доброму Мехмедові-ага і запастись для далекої подорожі найнеобхіднішими речами. З принизливим становищем покінчено, попереду — безвість…
Разом з містером Смітом ми накупили хіни, хінних ампул, атебріну, риванолу та інших медикаментів. Потім я зайшов до книгарні, купив карту й поспішив до своєї комірчини. Серце в мене завмирало, коли я шукав далекі, невідомі мені Кокосові острови. На карті вони були позначені кількома ледве помітними крапочками серед Індійського океану, на південний захід від острова Ява, на 94°33? східної довготи і 20°5? південної широти. Я виміряв відстань від Александрії до Кокосових островів: треба було пройти кілька тисяч кілометрів Суецьким каналом і Червоним морем, а потім ще стільки ж Індійським океаном. Подорож на маленьких пароплавах нудна і одноманітна.
Та не нудьга лякала мене. Інший біль ятрив моє серце. Жорстокі обставини штовхали мене все далі й далі від рідної землі. Коли ж цьому настане край?
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Мотор, наче живе серце, стукотів на дні яхти, легенький попутний вітер надував паруси, і місто, де живуть люди п'ятдесяти національностей, повільно зникало за густими пальмами, що височіли вздовж берега.
Що можна сказати про це місто? Я ночував там на брудних вулицях, копирсався в покидьках, шукаючи скоринку хліба. Я зазнав у ньому стільки горя! І все-таки, коли його будинки зникали, потопаючи в зелені пальм, я підняв руку й махнув хустиною. Там залишалася. щира людина, яка допомогла мені в найтяжчу хвилину мого життя. А саме місто було мені чужим. Для багатих там усі двері були відчинені, особливо для багатих англійців, які в той час почували себе справжніми хазяями Єгипту. А що вже говорити про американців! Вони завжди приходять з «хорошими» намірами, все розглядають, вивчають, пропонують свою «безкорисливу допомогу», планують різні таємні і явні союзи. А коли їм не пощастить — не впадають у розпач і починають все спочатку. В цьому янкі неперевершені.
Я попрощався з повноводним Нілом, із стародавніми пірамідами й таємничим сфінксом, з легендами про Цезаря й Клеопатру, з усім, чим пишається ця країна; попрощався мовчки, без сліз і прокльонів, тільки зітхнув, та й годі.
Вітер із суші спочатку надував паруси, але як тільки ми ввійшли в Суецький канал, враз ущух. Порт- Саїд, Суец… Низенькі голі береги, жовті піски, пекуче сонце і лише де-не-де поодинокі пальми… А де ж незаймані джунглі? Де леопарди, слони й крокодили, прудкі газелі й красуні зебри, довгошиї жирафи і люті леви? Де ж ті мавпи, що стрибають на кожній сторінці екзотичних романів про Африку? Щоб побачити якусь із цих тварин, треба пройти сотні кілометрів у глиб країни, а деяких і взагалі не зустрінеш, бо людина вже давно їх винищила. Багато страхіть читав я колись про Африку, і захоплюючі описи окриляли мою фантазію. Тепер же, побачивши цей материк зблизька — хоч не весь, а лише його куточок, — я розчарувався. Ні, не в Африці, а в тих, що пишуть екзотичні романи про Чорний континент, не маючи про нього ніякого уявлення. Земля разючих контрастів, де чергуються убогість і багатство природи, де серед пекучих пустель зеленіють прохолодні оазиси, скелясті гори переходять у непролазні джунглі, а жовті одноманітні хвилі дюн — у квітучі долини, де спеку дня змінюють нічні холоди,[3] земля незліченних багатств і неймовірної бідності — ось яка Африка!
Яхта повільно пливла водами Червоного моря. Вітер ані дихне. Море застигло. Воно зовсім не червоне, так само, як і наше Чорне море не чорне. І все-таки ці назви не є плодом примхливої фантазії старих географів; вони досить правильно визначають характер і особливості цих морів. Чорне море, наприклад, восени і взимку дуже бурхливе. Колись, ще до винаходу парової машини, воно було під час бурі дуже небезпечним для мореплавців. Багато кораблів затонуло в його глибинах, і тому стародавні мореплавці назвали море «чорним». Та й вода в ньому досить темна, особливо взимку. А Червоне море на мілині вздовж берега і справді забарвлене в червонуватий колір, особливо в затоці Тор. Дно затоки вкрите мікроскопічними водоростями, які виділяють клейку яскраво-червону речовину.
Над морем стояла тропічна спека.
Яхта містера Сміта, мов білокрила чайка, розрізала грудьми морську гладінь. На щоглі майорів строкатий англійський прапор. Блискучі мідні поручні на борту, синій капітанський місток, пофарбовані в жовтий колір щогли, елегантно мебльовані каюти хазяїна і салон для гостей свідчили про багатство і розкіш. Яхта була схожа на невеликий плавучий палац.
В салоні яхти містилась добре впорядкована бібліотека з п'ятисот красиво оправлених томів. Тут стояли поруч книги Байрона, Вудсворта, Мільтона, Шеллі, Томаса Моора… Щоправда, для містера Сміта важливішим був паркет на яхті, застелений коштовними килимами, і меблі з червоного дерева, обтягнуті чорною шкірою. Але найслабшим місцем Сміта залишалася все-таки кухня: тут усе виблискувало чистотою.
Так, містер Сміт створив собі казкові умови. Не дивно: маючи такі гроші, можна придбати що завгодно. Одного тільки бракувало англійцеві: безсмертя, — адже його ні за які гроші не купиш. Уявляю, як почував би себе містер Сміт, коли б хтось сказав, що трапиться з ним і його яхтою всього через декілька днів. Переляканий, він схопився б і гукнув капітанові: «Назад, до Суеца!» Але Сміт спокійно сидів із сигарою в зубах на м'якому дивані або напівлежав у шезлонгу на палубі в тіні шовкової парасолі і задумливо дивився на сині хвилі моря. Тільки три чоловіки мали право заходити в покої нашого хазяїна: капітан яхти, який тричі на день інформував його про кількість пройдених миль, повар, що тричі на день приносив йому їсти, і я як домашній лікар.
Наймані раби, що душилися в трюмі, як вівці в кошарі, тричі на день виходили на палубу подихати чистим повітрям. А решту часу вони лежали в трюмі, задихаючись від смороду й випарів. Легенький вітерець, що інколи приємно освіжав нас на палубі, до них не доходив. Вони були робочою худобою плантатора і мусили терпіти все мовчки, без нарікань. Коли робітників випускали на палубу, плантатор, гидливо скривившись, поспішав замкнутися в своїй каюті…
Минувши Суец, ми попливли понад африканським берегом, на якому височіли гірські хребти і зрідка траплялися привітні арабські села, що біліли на узгір'ях. Потім ми відійшли від африканського берега й попливли понад берегами Саудівської Аравії. Тут берег низький і піщаний, ніде не побачиш ні деревця, ні травинки. Вдалині, кілометрів за сімдесят від моря, синіють високі гори, тільки де-не-де вкриті бідною рослинністю. Взагалі Аравія — пустеля і через те малонаселена. Можна проїхати сотні кілометрів, не зустрівши на своєму шляху жодного селища.
Джідда була першим містом Аравії, де Сміт побажав зупинитися. Крім сорока тисяч корінних жителів, тут можна побачити людей з усіх кінців світу, особливо мусульман-паломників, які через Джідду прямують до священного міста Мекки.
Джідду ми залишили ввечері, коли заходило сонце і промені його були не такими палючими. Залишилися позаду й інші міста, розташовані вздовж аравійського узбережжя: Ходейда, Моха, Аден.
В Адені ми востаннє поповнили свої запаси продуктів і пального на весь довгий шлях, що чекав нас попереду.
З Адена яхта взяла курс на мис Гвардафуй, де сомалійський берег круто повертає на південний захід. Ми ж повернули на південний схід, і незабаром Африка була вже за кормою. Але сині гірські вершини ще довго вимальовувались на горизонті.
І ось Індійський океан. Куди не глянеш — скрізь тільки вода. Легенький вітер брижив поверхню. Яхта повільно просувалася безмежною водною пустелею вперед, залишаючи за собою доріжку, вкриту білосніжною піною.
