ясно чути – «гроза!» Овсій звик довіряти людському слову. Він поквапливо дістав із невеличкого схову, що був у нього на правому боці, прозорого полівінілового плаща і натяг на себе, від чого став схожий на запаковану шафу.
Помітивши здивований погляд дівчини, Овсій пояснив:
– Я хворобливо реагую на вологу. Вихователь заборонив мені попадати під дощ, поки я не пройду курс загартування в біоцентрі.
– Так, так… – Лін доторкнулася до плаща. – І справді, непоганий захист. Але чому…
– Не хвилюйся, людино, – перебив Овсій, – я сховаю тебе від дощу.
Робот спритно переполовинив плащ і простяг дівчині блискучий шмат плівки.
– Спасибі. – Лін узяла її, не знаючи, куди діти.
– Укрийся. Хіба ти не чуєш – гроза!
– Гроза! – знов долинуло до них.
– А, ти он про що, – кінець кінцем збагнула Лін. – Та це ж моє прізвище: Гроза. Розумієш? Лін Гроза. Ну, мене кличуть…
Дівчина тріпнула косою.
– Прощавай, Овсію!
– До побачення, людино Лін.
Коли біле плаття зникло між кущів, Овсій стрепенувся і величезними стрибками помчав до лабораторії: час, відміряний вихователем для першого виходу в простір, скінчився.
Час, час… його незримий плин несе із собою все існуюче. Ні, не тільки людина скоряється його невблаганному поступові. Будь-яка система, хай то звичайнісінька собі каменюка чи велетенська зірка у космосі, все неминуче зазнає змін у часі.
Отже, старіє не тільки людина. Старіє і робот. Це об’єктивний закон світобудови. Смішно, звичайно, було б думати, що кібернетична система з часом мала б згорбитися, вкритись зморшками і взагалі стати схожою на спорохнявілого діда (хоч це теж конструктор при бажанні міг би змоделювати).
Кожен робот певного класу старіє на свій кшталт. Нервові канали, що по них мозок передає у всі частини системи свої команди, зазнають змін, і зміни ці необоротні, їх уже не виправиш. Кінцівки втрачають гнучкість. Бракує їм колишньої сили і спритності. Та й сам мозок– цар складної системи, створеної і викоханої людиною… Він дедалі більше стає непридатний.
І на зміну одному поколінню роботів приходить інше, котре являє собою вдосконаленіший витвір людських рук і розуму.
Блоки іонної пам’яті в Овсія поступово зношувались. У праці Овсій не жалів себе – так його було виховано. Швидко минали роки. Танули десятиліття…
І ось прийшов час, коли Овсієві стало важко з належною швидкістю і спритністю виконувати команди оператора, орієнтуватися в просторі й часі. Ба навіть просте спостереження за режимом звичайнісінького термостата було тепер для нього над силу.
Та незважаючи на все, Овсій працював і далі.
Десь близько сорока років тому він попав у катастрофу. Це сталося в урановій шахті Марса. Овсій вивантажував руду на поверхню – обов’язки загалом нехитрі, якщо мати певний досвід, а його в Овсія було більш ніж досить. Раптом у шурфові шахти розірвало ротатор, і шмат розпеченого металу наскрізь пробив груди роботові. Осколок зачепив центральний нерв, і реставрувати його було неможливо.
Єдине, на що спромоглися інженери Зеленого, це поставити дублюючий ланцюжок нейронів, що тільки почасти вернув Овсієві колишню працездатність.
Після цієї операції Овсія лишили на Землі.
Тепер він незмінно працював на завантажуванні й розвантажуванні кораблів у невеличкій чорноморській гавані.
Камінь, влучно кинутий учора шибайголовою, зачепив нейронний ланцюжок робота. Давня травма знову далася взнаки.
Протягом усієї ночі слабкі вихрові струми стихійно спалахували то в тому, то в тому блокові. Старому іонному мозкові доводилось працювати з певним навантаженням, щоб забезпечити життєдіяльність системи.
Ніч видавалась безмежною. Овсій змагався з важким небуттям. Вусики аналізаторів здригали, коли до них крізь відчинені двері пакгаузу долинало тихе зітхання моря. В ньому Овсій ловив і свіжий запах йоду, і тонкий аромат водоростів, викинутих на берег прибоєм, і ще щось таке знайоме і таке земне… Та що саме, він, хоч як силкувався, пригадати не міг: більшість мікровідсіків його пам’яті майже не працювала.
Овсій уже давно не використовував хронометра, вмонтованого побіля атомного серця. Про те, що настав новий день, він дізнався з посвітлілого прямокутника неба, чітко окресленого дверима пакгаузу…
Знов усе закрутилось у однотонному звичному ритмі. І знов юні пустуни кепкували з Овсія.
Він терпляче зносив дитячі жарти, часом досить злі, і тільки блимання фотоелементів свідчило про те, що роботові по-справжньому боляче.
Всьому цьому можна було легко покласти край – варто лише сказати бодай слово начальникові порту (до речі, Миколчиному батькові). Та Овсій чомусь утримувався. Можливо, він пригадував ті далекі часи, коли сам пустував на гравієвих доріжках та на хитромудрих гімнастичних снарядах Зеленого містечка, опановуючи закони руху й рівноваги… Хтозна. У всякому разі Овсій охоче спілкувався з юними землянами, хоч від них часто було йому непереливки…
Якось у порт прийшов новий автоматичний кран, його довга стріла випиналась далеко в море. її вінчав гак. Кібернетичного механізму, що керував краном, іще не привезли, і металеве громаддя стояло без діла.
Був тихий весняний вечір. З інтернату вийшло кілька хлопчиків. Вони зупинились біля крана, про щось завзято сперечаючись.
Раптом один із них позирнув на стрілу, тицьнув на неї пальцем.
– Можу побитись об заклад, що доберусь на руках до середини, – сказав він, кладучи на землю ранець і засукуючи рукава сорочки.
– Пхе – до середини! – виступив наперед Миколка. – Я дістануся до кінця.
Хлопці здійняли його на глузи.
– Зірвешся і втопишся.
– Не зірвусь! – рішуче запевнив Миколка.
Він старанно поплював на руки. Підійшов до основи крана. Зміряв поглядом височінь і, наважившись, поліз догори.
За кілька хвилин видершись наверх, Миколка позирнув на товаришів. На якусь мить у ньому прокинулось бажання спуститися вниз. Та відступати було пізно. Трохи перепочивши, хлопець учепився обома руками за стрілу, що на запаморочливій висоті горизонтально зависла над водою, і став повільно просуватися вперед.
Далеко внизу зрадливо ряхтіло море. Та Миколка намагався не дивитися туди. Швидше б дістатись гака. Він сів би на нього і перепочив. Та до гака було ще так далеко!… Зціпивши зуби і заплющивши очі, Миколка повільно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долоні обпікало. Ще метр… Ще півметра… Пальці розтулилися самохіть…
Розгублені хлопці в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гавані було безлюдно. Миколка здійняв водограй бризок, каменем пішов на дно.
І раптом… Здалося, що з пірса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по воді чотирма кінцівками, до Миколки поспішав Овсій. Діставшись того місця, де розходились кола, робот пірнув. Хлоп’ята затамували віддих. Довго, дуже довго на поверхні ніхто не з’являвся. Нарешті Овсій випірнув. Миколки не було.
– Знаєш, яка тут глибочінь? – чомусь пошепки сказав один із хлопчаків, ні до кого не звертаючись. – Океанські кораблі можуть швартуватися…
Перепочивши кілька секунд, Овсій пірнув знову, цього разу вдало. Він з’явився над водою з Миколкою. Голова хлопчика без найменших ознак життя метлялася з боку в бік, очі були заплющені.
Вже майже допливши до берега, Овсій несподівано зупинився. Великі круглі очі йому поблякли, а кінцівки безладно засмикались. Останнім зусиллям робот шпурнув хлопчину на купу піску побіля самісінького берега, а
