виготовлені зі шпильок із кольоровими кульками на кінцях прапорці, які мали би відзначати наші перемоги. 18 днів батько пересовував свої прапорці по карті у східному напрямку.
— Ось і все, — сказав він потім. — З Польщею покінчено.
А потім було покінчено з прапорцями. І з літом також. Бабуся повитягала прапорці з карти Європи, познімала їх зі шпильок і поскладала шпильки назад у свою скриньку з шитвом. А радіо переїхало до спальні моїх батьків. Кожного ранку я чув крізь три стіни сигнал побудки мюнхенського радіо. Передача називалася «Ранкова зарядка», і під її звуки підлога починала ритмічно вібрувати. Батьки робили зарядку під керівництвом радіотренера. А мене вони раз на тиждень відправляли на приватні спортивні заняття для людей із вадами хребта, бо я був занадто повним і мене треба було перетворити на більш придатного до військової служби.
Вчора на майданчику, де проводяться переклички, виголошував промову офіцер у зеленому капюшоні, великому, немов кухонна тарілка. Цей офіцер спеціально приїхав до табору. Його промова була про мир і ФУССКУЛЬТУРУ. І Тур Прікуліч не мав права його переривати, він стояв поряд, улесливо виструнчившись, немов церковний служка, а потім переповів нам усе у скороченій формі: фусскультура зміцнить наші серця. А у наших серцях б'ється серце Радянського Союзу. Фусскультура зміцнює робітничий клас. Завдяки фусскультурі СРСР процвітатиме, зміцнений силою Комуністичної партії і осяяний народним щастям у мирні дні. Акордеоніст Конрад Фонн, земляк Тура Прікуліча, пояснив мені, що насправді йдеться не про літеру «у», а про літеру «і», тобто про ФІЗИЧНУ культуру і її дію. Мабуть, офіцер просто помилково запам'ятав собі це слово, а Тур не наважується виправити його.
Слово ФІЗКУЛЬТУРА я добре знав зі своїх занять для людей із вадами хребта і з четвергової народної школи. Гімназистами ми щочетверга зобов'язані були брати участь у вечорах всенародної військової підготовки. Нас тренували на шкільному дворі: лягти, встати, видертися на паркан, присісти, знову лягти, відтиснутися на руках, встати. Ліворуч, праворуч, кроком руш, пісню заспівай. Вотан, вікінги, германські балади. По суботах, а іноді й по неділях ми вишиковувалися в колони і марширували кудись за межі міста. У заростях на пагорбі ми вправлялися у самозахисті з вінками із гілок на головах, тренували вміння орієнтуватися, імітувати котячі і собачі звуки, грали у військові ігри з нашитими на рукавах червоними і синіми вовняними нитками. Той, хто відірвав нитку з рукава ворога, убив його. Той, у кого назбиралося найбільше ниток, отримував криваво-червону квітку гібіскуса і звання героя.
Одного разу я просто не пішов на четвергову школу всенародної військової підготовки. Тобто не так щоб зовсім просто. Попередньої ночі був доволі потужний землетрус. У Бухаресті завалився житловий будинок і загинуло чимало людей. У нашому місті з дахів попадали лише димарі, а у нас вдома дві пічні труби опинилися на підлозі. Я вирішив використати це як алібі. Вчитель нічого не сказав, але у мене в голові вже спрацювало те, що я ходив на тренування для людей із вадами хребта. Бо я вбачав у цьому доказ того, що я таки каліка.
У ті цікаві часи мій батько фотографував саксонських дівчат у народних строях і гімнасток. Для цього він навіть купив собі фотоапарат фірми «Лейка». А по неділях він ходив на полювання. По понеділках я бачив, як він знімав шкіру з підстреленого зайця. Такі оголені від хутра, синювато-застиглі і виструнчені, ці зайці були схожими на саксонських гімнасток на колоді. Зайців з'їдали. Хутро прибивали до стіни сараю, а після того як воно висихало, складали до спеціальної бляшаної скриньки. Кожних півроку приходив пан Френкель, щоб забрати їх. Але одного разу він раптом не прийшов. І більше про нього ніхто не питав. Він був євреєм, із біляво-рудим волоссям, високий, стрункий, майже як заєць. Маленький Ферді Райх і його мама, які жили у нас на кінці двору, теж раптово зникли. І ніхто про них більше не питав.
Нічого не питати і не знати було легко. Приїздили біженці з Бессарабії і Трансістрії, їх поселяли, вони жили якийсь час і знову зникали. Приїздили також німецькі солдати з райху, їх селили, вони жили якийсь час і знову зникали. Зникали сусіди і родичі, вчителі, які йшли на війну до румунських фашистів або до Гітлера. Дехто приїздив на фронтову відпустку, а інші не поверталися взагалі. Були хитруни, які переховувалися від фронту, але вдома були героями і розгулювали у військовій формі по танцях і кав'ярнях.
Вчитель природознавства також носив чоботи і військову форму, так він був убраний, коли пояснював нам зозулині черевички як один із різновидів орхідей. І едельвейс. Едельвейс був чимось більшим, ніж просто квітка, це була мода. Усі носили погони і значки із зображеннями різних типів літаків і танків, видами зброї або ж едельвейсом чи тирличем у ролі талісмана. Я збирав погони, обмінював їх і вивчив напам'ять систему військових звань. Найбільше мені подобалися унтер- і обер-єфрейтори. Я думав, що єфрейтори — це такі собі коханці, унтер- і обер-коханці. Бо у нас удома мешкав обер-єфрейтор Дітріх із райху. І коли моя мама засмагала на даху сараю, Дітріх підглядав за нею у підзорну трубу. А мій батько підглядав за ним із веранди, а тоді витягнув його у двір і розбив його підзорну трубу молотком на бруківці двору поряд із сараєм. Моя мама із клуночком речей під пахвою на два дні втекла ночувати до тітки Фінні. А за тиждень до того Дітріх подарував моїй матері на день народження два горнятка для кави мокко. Це була моя провина, бо я йому сказав, що вона збирає горнятка для мокко, і пішов разом із ним у магазин порцеляни. Там я показав Дітріху два горнятка, які точно сподобаються мамі. Вони були блідо-рожеві, як ніжні хрящі, зі сріблястим кантом і такою ж краплинкою на вушку. Ще однією моєю улюбленою пам'яткою був бакелітовий едельвейс із фосфором, він світився уночі, ніби будильник.
Учитель природознавства пішов на війну і не повернувся. Вчитель латини повернувся на час фронтової відпустки і зайшов до нашої школи. Він сів за стіл і дав урок латини. Урок швидко закінчився і був зовсім не таким, якого він сподівався. Учень, який особливо часто отримував квітку гібіскуса, сказав із самого початку:
— Пане вчителю, розкажіть нам, як там, на фронті.
Вчитель прикусив губу і відповів:
— Зовсім не так, як ви собі уявляєте. — І тут його обличчя закам'яніло, а руки затремтіли, ми ніколи раніше не бачили його таким. — Зовсім не так, як ви собі уявляєте, — повторив він.
А тоді він поклав голову на стіл, звісив руки, ніби ватна лялька, донизу, і заридав.
Російське село невеличке. Коли ти йдеш старцювати, то сподіваєшся, що не зустрінеш іншого жебрака з табору. Усі ходять просити з вугіллям. Якщо ти справжній жебрак, то ховатимеш долоні. Ти несеш своє вугілля загорнутим у шмаття, ніби немовля. Стукаєш у двері, і якщо вони відчиняються, відгортаєш шмаття і показуєш, що маєш. У період із травня до вересня шанси виміняти щось на вугілля не дуже великі. Але у тебе є тільки вугілля.
В одному городі я побачив петунії, а також цілий ряд світло-рожевих горняток зі сріблястим кантом. Коли я пішов далі, то заплющив на мить очі і вимовив ГОРНЯТКО ДЛЯ МОККО, а подумки порахував літери: шістнадцять. Тоді я відрахував шістнадцять кроків, а потім тридцять два за обидва горнятка. Але там, де я зупинився, не було будинку. Я порахував сто шістдесят кроків за усі десять горняток, які стояли у серванті моєї мами, й опинився на три будинки далі. У городі не було петуній. Я постукав у перші двері.
Їхати завжди було за щастя.
По-перше: поки ти їдеш, ти ще не на місці. Поки ти ще не на місці, ти не мусиш працювати. Поїздка — це момент відпочинку.
По-друге: поки ти їдеш, ти перебуваєш на території, якій до тебе байдуже. Дерево не кричатиме на тебе і не битиме. Під деревом усе це може трапитися, але саме дерево ні в чому не винне.
Єдина зупинка, яку ми запам'ятали, приїхавши до табору, називалася НОВО-ГОРЛОВКА. Це могла бути назва табору чи сусіднього міста або ж цілої місцевості. Фабрика називалася не так, а КОКСОХІМЗАВОД. А у дворі табору поряд із краном для води лежала чавунна накривка для каналізації з написом кирилицею. Мої шкільні знання грецької допомогли мені відчитати ДНЕПРОПЕТРОВСК. І це могло бути якесь місто поблизу або ж просто якась сталеварня десь на протилежному кінці Росії. Вийшовши з табору, ти бачив замість букв широкий степ і обжиті ділянки степу. І через це поїздки також були щастям.
Тих, хто займався транспортуванням, щоранку призначали на машини у гаражі за табором, вони їздили переважно по двоє. Ми разом із Карлі Гальменом підійшли до чотиритонної «Ланції», моделі тридцятих років. Ми добре знали усі п'ять машин у гаражі, їхні переваги і недоліки. «Ланція» була хорошою машиною, не занадто високою і повністю металевою, без дерев'яних частин. Трохи гіршим був п'ятитонний MAN із колесами, які у висоту сягали до грудей дорослій людині. На кращій «Ланції» їздив шофер Кобелян з
