арабські нариси Ібн-Калдуна, Аль-Якуба, Ель-Бекрі, Ібн-Батута, Мохаммеда Ель-Тунсі... Серед цього Вавілона, здається, зустрілися лише два томи сучасних французьких учених. Були й латинські дисертації Берліу та Шірмера.
Складаючи ці різноформатні книжки стосами так, щоб вони не порозпадалися, я сказав собі: “А я гадав, що Сент-Аві під час експедиції з Моранжем насамперед дбав про наукові спостереження. Або пам’ять дивно зраджує мене, або відтоді він круто змінив свої уподобання. Незаперечним є лише те, що серед цієї купи непотребу для мене немає нічого цікавого”.
На моєму обличчі, мабуть, відбилося очевидне здивування, бо в його тоні я відчув бажання штрикнути мене.
- Може, тебе дивує вибір моїх книжок?
- Не маю підстав вважати його дивним, - відповів я, - бо мені невідомо, заради якої праці ти зібрав їх. У всякому разі, гадаю, що можу стверджувати, не боячись викликати сумнів у здоровому глузді: ніколи досі жоден офіцер арабських фортів не мав бібліотеки, де гуманітарні науки були б так повно представлені.
Він ухильно всміхнувся, й того дня ми більше не поверталися до цієї теми.
Серед книжок Сент-Аві я завважив досить товстий зошит з міцним замком. Кілька разів бачив, що він туди щось занотовує. Залишаючи з якоїсь причини кімнату, він завжди замикав цей зошит до маленької шафки з білого дерева, котра свідчила про щедрість адміністрації. Коли ж не писав і служба не вимагала його присутності, то наказував сідлати мехарі, якого мав з собою, і за кілька хвилин я бачив з тераси форту, як їх подвійний силует швидко зникав на обрії за брижами червоної землі.
Ці прогулянки ставали щоразу довшими. Із кожної з них він повертався у стані незвичайного збудження, яке під час наших зустрічей віч-на-віч за обіднім столом тривожило мене дедалі більше.
“Кепські справи! - подумав я того дня, коли його мова стала безладнішою, ніж звичайно. - Не дуже приємно залишатися у підводному човні, командир якого вживає опіум. Цікаво, а яким наркотиком збуджує себе він?”
Наступного дня я оглянув усі шухляди мого товариша. Ця перевірка, яку я вважав своїм обов’язком, відразу заспокоїла мене. “Принаймні, - подумав я, - він не тримає тут цих тюбиків і шприца”.
Тоді я вважав, що Андре для збудження вживає штучні стимулятори.
Однак скрупульозне обстеження спростувало і це припущення. Я не виявив нічого підозрілого. Більше того, він майже не пив і мало курив.
І все ж неможливо було не помічати загострення цієї нервової лихоманки. З цих довгих прогулянок він повертався з сяючими очима, був блідіший, експансивніший, дратівливіший, ніж завжди.
Одного вечора він залишив форт о шостій годині, коли спала спека. Ми чекали на нього цілу ніч. Моя тривога зростала, бо від якогось часу каравани повідомляли нас про появу банд волоцюг на околицях форту.
На світанку його ще не було. Сент-Аві повернувся лише ополудні. Його верблюд не став, а впав на коліна.
Перший, хто його зустрів, був підрозділ, якому я звелів і ги назустріч капітану. Люди й тварини уже зібралися в дворі між укріпленнями.
Він зрозумів, що мусить вибачитися. Однак почекав, доки ми залишилися вдвох під час сніданку.
- Мені прикро, що я завдав вам турбот. Але дюни в місячному сяйві були такі прекрасні!.. Я незчувся, як від’їхав досить далеко...
- Друже, я не хочу дорікати тобі. Ти вільний, і тут командир ти. Але дозволь нагадати ту твою фразу про грабіжників чамба й ускладнення, що можуть спіткати коменданта форту після тривалої відсутності.
Він усміхнувся.
- Я не проти того, коли хтось має гарну пам’ять, - лише відповів спокійно.
Він був у доброму, навіть чудовому настрої.
- Не гнівайтесь на мене. Я від’їхав недалеко, як завжди. Потім зійшов місяць. І тоді я впізнав місцевість. У листопаді двадцять три роки тому саме звідти Флаттерс вирушив назустріч своїй долі, охоплений жагучою пристрастю, що не відступила перед страхом невороття.
- Дивний напрям думок для начальника експедиції, - пробурмотів я.
- Не кажи погано про Флаттерса. Ніхто не любив пустелю так, як він...
- Палат, Дуле та багато інших також любили її, - відповів я. -Але ризикували лише собою, лише своїм життям, вони були вільні. А Флаттерс ніс відповідальність за життя шістдесятьох осіб. І ти не можеш заперечити, що саме він занапастив їх.
Вимовивши цю фразу, я пошкодував. Згадав розповідь Шатлена про офіцерів у Сфаксі, які уникали, немов чуми, будь-якої теми, що нагадувала б про експедицію Моранжа - Сент-Аві.
На щастя, я спостеріг, що мій товариш не слухав. Його сяючі очі дивились у далечінь.
- Де розпочалася твоя військова служба? - несподівано запитав він.
- В Оксоні.
Він різко засміявся.
- Оксон. Золотий Берег. Округ Діжона: шість тисяч жителів, залізниця Париж -Ліон - Марсель. Військова школа й прискіпливі огляди. Дружина командира ескадрону приймає щочетверга, капітана - щосуботи. Щомісяця всі неділі вільні: першу з них можна провести в Парижі, три інші - в Діжоні. Це пояснює мені, чому ти засуджуєш Флаттерса.
Моя ж служба, друже, розпочалася в Богарі. Саме там одного жовтневого ранку висадився двадцятилітній лейтенант 1-го африканського батальйону, з білою нашивкою на чорному рукаві... “Тельбухи на сонці”, як кажуть каторжники про відмітні знаки своїх начальників. Богар!.. Ще два дні перед тим я почав спостерігати з містка пакетбота за африканським узбережжям. Мені жаль тих, хто, вперше побачивши ці бліді скелі й думаючи про те, що ці простори простягаються на тисячі й тисячі льє, не відчув щему в серці... Я був тоді майже дитиною, в мене були гроші. Мав успіх. Міг три-чотири дні порозважатися в Алжірі. Однак того самого вечора я вирушив поїздом до Берруаг’я.
Там, на відстані якихось ста кілометрів від Алжіру, закінчується залізниця. Вона прямою лінією тягнеться від Капи. Поштова карета виїжджає вночі, коли спадає спека. На схилах я йшов поряд з каретою, щоб краще відчути в цій новій атмосфері ще далекий подих пустелі.
Опівночі ми зупинилися, щоб перепрягти коней у таборі зуавів, невеличкому форті над посушливою долиною, звідки долинали п’янкі пахощі лаврів. Там була команда штрафників, солдати дисциплінарної роти, що в супроводі стрільців та обозників пробиралися на кам’янистий Південь. Одні з них - в’язні тюрем Алжіру та Дуери - були в уніформі, але, звичайно, без зброї, інші - в цивільному одязі, та ще в якому! Цьогорічні рекрути, молоді сутенери з Шапель і Гут д’Ор.
Вони вирушили перед нами. Незабаром карета наздогнала їх. Ще віддалік я побачив на жовтому шляху, освітленому місячним сяйвом, чорну масу, оточену конвоєм. Потім почув якусь глуху мелодію. Нещасні співали. Один з них сумним гортанним голосом виводив куплет, слова якого зловісно відлунювали в блакитних улоговинах:
А решта підхоплювала хором страшний рефрен:
Я побачив їх усіх зблизька, коли карета проїздила повз них. Вони були страшні. Виглядали огидно. Їхні очі блищали недобрим вогнем на блідих, поголених обличчях. Гаряча пилюка забивала подих, і голоси ставали хрипкими. Мене охопив глибокий смуток.
Я отямився від цього кошмару, лише коли карета обминула натовп.
“Далі, далі на південь! - підганяв я себе. - Туди, куди ще не сягнув огидний бруд цивілізації!”
Коли втомлююся й мене огортає миттєвий страх та бажання спинитися на обраному шляху, я згадую
