотографії.
— Ви мешкаєте у Вест-Еггу? — промовила вона досить зневажливо. — В мене там є знайомі.
— Я там не знаю жодн...
— Не може бути, щоб ви не знали Гетсбі.
— Гетсбі? — спитала Дейзі. — Якого Гетсбі?
Перше ніж я встиг сказати, що це мій сусід, лакей оголосив, що їсти подано, і Том Б'юкенен, затиснувши в залізних пальцях мій лікоть, владно випровадив мене з вітальні — немов пересунув пішака з однієї клітки на іншу.
Розслаблено, неквапно, взявшись руками в боки, обидві молоді жінки йшли попереду нас до столу, накритого на терасі, що рожевіла в промінні надвечірнього сонця. Вогники чотирьох свічок миготіли на столі під притихлим вітерцем.
— А свічки навіщо? — насупилася Дейзі й загасила їх пальцями. — За два тижні буде найдовший день року. — Вона обвела нас сяючим поглядбм. — Скажіть, у вас бувало так, що ви чекаєте й чекаєте цього найдовшого дня, а потім, коли він уже минув, згадуєте, що проґавили його? Зі мною таке щороку буває.
— Давайте придумаємо що-небудь, — сказала міс Бейкер, позіхаючи так, наче вона не до столу сідала, а вкладалася в ліжко.
— Давайте, — сказала Дейзі. — Але що? — Вона безпорадно глянула на мене. — Що взагалі можна придумати?
Перше ніж я встиг відповісти, вона раптом з жахом утупилась очима у свій мізинець, а тоді жалібно
