жалісливі рефрени пісень.
Король Вужів збирався неквапом. Кілька разів він виходив з намету і поглядав довкола, ніби чогось шукаючи. Нарешті замкнув валізку.
— Може, втік якийсь екземпляр з його колекції, — сказав Антек, дивлячись з підозрою вслід кремезній постаті в поношеному одязі, що потяглась у бік дороги.
Тільки-но озброєні патиками хлопці встигли перетрусити намет, аби пересвідчитися, що в жоднім кутку нічого не сичить, як з галасом і співом з'явилась нова група мандрівників.
— Ми чули, тут є станція для туристів. І поїсти можна й переспати, — сказав найвищий з юнаків у величезнім сомбреро.
Агнешка недовірливо обвела очима групу дивних туристів. Дівчата в якихось чудернацьких пантофлях. Одна в черевиках на шпилечках, точніше, в тому, що від них лишилось. Ніякого спорядження, окрім гітари та гармонії.
— Тихо, Гапа! — намагалась Агнешка укоськати пса, який вишкіряв ікла і кидався на гостей. — Що йому сталось? Марціне, забери Гапу! А хто вам сказав про нашу станцію? — запитала вона, коли Гапин гавкіт затих.
— Один такий чоловік з валізкою, — відповів власник сомбреро, — розказував: викинули мене з станції. Нею керує молодь, яка не знається на обробці шкурок. І пес у них дурний, валує не знати чого. Здається, не їх власний, а забраний у когось. Але їсти дають. От ми и прийшли, просимо гостинності.
Агнешка була певна: вона десь бачила ці брунатні очі, що зиркали на неї з-під сомбреро непривітно, ба навіть гнівно, та не було часу замислюватись, де й коли могло це трапитись. Гості галасливо займали місця, домагаючись ковбаси, сиру, масла. Якась із дівчат нарікала, що не можна замовити гарячих страв. Дондек крутився, як муха в окропі, йому допомагав Марцін та Антек, щоразу бігаючи від комори до брезентового намету, під котрим розсілися туристи. Гапа гарчав у закритому наметі, а грудки землі, що вилітали з-під полотнища, свідчили: пін намагається вибратись з допомогою підкопу. Гості ум'яли ковбасу, все просили добавки, потім замовили до чаю цілу купу печива й джему. Прощаючись, зухвало сповістили, що дрібні гроші забули, а великі тримають у банку і, мовляв, вишлють належну суму поштовим переказом. Розбігалися вони врозтіч, перескакуючи через шнури наметів, а Гапа, нарешті протиснувшись через видряпану пазурами яму, гнався за ними розлючений і валував, аж захлинався.
— До побачення, лялечко, — долетіло до Агнешки здалека, — це реванш за твій напад! Ще зустрінемось! Ще відберу в тебе пса!
Дондек з сумом констатував: харчі, наготовлені на два дні, «реалізовано», і треба їх поповнити. Цим разом він не мав бажання покидати станцію, мабуть, боявся, що хулігани причаїлись десь недалеко.
— Антку, підеш ти, — сказала Агнешка, — а я побіжу на міліцейський пост і розкажу Яблонському про «гостей». Я хочу зробити це сьогодні й особисто, а не по телефону. Марцін і Дондек пильнуватимуть станцію. Але стривайте, хто розказав тому чоловікові з валізкою за Гапу?
Антек почервонів.
— Я, а що?
— Нічого. Тільки залишишся на станції, а до крамниці піде Марцін. Просто сором, такий великий хлопець, а не спромігся втримати язика за зубами! Та ще й привів до нас того лобура, що дражнив пса.
Антек повернувся і зник в наметі. До біса! Хіба він думав, що скоїться така халепа.
— Шкода, вона не виїхала зі своїм Плутархом, — бурмотів він, але почував себе ніяково.
— Гапо, ходи зі мною! — покликав собаку Марцін.
Гапа дрімав у затінку, вдаючи, ніби не чує. Невдоволений самотністю, Марцін озирнувся раз і вдруге, сподіваючись щось зміниться. Ні, на галявині пусто. Тільки на антені сиділа синичка і кивала хвостиком, ніби вистукувала телеграму.
…В сільській крамниці куняв продавець, зморений спекою. Робітники самі брали собі пиво й содову воду, з брязкотом кидаючи гроші на прилавок.
— Будьте ласкаві, будьте ласкаві, — потяг Марцін продавця за рукав картатої сорочки. — Просніться. Я хочу купити масла, ковбаси та печива.
— Немає, — буркнув продавець, не підводячи голови.
— Як це немає? — здивувався хлопець. — Адже на полиці лежить сила-силенна печива!
— То не печиво, — повідомив продавець, розтуляючи одне око, — то бурі петіти, — і лінивим рухом дістав пачку.
— Бурі петіти?
Марцін ледь стримувався, щоб не зареготати. Бурі петіти! Отак той прочитав напис Petit Beurre.[6]
Повертаючись, Марцін не поспішав, збирав суниці, безліч яких червоніло на кожній галяві.
Коли над деревами, врешті, майнув червоно-білий прапорець, він заволай:
— Агов! Хлопці, слухайте! Я приніс бурі петіти!
Відповів йому самий тільки гавкіт. Перед великим наметом стояв Дондек. Рука в нього була зав'язана хусткою, а плече сильно стягнуте навперекіс. Гапа стрибав довкола нього, силкуючись схопити за кінець ремінця.
— Що трапилося?
— Змія, — прошепотів Дондек, витріщивши очі.
— Змія?!
З намету висунулись складені ноші, а за ними — Антек.
— Добре, що прийшов, — сказав він засапавшись, — я вже телефонував до табору, пані лікарка в дорозі. Ми підемо назустріч, аби було швидше. Лягай, Дондку!
Вони дбайливо й швидко поклали хворого.
— Антку, — спитав Марцін, — як це скоїлося?
— Усе через нього, — обізвався Дондек, несподівано дзвінким голосом. — Під тапчаном сиділа змія, а він сказав, ніби то патик, і що я колись умру зі страху. Ну, то я… — голос йому зірвався, він тільки голосно засопів.
— Ти винахідливий, — вирвалось у Марціна. Антек не відповів, тільки прискорив крок.
— Ти бачив ту змію?
— Так. Хвіст.
— Втекла?
— Так. Шкода, Король Вужів пішов, йому нічого б не стало впіймати одну змію, та ще й з власної колекції!
Гапа мчав уперед, гавкаючи пронизливо, наче кликав допомогу хворому Дондку. Пройшовши з півдороги, вони почули голоси. Дискант пані лікарки. Тенор вожатого. Бас табірного. За брунатними стовбурами, серед зелені, замиготіли барвисті плями. Червоно-синя вискочила першою, обертаючись на пані лікарку. Обличчя їй пашіло, нижня губа міцно закушена, а рука нетерпляче відштовхувала сумку. За нею жовтіли краватки товаришів, які бігли.
Хлопці поставили ноші й обережно під плечі підняли Дондка. Він обважнів, але чинив опір, виявляючи неабияку силу.
— Де? — видихнула пані лікарка, стаючи навколішки і швидко розв'язуючи краватку. — Де?
Марцін здивувався. Вже навіть перше «де» не мало ніякого сенсу, бо Дондків палець був наче лялька. А питати «де», дивлячись просто на вкушеного змією пальця, це вже занадто. Однак пані лікарка повторила нетерпляче:
— Де тебе вкушено? Покажи, Дондку! Хутчій!
Дондек почав спочатку:
— Бо змія сиділа під тапчаном і сичала. Антек сказав, що немає ніякої змії і що я боягуз, отож я хотів її витягти на середину намету і всунув патика під тапчан. Патик залишив Король Вужів. Він такті роздвоєний на кінці.
Пані лікарка роздратовано струснула хвору Дондкову руку. Певне, не могла втямити: хто, що, як і чому.
— Ну й відчув нараз, що болить, — закінчив він з видихом. — Вкусила мене.
— Де? — з притиском запитав вожатий, схиляючись над пальцем, котрий стирчав догори.
— Тут, — показав хлопець з крихтою втіхи. — В цьому місці.
Пані лікарка оглянула пальця з усіх боків. Обмінялась з вожатим багатозначними поглядами.
— Тут? — перепитала. — Бачу, тільки подряпано. Поверхнево подряпано, і палець анітрохи не спух, хіба що від пов'язки.
Вона спритно зірвала ремінь, застебнутий на Дондковому плечі.
— Це що за вигадки? — запитав вожатий поволі й холодно. — Дондку, злазь! Досить цих дурниць!
— Але ж я, — злазив з нош Дондек, — але мене вкусила…
— Тихо, братіку, ні гу-гу, — гримнув табірний. — А ви, хлопці, забирайте ноші і йдіть з нами. Посоромилися б!
На чолі походу швидко простувала пані лікарка, тягнучи за собою Дондка, в кінці плентався Марцін, міркуючи, чому це він має соромитись.
Найпильніший огляд пальця не виявив слідів укусу. Дондек покалічився патиком Короля Вужів або якоюсь тріскою. Войтек-санітар посадовив його на пеньок, покритий гігієнічною білою клейонкою, і залив йому всю руку йодом.
До кінця дня хлопці розмовляли тихо, начебто й справді хтось захворів. Оленячий хвіст звисав сумно на ознаку того, що керівництво незадоволене. Дондек подеколи зиркав на залитий йодом палець. А може, напухне? Марцін з Антком чекали найгіршого. І не помилились. Як кару, табірний наказав Анткові та Дондкові залишитись у таборі.
ГОЛОС ЗДАЛЕКА
Марцін і Антек влаштувалися в затишному кутку за кухнею, і дим, що стелився над лугом, увів їх в оману, — вони не помітили, як запав вечір. Басовитий голос табірного: «Марціне, Марціне, де Марцін?» — змусив їх схопитися на ноги.
— Ручуся, це витівки Міс Квіз, — збентежився Антек.
Забалакавшись, вони забули, що занепокоєна їх відсутністю Агнешка може подзвонити до табору.
