Вілла — невисока квадратна будівля сучасного типу, із заокругленими вікнами, що зовсім не затримували сонячних променів, — стояла фасадом на південь, Чарівний будинок — він цілком виправдував їхні сподівання!
Фред Нарракотт виключив мотор і обережно провів човна крізь вузьку затоку поміж скель до природної бухточки.
— А сюди, мабуть, небезпечно причалювати у погану погоду, — роздратовано кинув Філіп Ломбард.
Фред Нарракотт гордливо відповів;
— До Індіанського острова під час південно-східного вітру й зовсім не можна причалити. Іноді його одрізає від суші на тиждень чи більше.
Віра Клейторн подумала:
«Певно, острів відчуває великі утруднення з доставкою провізії. Взагалі всі ці господарські турботи — така мука».
Човен тим часом упритул підійшов до прибережних скель. Фред Нарракотт вистрибнув на берег і разом із Ломбардом допоміг усім вийти з човна. Нарракотт припнув човен до вправленого у скелю кільця. Потому він очолив процесію, що рушила нагору по вирубаних у скелі східцях.
— Хе-хе, нічогенький собі куточок! — з удаваною бадьорістю мовив генерал Макартур. Але насправді його не залишало відчуття тривоги. До дідька всі ці загадкові острови!
Коли компанія, подолавши підйом, вийшла на горішню терасу, настрій прибулих дещо піднісся. Біля відкритих навстіж дверей будинку стояв, чекаючи на них, поважний дворецький. Його урочистий вигляд заспокійливо вплинув на гостей. До того ж будинок справді дуже привабливий, та й вхід із тераси чудовий…
Дворецький злегка вклонився й виступив наперед. Це був високий на зріст, худорлявий, сивоволосий і вельми респектабельного вигляду мужчина.
— Сюди, прошу вас, — мовив він.
У просторому холі вже напоготові стояли напої. Ціла батарея пляшок. В Ентоні Марстона крива настрою дещо підскочила. А він же щойно вважав цю витівку надто підозрілою: якась чудна підібралася компанія, зовсім не в його стилі; і що мав на увазі Борсук, схиляючи його на цю поїздку?.. Але ж напої — те, що треба, нічого казати. До того ж льоду вдосталь.
Що це там патякає той дворецький?
— На жаль, містера Оуена затримують справи — він зможе прибути тільки завтра. Мені наказано задовольняти всі бажання гостей. Чи не зволять вони пройти до відведених їм кімнат? Обід буде подано рівно о восьмій…
Віра сходами зійшла нагору слідом за місіс Роджерс. Служниця навстіж розчинила двері в кінці коридора, й Віра увійшла до чарівливої спальні з величезним вікном у бік моря та ще одним, що дивилось на схід. У Віри мимоволі вихопився вигук захоплення.
Місіс Роджерс між тим сказала:
— Сподіваюсь, тут усе, що вам може бути потрібно.
Віра огледілася. Її багаж уже було внесено до кімнати й навіть розпаковано. Зі спальні, крізь прочинені двері, видно було ванну кімнату, стіни якої викладено блідо-блакитним кахлем. Вона швидко відповіла:
— Так, Я вважаю, все гаразд.
— Якщо вам щось потрібне буде, міс, ось дзвоник.
Місіс Роджерс розмовляла одноманітним безбарвним голосом. Віра з цікавістю подивилася на неї. Не жива істота, а якийсь блідий безплотний дух жінки! У темній сукні, із зачесаним назад волоссям, вона мала цілком пристойний вигляд. Тільки неспокійні сірі очі були якісь дивні — їх погляд весь час перебігав з місця на місце.
«Вона виглядає так, наче боїться своєї тіні. Саме так — боїться! Вона має вигляд жінки, що постійно перебуває під страхом смерті… — подумала Віра, і в неї на спині проступили сироти. — Що ж лякає її, цю жінку?» Та вголос Віра сказала люб'язним тоном:
— Я — нова секретарка місіс Оуен. Певно, це вам відомо?
— Ні, міс, — відповіла місіс Роджерс, — мені нічого не відомо. Я одержала тільки список гостей із зазначенням, які кому призначені кімнати.
— І місіс Оуен навіть не згадувала про мене? — здивувалася Віра.
У місіс Роджерс затріпотіли вії.
— Я не бачила місіс Оуен — ще не бачила. Ми прибули сюди тільки два дні тому.
«Якісь дивні люди ці Оуени», — подумала Віра. А вголос промовила:
— І великий тут штат обслуги?
— Лише я та Роджерс, міс.
Віра насупилася. Вісім гостей. Десять чоловік з господарями, а обслуга для них — тільки одне подружжя… Місіс Роджерс, мовби прочитавши її думки, сказала:
— Я досвідчена куховарка, а Роджерс у домашніх справах — на всі руки майстер. Звичайно, ми не знали, що має зібратися така велика компанія…
— Але ж ви впораєтеся?
— Так, міс, ми впораємося. Коли ж такий гурт гостей збиратиметься часто, місіс Оуен, напевно, згодить ще когось нам на допомогу.
— І я так вважаю, — мовила Віра.
Місіс Роджерс повернулася, щоб піти. Її ноги безшумно ковзали по паркету. Вона випливла з кімнати, наче тінь.
Віра сіла на стілець біля вікна. Занепокоєння не минало. Буквально в усьому тут відчувалось щось незвичне. Відсутність господарів. Бліда, схожа на привид місіс Роджерс. І гості! Так, гості теж були якісь дивні. Незрозуміло, за якою ознакою добирали цю чудну компанію. «Краще було б заздалегідь познайомитися з Оуенами… Воліла б я знати, що вони собою являють…» — міркувала Віра, занепокоєно походжаючи по кімнаті.
То була чудова спальня, в ультрасучасному стилі. Кремові килимці на блискучому паркеті, блідаво пофарбовані, непевного кольору стіни, високе дзеркало, що освітлювалося двома бра. На камінній полиці ніяких прикрас, крім величезної шматуряки білого мармуру, що зображувала ведмедя, — зразок сучасної скульптури, в яку вставлено годинник. А над годинником у блискучій хромованій рамці висів великий, квадратної форми аркуш пергаменту з якимись віршами.
Віра зупинилась перед каміном, прочитала ці вірші. То була давня дитяча лічилка, яку вона пам'ятала ще з дитинства:
