добродушний.
Їдемо на Ігман. Це така собі висотка. Нижча від Злого Верха, але наприкінці вересня французам повідморожувало вуха. То вони і попросилися в тепліше місце, у Сараєво. А укрбатівці згодилися нести службу на горах.
Я ще в нашому шоломі, він мені оббив голову об ту броню, а встати не можна, низько, тільки лігма. Андрій собі лежить і фільмує, наче йому не товче той шолом по голові, а я вже соваюся - а тут і не дуже посоваєшся, і коротко і вузько. Ерві співає і, як завше, посміхається. Мабуть, ще не товклася об його 'Пуму' така немолода українська воячка. Певно, що ні. Наших жінок тоді ще жодної не було в Боснії. Це вже потім додумалися підкинути на горе нашим хлопцям кілька 'молодших лейтенанток'. Цей експеримент був настільки невдалий, що тих дівчат вивезли назад і більше такого не робили. Зате серед норвезьких миротворців були жінки, та й у французів і нічого. Там, видно, жінки служать давно, до них звикли. А в нас це так сприймалося, якби хлопець опинився у пологовому будинку - як би на це зреагували жінки-породіллі... Уявляєте?..
І ось ми на Ігмані Тут якось веселіше. Чи то днина випала сонячна після дощів, чи сербські обжиті села з городиною, цілими хатами зігріли душу. А, може, й хлоп'ята наші на 'чек-пойнтах' такі життєрадісні, що дивишся на них і віриш - завтра війні кінець.
Вузька гірська дорога жовтоглиниста, ще вогка від опадів, розділила ворогів.
- Це у них перерва, - пояснює нам лейтенант Грабовський з Вінниці - Коли мусульмани моляться, серби не стріляють. А тепер обід.
Господи, думаю, та вони ж сусіди. Посварились за курку, за межу, за молодицю, то й годі - миріться вже.
То там, то там верхами крутиться димок - воюючі сторони варять обід.
Дерева, всі до одного, також безверхі. Всім дісталося - і людям, і їх житлам, їх родинам, деревам. Незібрана городина повисихала на стеблах. Запустіння. Це війна. Вона спустошує міста, села, оселі, душі. Людина на війні некрасива, як той казав. І дерева, і хати...
Але ось усміхнулося вранішнє сонце. Його ж війна не зачепила. Хіба що його.
А того білого коня на горбу?
Він собі попасає коло маленької хатки, як у мого вуйка Йвана на полонині. Такий білий, як цей день. Як надія на швидкий кінець оцьому 'сумному рату'. На самому верху живе Пегас війни. Трави некошені є що пасти. Білий кінь - сербський чи боснійський? Яка різниця? Це його трава, його земля. Може, він возить смерть? Ні, не боєприпаси, краще вже продукти. Щось він та робить на цій горі, на цій війні.
А в долині - чорний кінь. Оце так! Як у кіно, ба, як у пісні -
Білий кінь на горі,
Чорний на долині...
Нема такої пісні. А коні є. Обидва. Як день і ніч. Як війна і спокій, як життя і... Може, це марево, символи?
- Над тим верхом свищуть кулі, - показує рукою лейтенант Грабовський. - Долітають і до нас.
Мішками з гравієм обмощений 'чек-пойнт'. На саморобній грубці хлопці варять український суп. З грибами. Ой хлопці-молодці! Знаєте тут ціну тим грибам. Їжте макарони, шинку, тропічні фрукти в Україні цього обмаль не ходіть ви за тими грибами.
За півкілометра могила підполковника Сливного. На могилі високий березовий хрест.
Дивлюсь, а коня на горі нема. Може, за верх подався. А, може, його кудись забрали. А, може, вбило... А, може, його й не було. Андрію, був же на горі білий кінь. Ти бачив - був? - І Югославія була... І Радянський Союз був... Були та загули.
Андрій фільмує село в долині. Там уцілілі черепичні дахи. Тепер це сербське село. А було мусульманське.
- Гарне село, - каже з мене поет.
- Вирізане що до душі, - каже з Грабовського вояк.
Чорний кінь собі пасеться на царині.
Ой, чий то кінь?..
Ерві смагляве сонечко усмішкою кличе нас до 'Пуми'. Час рушати. Попереду фронт, жертви та бліц-проїзд по снайпер-авеню.
А тут, як у дитинстві, коли брали один листок конюшини на палець, другий під палець і показували фокус: паси, коню, нема коня; верни, коню, - є кінь!
Є і нема. Війна...
Автор виносить щиру подяку за допомогу у підготовці та виданні книги: отцю Олексієві Генику, Валентину Якушику, Мартину Рандерсону, Олені Ганцяк- Каськів, Людмилі Мальоні, Парасці Ходан, Андрієві Кулішу, Гафії Влад, Володимирові Владу, Олександрові Кржечевському.
