— От, — крикне пані, - який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Насті, дивиться:
— Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?
— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.
— А гав ловити, то в тебе й не болить тоді голова?.. Ледащице! У матір удалася!
Може, й тобі на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозі стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
— Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо, мені робити не хоче!
— Може, собі роблю? — каже Настя, да так-то вже гірко каже тії слова. — Може, собі заробила що?
— Ти мені смієш так одвітувати? Я ще тебе не вчила! — та й стала її бити.
— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — та й за се кажіть дякувати!
— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вік тобі лиха!
— Нехай буде!
Гляну я — пані у гніву, розгорілась. Гляну на дівчину — бліда, грізна, сама розпач гіркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надійшли. Пані випхала тоді Настю за двері.
— От життя моє! — жалкується. — Яке ледащо, та й те грубить мені. А за що? Що не школено по- хазяйській, не бито, як у інших. О, мій татонько! — зиркав на мальованого князя, а в самої очі такі зробились, як у його, в самої така морщина між бровами. — Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня — княжна — мусить із тою негіддю поганитись, клопотатись!
А столовники їй:
— Та годі вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого віку робиш-робиш, а сам в убожестві, в ганибі, - і такеньки старість нахопиться… По чім вас, молоді літа, згадувати?..
IX
І вже в нас у хаті ні мови, ні говірки. Чутно з покоїв, як там сміються, говорять, жартують голосно.
Пані, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, іноді співає, - і все про якогось друга милого співає: «Чому друг не любить, забуває, чому не буває…» Себто свого пана згадує, чи що…
А в нас тихо. У печі палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печі, як хмара, хибається, робить.
Убіжить, було, сусідочка-дівчина до Насті:
— Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе пані не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вільна, то собі й погуляй, надолужи, що втеряла!
— Не надолужу, сестрице, не надолужу! — скаже гірко так, аж та, весела щебетушечка, голівку схилить, зітхне і змовкне.
Коли ее так уже почалося: як вечір, то й нема Насті. І так було не два, не три вечори.
Одного вечора ми й спати полягали — її нема. Удень її не бачили: робила при панії, а ввечері знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. І я собі не сплю: сумно мені такеньки, мати божа! І от іде вона вже вночі, вже зорі поперед нею мерхнуть. Іде вона, а мати стріча й питає:
— Де була, дочко?
А голос у самої, як струна перебита…
— Не питай мене, моя мати! Не питай! — одкаже їй Настя. І задзвеніли слова її по хаті, як плач… І почне Чайчиха:
— Що се ти робиш, дочко? Що ти собі задумала? Чи не на мою голову безталанну?
А дочка лягла; лежить — німа, мов убита.
— Де ти була? Де ти була, дочко? Ні просьби, ні грозьби не чує — німа.
Х
На другий день увечері Чайчиха біля воріт зажидає. Вибігла дочка, вона її за руку:
— Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати, і цілісінький вечір просиділа Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши. І вже так пішлося: аби мати не догледіла — дочка втече. Як вже не просили, як не благали — нічого не сказала. Ми й слідком за нею слідкували, — іде вона, оглядається, а загледівши, що її доганяють, побіжить, як полетить на крилах: не дожене і молоде, не то що підбита мати або й я. Ані сліз, ані слів не чує, не вважає.
Як-то сумно було в нас у хаті! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слівця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матері або до дочки, — не зважуся, хіба тільки подивлюсь на їх.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хаті. Пани вже спать полягали, усе тихо.
Насті нема. Довгенько сиділи ми. Тільки й чути, як вітер у садку зіллям колисає та соловейко свище- щебече.
Коли знеобачка Настин регіт почувся. Аж ми іздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула двері з гуком, стала на порозі й сміється. В хаті каганець ледве-ледве світив. Стоїть вона така червона, очі горять! Стоїть і сміється.
Мати проти неї стала, дивиться. І от Настя почала… та так весело, що мені сумно-сумно:
— Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хіба мене не пізнали? Се я… Мені весело…
Та ступила й захиталась… Боже мій! Світе мін! Се ж вона п'яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сіла.
— Ну, моя матінко! Ізнайшла вже я чоловіка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вільні, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч він тепереньки й зневажає мене і од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матінко, дякую, я йому, матінко, низенько кланяюсь у самі ноги… Він бумагу мені напише… Пані не має права жодного на нас! У неї землі, мовляв, немає… Ми ж, моя матінко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволі вічній… Ні, він нас визволить… І її визволить (на мене вже). Весело мені, як-то вже весело, мати моя рідна!.. А засмучуся — він грошей мені дасть… я горілки куплю… і зорі ясні в голові в мене світять!.. І так-то вона говорить і сміється, а Чайчиха тільки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…
Заснула Настя, на стіл схилившись… І каганець ізгас… Темна їх ніч покрила.
XI
І з того часу щовечір вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то і вдень уп'ється. Постерегла й пані: гнівалась велико, соромила її і матір: «Ти — мати: чому не впиняєш?»
Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вікнами, а втече. Лає пані, б'є, а вона було:
— Нехай, нехай! Уп'юся — все забуду, весело буде!
Чого вже пані не робила! Було як ще твереза Настя, то пані умисне її перед столовниками соромить: «От дівка, от золото, от ледащиця!»
А Настя ніби й не чує. Сміються вони, і вона ще всміхнеться. Втомилася вже й пані сердившись: «Хоч
