- А з дорослих хто тобі подобається більше - тітка Меріон чи дядько Лінкольн?
- Більше все-таки дядько Лінкольн.
Він помітив, що люди звертають на неї увагу. Коли вони вдвох ввійшли до ресторану, з усіх боків чувся шепіт: «Чарівна»,- а тепер відвідувачі за сусіднім столиком досить безцеремонно розглядали її, наче перед ними була не дитина, а якась екзотична квітка.
- Чому ми не живемо разом? - раптом спитала вона.- Тому що мама померла?
- Тобі треба жити в Парижі, щоб добре вивчити французьку мову. І тато не міг би доглядати тебе так добре, як доглядають тут.
- А мене вже й не треба дуже доглядати. Я все вмію робити сама.
У вестибюлі ресторану його гукнули чоловік і жінка.
- Боже, старий Уейлс!
- Добридень, Лоррейн... Привіт, Данку.
Перед ним несподівано постали привиди давніх часів: Данкен Шеффер, приятель по коледжу, і Лоррейн Кворлес, вродлива, білява тридцятилітня жінка, одна з тих, що золотої пори три роки тому допомагала їм змішувати тижні й місяці в суцільну хмільну ніч.
- Цього року мій чоловік не зміг приїхати,- відповіла вона на запитання Чарлі.- Ми тепер злидарі. А мені сказав: надсилатиму двісті доларів на місяць - і живи як знаєш... Це твоя доня?
- Вертайтесь назад, візьмемо столик,- запропонував Данкен.
- Не можу.- Чарлі радів, що є привід відмовитися. Колись Лоррейн вабила його своєю хтивою, хижою красою, але тепер вони жили в різних часових вимірах.
- То, може, зустрінемось пізніше й пообідаємо разом? - сказала вона.
- У мене справи. Дай мені свій телефон - я подзвоню.
- Чарлі, по-моєму, ти тверезий,- сказала вона, прищуливши очі.- їй-богу, Данку, він тверезий. Ану щипни його - тверезий він чи ні?
Чарлі кивком голови показав на Онорію, Лоррейн і Данкен засміялися.
- Де ти зупинився? - поцікавився Данкен.
Чарлі завагався - йому не хотілось називати їм свій готель.
- Та ще, власне, ніде. Краще давайте я вам подзвоню. Ми зараз їдемо на вар'єте в «Ампір».
- Правда? Я теж хочу! - вигукнула Лоррейн.- Хочу подивитися на клоунів, і на акробатів, і на жонглерів. Ходім на вар'єте, Данку!
- Але ми ще маємо залагодити деякі справи,- сказав Чарлі. - Тож до зустрічі в «Ампірі».
- Що ж, гаразд, задавако, гаразд... До побачення, лялечко. - До побачення,- чемно вклонилась Онорія.
«Краще б ми не зустрічалися»,- подумав Чарлі. Він розумів, що вразив їх своєю нормальністю, своєю серйозністю, вони відчули в ньому силу, якої їм так бракує, і тепер вона вабитиме їх до нього.
В «Ампірі» він хотів посадити дочку на своє згорнуте пальто, але вона рішуче відмовилась. Онорія була вже майже сформована особистість, із своїми звичками та вподобаннями, й Чарлі охоплювало дедалі більше бажання прищепити їй щось своє, поки вона ще піддається його впливові. Але на це потрібен час.
В антракті вони зустрілися з Данкеном та Лоррейн у фойє, де грав оркестр.
- Вип'ємо?
- Гаразд. Але не біля стойки - сядемо за столик.
- Зразковий батько!
Неуважливо слухаючи Лоррейн, Чарлі стежив за поглядом Онорії - дівчинка задумливо роздивлялася довкола. Що вона бачить, про що думає?
їхні погляди зустрілись, Онорія всміхнулася.
- Такий смачний лимонад,- промовила вона.
Що вона хотіла сказати? Що він сподівався почути від неї? Потім, коли вони в таксі верталися додому, він пригорнув її до себе.
- Люба, ти згадуєш маму?
- Так, іноді згадую,- якось невпевнено відповіла вона.
- Я не хочу, щоб ти її забувала. В тебе є її фото?
- Здається, є. В тітусі Меріон напевно є. А чому ти хочеш, щоб я її не забувала?
- Вона тебе дуже любила.
- І я її любила. Вони помовчали.
- Татку, забери мене звідси,- раптом вихопилося в неї.
У нього радісно тьохнуло серце. Саме це він і прагнув почути.
- Хіба тобі тут погано?
