виднілися рештки будівлі. Ще зберігся каркас хатини і навіть складена з каміння піч. Отже, ця халупа була колись зимовим житлом геолога Івана Хомича. Ця обставина свідчила про те, що дід Олега прожив тут досить довго, мабуть, закінчував свої дослідження.
Олег замислено постояв перед хатиною, потім розгріб уламки порід, уважно оглянув їх, узяв у руки якусь грудку і, нарешті, сів, глибоко зітхнувши. Тамара щось запитала, але він тільки махнув рукою.
В закритому з усіх боків каньйоні було душно. Я вирішив скупатися. Недовго роздумуючи, рушив до озера, швидко роздягнувся і зайшов у воду. Та не встиг зробити й кроку, як послизнувся на гладенькому дні і безпорадно шубовснув у мілку прозору веду, аж виляски пішли. Вода скаламутилась і в першу мить видалася мені дуже холодною. Я поплив від берега. Прорізаючи водяну гладінь, я насолоджувався приємною прохолодою, коли це раптом спокійна вода захвилювалася, завирувала, могутнім поривом підняла мене вгору, крутонула кілька разів, і сильна течія забила дихання. Напружуючи всі сили, я намагався вирватись з обіймів грізної стихії. Недовго було й втопитися, бо водяний вир не переставав мене крутити, піднімав угору й не давав навіть дихнути. Вода боляче хльоскала мене по всьому тілу, в голові гуло, очі, здавалося, от-от повилазять з орбіт. Я вже не плив, а тільки розгрібав руками вируючу воду, коли раптом відчув, що хтось схопив мене за ногу. З останніх сил я опирався страшній потворі, яка, можливо, жила в цьому озері ще з прадавніх часів і підстерігала жадану здобич.
— Не брикайтесь, хай вам чорт! Лягайте на спину!.. — крикнув хтось поблизу.
Я послухався, бо голос людини відігнав примару страховища, яке хотіло втягнути мене в таємничі глибини озера.
Не знаю вже, як я опинився на березі, бо навколо раптом запанувала тиша.
Я зомлів. Але опритомнів досить швидко: товариші робили мені штучне дихання так енергійно, що в мене аж кості заболіли. Я розплющив очі, але — який жах! — перед очима були тільки сині круги.
Що вже я кричав з переляку, не знаю. Пам'ятаю, мене заспокоювали знайомі голоси, чиїсь руки гладили обличчя, чоло…
Сині кола поступово розходились, і за хвилину страшна пітьма, що окутала мене, почала рідшати. Нарешті, я знову побачив світло, світло життя!
В мене почався раптовий приступ лихоманки. За допомогою Олега й Чижова я швидко одягнувся, а чимала чарчина горілки повернула мене знову до майже нормального стану. Тільки тепер я міг сердечно подякувати Єменці, який витяг мене з вируючих хвиль.
Непогано подорожувати по тайзі в товаристві такого досвідченого геолога, яким був Олег. Він швидко збагнув загадку дивовижного явища, що відбулося у нас перед очима.
Чортове Око являло собою басейн, куди впадали всі підземні струмки й річки навколишніх гір. Гирла цих струмків і канали, якими вода стікала, були десь під водою озера. Підземні русла струмків з'єднували Чортове Око з якимось іншим басейном, що лежав десь вище. Як тільки рівень води цього невідомого басейну підвищувався, зайву воду поглинали підземні річки, які потім скидали її в Чортове Око під таким тиском, що на поверхні озера виникали великі гейзери. І треба ж було обставинам збігтися так, що водозлив настав саме тоді, коли я плавав по озеру.
Поки Олег пояснював нам це явище, рівень води в озері піднявся майже на два метри і затопив скелясті береги. Тепер ми збагнули, чому береги озера були такі гладенькі, позбавлені будь-якої рослинності: вода безперервно змивала родючий намул підземних річок, і він осідав на дно.
Але чому рівень води в озері знову спадає. Це поки що лишалося незрозумілим. Та незабаром ми розгадали і цю таємницю. Поки ми обідали і пили чай, дія гейзерів припинилась, під скелями протилежного берега, що нависав над поверхнею води, почулося грізне булькання. Рівень води досягнув, напевне, горловин каналів, що ховалися під виступом скелі. Хлинувши в різні провалля, вода, мабуть, відкрила інші горловини, що були нижче і звільнялися від води раніше, ніж поверхня озера зрівнювалася з усіма отворами підземних річок, які поглинали води.
Явище, характерне для вапнякових порід, відбувалося тут у скелях зовсім іншої геологічної структури.
— Що правда, то правда, — мовив Олег, — Сурунганські гори — це унікум, і саме тому дід мій звернув на них особливу увагу. Нам лишається тільки одне: розшукати підтвердження знахідки, на яку ми натрапили біля хатини. Повірте, друзі, я з нетерпінням чекаю, коли, нарешті, зможу вам сказати, що ось тут лежить скарб, який заповідав мій дід вільному російському народові. Ви пережили зі мною вже не мало розчарувань, і поки я не переконаюсь, що знаю все до останньої літери в цій справі, я не скажу вам нічого. Я не піду з цієї долини, доки не розгадаю таємниці заповіту Івана Хомича Феклістова!
Ми розуміли його прагнення і ні про що більше не питали. Але ніхто з нас не хотів повертатися до табору. Ми вірили: талановитому потомкові славетного геолога Івана Хомича, нарешті, пощастить знайти те, що ми так давно шукали.
Я сушив собі голову над тим, що ж мав на гадці Олег, але мовчав, час від часу поглядаючи на Тамару, яка не зводила очей з хлопця.
Вона сиділа біля Олега, тримаючи його за руку. Обличчя її світилося ласкою і ніжністю. Дівчина схилила голову на груди геологові, і той аж сяяв од щастя.
Чижов поглянув на них лагідно, узяв мене під руку і повів до озера. Спокійна гладінь Чортового Ока вигравала золотаво-червоними відблисками. То були чари вечірньої зорі.
— Я не хотів їх тривожити, — мовив Чижов майже пошепки. — Вони переживають найщасливіші хвилини з житті. Олега чекає велике, може, навіть державного значення відкриття, і я розумію, що відбувається у нього зараз в голові і в серці. Мозок його зайнятий геологією, а серце стукотить про щось інше. Одне скажу вам напевне: буде весілля! А чи будуть знайдені поклади, про це важко сказати без голосування всіх учасників експедиції.
— Ви думаєте, Петре Андрійовичу, що Олег нездатний розгадати таємницю Сурунганських гір, таємницю заповітного скарбу? — запитав я.
— Пророкування — невдячне ремесло, — зауважив той у відповідь і заперечливо замахав обома руками. Потім він обернувся, поглянув на двох молодих людей, що сиділи біля руїн халупи, і, лагідно посміхаючись, вів далі: — Замість пророкування можу вам сказати свою думку про Олега: я вважаю, що він дуже обдарований юнак і гідний довіри геолог. Але, зрозуміло, всього цього ще замало, щоб розібратися в такій заплутаній справі, як заповіт, написаний у роки царського самодержавства і першої світової війни. Час поглинає все. Він поглинув, напевне, і залишені умовні знаки та застереження старого Івана Хомича тут, у цій халупі. Почекаємо до завтра і побачимо, чим здивує нас Олег Андрійович: розгадкою таємниці скарбу чи повідомленням про одруження з Тамарою!
— Я бажав би йому і того, й другого, — зауважив я коротко.
— Даю наперед своє благословення, якщо буде потреба, — додав Чижов напівжартома, напівсерйозно.
Не знаю, про що воркували Олег з Тамарою, але дівчина заявила, що лишається в долині і радить нам зробити те саме.
— Справа давно вирішена, — гукнув Чижов, — я не рушу звідси, поки не дізнаюся, що там Олег Андрійович приховує.
Всі лишилися ночувати в цьому забутому закутку землі і взялися лаштувати постелі. Нарубали хмизу, розклали три великі багаття і, коли вони догоріли, встелили вітами нагріту землю. Над кожною постіллю напнули низенькі халабуди з довгих галузок, щоб не так швидко виходило тепло. Скромну вечерю запили чаєм і полягали.
Я швидко заснув. Та зненацька серед ночі мене розбудили якісь дивні звуки. Крізь сон мені здалося, що сурмлять труби. Товариші теж прокинулися і почали уважно прислухатися до дивовижних звуків, які нагадували диявольську сонату в Співучій печері.
