Сой кинулася до нього, похитнулась, наче їй забракло повітря.
— Ти…ти сказав неправду, Лос. Ти заздриш йому… Я тобі не вірю! Не ві-рю-ю…
Лос сумно схилив голову і вийшов з кімнати. Через півгодини він вилетів на Грутан.
Леонід Залата
УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ
Надвечір мене викликав Кайдаш. Він сидів, низько схилившись над столом, і розглядав крізь лупу шматочок бариту. Барит був як барит, хіба що покраплений зеленими жилками сурми. Оцю Кайдашеву звичку ми знали давно: розмовляючи, він завше крутив у руках який-небудь мінерал.
В Усть-Казгані, де наша партія цілий місяць просиділа відрізана від усього світу весняним бездоріжжям, Сашко підкинув йому зразок натічного гематиту, так званої “червоної голови”. Поверхня гематиту нагадує скам’янілі бульбашки. Сашко на кожній такій бульбашці видряпав таємничі знаки, позатирав їх, аби заплутати сліди, і непомітно підкинув Кайдашеві на стіл. В замкову щілину ми спостерігали, як Кайдаш, нічого не підозріваючи, підсунув до себе “червону голову” і — завмер, наче такса, що зненацька ткнулася носом в перепелине гніздо. Я гмикнув і заробив від Сашка штурхана. Кайдаш то блід, то червонів: видно, його мучили сумніви. Мабуть, Сашко перестарався, бо “професор” (так ми прозвали його за борідку клинчиком) кінець кінцем збагнув, що це чиясь витівка, і пошпурив гематит у відчинену кватирку.
Ми сподівалися, що після цього Кайдаш позбудеться “мінеральної звички”, котра всіх нас дратувала. І дарма. Наш начальник вдав, нібито нічого не сталося.
Одначе, все це не має стосунку до загадкової історії, яку я хочу вам розповісти. Я вже сказав, що надвечір мене викликав Кайдаш.
— Передай “хвости” Ізотовій, — сказав він так, наче ми про все давно домовилися. “Хвости” означали незакін-чені справи. — Ти коли-небудь бував в Ущелині синіх туманів?.. Маєш нагоду.
— ?
— Вранці за тобою заїде машина.
— А де вона, ця ущелина?
Кайдаш, нарешті, підвів голову. Рогові окуляри сповзли на кінчик широкого носа, поділеного канавкою на дві рівні половинки, обличчя зробилося добрим, зовсім не начальницьким, і мені спало на думку, що з Кайдаша був би неабиякий батько. І тут же я згадав, що дружина покинула його після першої ж експедиції, яка затяглася на цілих два роки. Всі ми знали, що Інка Ізотова не байдужа до нашого “професора”, та сказати про це йому не наважиться, а сам він сліпий, коли йдеться не про мінерали. Зате геолог з Кайдаша неперевершений…
Здається, я знову відхилився. Сьогодні думки мої якось стрибають, і я ніяк не можу зосередитися.
Розмова з Кайдашем була недовга. Ще до кінця робочого дня я встиг побувати в Інки, виписав на складі з півдесятка толових брусеників, детонатори, бікфорд і помчав додому. Мене пекла нетерплячка похвалитися перед Сашком — ми парубкували в одній кімнаті.
Сашка я застав у ліжку — в руках якийсь фоліант, ноги навхрест під стелю, через дірку в шкарпетці світиться п’ятка. Я вже відкрив рота, щоб похвалитися, та не встиг — Сашко ляснув долонею по фоліанту й підхопився.
— Ти тільки послухай! Ти знаєш, що тут пишеться? Що там писалося, я не знав, та не дуже й хотів знати, зате я добре знав, що найменше зло — це терпляче вислухати Сашка, тоді він скоріше відчепиться. Тим-то я кинув свій рюкзак у куток і зобразив на обличчі стовідсоткову зацікавленість.
Сашко сидів розпатланий, циганські очі палали і могли б когось налякати, тільки не мене. Я уявив собі, як Інка сушитиме голову над моїми карлючками і хоч-не-хоч змушена буде піти до Кайдаша, бо тільки він читав їх так, наче вони були написані його рукою. Щоправда, це не заважало йому картати мене на оперативках і погрожувати наказом, де мене буде зобов’язано разом з геологічним молотком носити друкарську машинку.
Тут я похопився, що зовсім не слухаю Сашка.
“…І коли привели Дангура в шатро, великий князь Святослав Ігоревич зустрів його вельми ласкаво, підвівся назустріч і вказав на м’який ослінчик проти себе.
— Сідай і звесели мою втомлену душу, — сказав Святослав. — А ти, Северине, розтлумач мені кожне його слово. А ти, Теренцію, запиши, щоб ми мали змогу, повернувшись у стольний Київ, всолодити серця княгинь пригодами.
Я вклонився великому князю і виконав його волю. Пергамент, де було записано півсотні мисливських історій, які так полюбляв Святослав, загинув, коли на нас зненацька напали яси1. Я сам був поранений і мало не опинився в полоні. Тепер, доживаючи божою милістю свій вік у Візантії в спокої й достатку, я хотів би відновити все, що колись почув, хоч пам’ять мене уже зраджує, а рука не слухається.
Дангур, славнозвісний касозький мисливець, так почав! свою розповідь:
— Великий князю руський Святославе, твої воїни захопили мене підступно, ти прийшов у мою країну з мечем і проливаєш кров моїх братів. Якщо ти завтра відпустиш мене на волю, я зберу військо і битимуся з тобою, доки не прожену додому або загину. Тепер кажи — розповідати?
Северин закляк з відкритим ротом, боячись переказувати князеві зухвалі слова полоненого касога.
— Ну! — притупнув ногою Святослав.
Тлумача він вислухав, насупивши брови, очі його іскрилися. Ми сиділи тихо, як миші, бо страшний у своєму гніві великий князь Святослав Ігоревич. Та все минулося гаразд. Князь заспокоївся, тільки голос його пролунав хрипко, коли він сказав:
— Я слухаю тебе, Дангуре.
І Дангур почав:
— Тобі, князю, сказали правду — я мисливець. Мені доводилося зустрічатися сам на сам з барсом, ведмедем і навіть тигром. Але розкажу я тобі пригоду, яка була не зі мною, а з моїм далеким пращуром. Мені розповів її мій дід, а дідові його дід, а йому теж дід. Одне слово, було це так давно, що й не знаю, коли. Мій народ жив тоді далі на південь, у передгір’ї.
Одного разу в селище, де жив мій пращур, прийшов чужий. Ніхто не знав, звідки і задля чого він прийшов, тим-то І зустріли його насторожено. Одяг на ньому був небачений, і та й сам він не скидався ні на друзів, ні на ворогів мого народу, його так і прозвали — Чужий, тим паче, що не знав він по-нашому ні слова. Ніхто, однак, не торкнув його й пальцем — зброї у Чужого не було, а закон забороняв переслідувати людину, яка прийшла з миром.
Цілий день ходив Чужий по селищу, роздивлявся, слухав розмови. А коли настав вечір, вождь наказав моєму пращурові нагодувати приблуду і дати йому притулок на ніч.
Який же був здивований пращур, коли вранці Чужий раптом заговорив. Голос у нього був трохи чудний, він клекотів, наче орел, одначе все можна було зрозуміти. Чутка, що Чужий заговорив, хутко облетіла селище. Жрець2 взяв папірус, — коли він хотів у чомусь переконати неписьменного вождя, то брав з собою священний папірус, — пішов до вождя і заявив, що Чужий — підступний ворог, вчора він вдавав, начебто не знає мови, а сьогодні заговорив. Так хитрувати може тільки людина з лихими намірами.
Тоді вождь наказав привести Чужого і спитав його:
— Хто ти? Навіщо ти удавав, ніби не знаєш касозької мови?
Чужий сказав, що він прилетів з неба, мови й справді не знав, а за вчорашній день навчився.
Вождь розгнівався на таку відповідь, але він був мудрий вождь і не хотів, щоб хто-небудь міг закинути йому несправедливість.
— Ну що ж, коли ти справді прилетів, — глузливо сказав він, — то покажи мені, як ти літаєш.
Чужий почав говорити щось незрозуміле, показував на небо, на гори, і тоді вождь зробив воїнам знак. Виконати наказ вони не встигли, бо саме в цю хвилину в селищі зчинився переполох. Верещали діти, жінки, воїни кидали мечі й списи і щодуху втікали — ніхто ще ніколи не міг перемогти страшного звіра, який гігантськими стрибками мчав по вулиці і крутив на всі боки червоною пащекою. Це був плямистий когра3 — велетень, яких не бачив світ. Він жив неподалік у горах, і, коли виходив на полювання, все живе тремтіло, ховалося або тікало.
Жреця — як вітром здуло, він навіть упустив папірус. Вождь сполотнів, а мій пращур кинувся навперейми і метнув спис. Спис застряв у густій шерсті, страшні лапи потрощили його на друзки, пазури майнули над головою мого пращура. Він так розгубився, що навіть не втікав. І тоді вперед виступив Чужий, щось вигукнув, і в його руках спалахнула блискавка. Жахливий рев кинув людей у піт, але це вже був гук смерті — когра важкою брилою гепнувся на землю.
Довго ніхто не вірив у його смерть, аж поки Чужий не наступив на пащу ногою. Тоді вождь наказав сурмити в сурми і привселюдно оголосив, що Чужий — великий воїн і що він, вождь, віддає за нього свою дочку. Народ схвально загомонів, після пережитого страху всіх охопила радість, та й весілля обіцяло неабиякий бенкет.
Чужий вдячно схилив голову перед вождем і… відмовився. Зойк, наче осінній вітер, пролетів по натовпу. Це було неймовірно. Вождь, сам вождь пропонував свою доньку в нагороду якомусь нетязі-воїнові, а той відмовлявся. Такого ще не було.
Вождь розгнівався, він не міг знести образи. Якби не туша мертвого когра перед очима, він наказав би негайно відрубати голову зухвалому чужинцеві. Та вождь довів ще раз свою мудрість: розпорядився оббілувати тушу і відпустити людей по домівках.
Все це сталося так швидко, що нікому й у голову не стукнуло спитати Чужого, де він взяв блискавку і хто ж він насправді, коли вміє нею орудувати. Тільки вдома насмілився мій пращур. Чужий не зрозумів або ж удав, що не зрозумів запитання. Відмовився від їжі й сидів, схилившись над священним папірусом жерця. Він не знав, що над його головою вже збирається гроза. Вождь не прощав образи. Прийшли вночі воїни і зв’язали сонного Чужого міцними воловими
