хреста став їй здаватися підозрілим. З'явився тут, ніби з неба впав. Коли озирнулась, побачила, що він простує геть. Але не в бік села, «де живуть родичі», а в напрямку кордону.
Старенька зустріла патруль і розповіла свою пригоду. Не сподобався їй той чоловік. Коли б не виявився шпигуном. Патруль сповістив на заставу. Бійці взяли собак і пішли на розшуки пана Вонашка, як він назвав себе старенькій. Ідуть назирці і бачать, як він крадеться до кордону глухими неходженими стежками.
Коли ж не зміг пояснити, чому в таку пору блукає в лісі, потягли його на заставу. Там обшукали і знайшли пістолет та посвідку на ім'я Соучка. За чверть години з'ясувалось, що копії такої довідки немає в жодному відділку міліції й що, таким чином, вона фальшива. Тоді він, опустивши голову, признається, що виконує функцію поштаря — закладає й виймає папери із криївки в чавунному хресті.
Він поклав туди що-небудь? Ні. Взяв? Теж ні. При ньому також нічого не знайшли. Можливо, десь сховав або викинув папери. А може, вона ще не прийшла.
Затриманий твердить, що він не знає, хто кладе туди пошту. Каже, що ні разу нікого там не зустрічав.
Поки його допитували — цілих три дні — пролунав постріл. Стріляли з пістолета. Пізніш на грузькій дорозі, присипаній снігом, виявили жінку з простреленою головою. На снігу лежала гільза калібру 7,62. Постріл було зроблено приставленою до правої скроні зброєю. Куля застряла в мозкові. Виникло враження, що ворог зустрівся з Вальтеровою і що вона його добре знала. По ледве помітних слідах можна було простежити, що вбивця звернув у ліс. Найбільш вірогідно, що він лишився по цей бік кордону. Але всі пошуки були марні. Ворог мав досить часу, щоб заховатись.
У мертвої Марти було знайдено інструкцію до користування кодом ВХ-222. Графологи встановили, що то був почерк самої Марти.
Папери мали вже бути в тайнику, коли за ними прийшов «поштар». Але він там нічого не знайшов. Марта Вальтерова принесла їх з запізненням. Питаю себе: чому ця тендітна дівчина взялась за таку небезпечну справу?..
Протокол допиту «поштаря» дуже докладний, хоч в ньому нема нічого для нас нового. Здається, хлопець у всьому зізнався. Та в нього іншого виходу й не було. Він — емігрант, вимуштруваний колишнім відомим генералом, який подібними справами займався ще до війни. І досі не вгамувався, хоч одсидів свій строк як військовий злочинець.
У «поштаря» немає таких знайомих на нашій землі, які б нас зацікавили. Справжнє ім'я його Йозеф Скала. Колись він тримав невеличку пивницю. У травні 1945 року став директором погранготелю. Звідти й утік на захід. Сім'ю залишив без жодної копійки. Та за кордоном йому довелося змінити професію, адже таких, як він, там хоч греблю гати. Отож і довелось йому стати шпигуном. Він навіть не знає, як допоміг мені, розповівши про Лебруна.
От звідки взялися на цій справі літери «Р. Л.» — «Резидент Лебрун».
Лебрун — нащадок наполеонівського пройдисвіта, який свого часу засів у Чехії. 1948 року втік на захід. Там і очолив розвідувальну службу. Для посторонніх він був господарем торговельної фірми. Потім дістав підвищення і став резидентом в ЧСР.
«Поштар» — Йозеф Скала — чув багато про нього. Проте жодного разу не бачив його. Каже, що Лебруна вважають хитрим і сміливим. Він нібито здібний організатор шпигунської мережі та шкідницької зграї в республіці. Збирає шпигунські дані військового, економічного й політичного значення і «поштою» передає їх за кордон. Проте користується й іншими засобами. «Поштарі» навіть не знають один одного — провал одного застерігає іншого. Кожен обслуговує лише один тайник. Схема шпигунської мережі Скалі не відома. Кордон він переходив що два тижні, а іноді й через тиждень. Або самостійно, або з чиєюсь допомогою.
У мене таке враження, що цей чоловік з великою радістю позбувся свого пістолета і необхідності ходити через кордон. Клянеться, що жодного разу ні в кого не стріляв. Просить, щоб я повідомив сім'ю про його «повернення». Видно, потягло бідолаху додому. Вдає з себе патріота, який допустився прикрої помилки. Бачили ми таких!
Мені дуже важко.
Я нічим не можу заперечити причетність полковника й Вашека Небеського до злочину. По суті, обидва вони безпосередні винуватці, хоча обставини й виключають співучасть Вашека, а свідчення його необережності ще треба доказати. Підозрювати полковника — це просто дурість, оскільки його «шпигунські» методи були б просто-напросто наївними. Документи, що їх шифрує, він міг би передавати прямо в руки без усіляких криївок і «поштарів».
А Вашек, знай, повторює своє:
— Ні словом, ні жодним порухом я не виказав чогось Марті. Та вона й не виявляла будь-якої цікавості до моєї роботи. — Він тримається спокійно, але дуже блідий. — Вона намагалась порвати з ними. Повір мені, що той хлопець знайшов тайник порожнім лише завдяки тому, що Марта опиралася, не хотіла йти. Потім її все ж таки примусили, і вона пішла, але ви вже схопили того чоловіка. Дізнавшись про це, вони вбили Марту. Вважали, що вона винна в усьому, й покарали.
Вашек не бачив Марти після смерті. Не схотів. Та його ніхто до цього й не спонукав.
Полковник лишився на своєму місці. Для Вашека я випрохав відпустку за станом здоров'я. Він лише здвигнув плечима.
Довелося перевірити й консульство, де працювала Вальтерова. Я дійшов висновку, що там у неї спільників не було. Єдине, що вона могла викрасти, це зашифрований проект міністерства зовнішньої торгівлі.
У день своєї смерті Марта не була в консульстві. До того працювала, як звичайно. В останню ніч у неї був Вашек Небеський. Вранці вони вийшли з будинку разом. Попрощались на вулиці. Вашек був певний, що вона піде на роботу. Сам пішов додому, аби підготуватись до відрядження. Ввечері марно чекав на дівчину біля клубу.
Цікавлюсь анкетою. Марта — позашлюбна дитина!
Носила прізвище своєї матері. Батько — Людвик Лебрун. Це так несподівано, що я намагаюсь узнати про неї якомога більше.
Марта дістала комерційну освіту. Вивчала мови. Була гарним працівником бездоганної поведінки. Мати її до 1943 року завідувала офіцерською їдальнею СС у Кбелі. В 1944 році вона померла. Розтин показав ракову пухлину. П'ятнадцятирічна Марта продовжувала вчитись у німецькій торговельній академії. Мешкала у свого батька Людвика Лебруна в Дейвицях. Перед закінченням війни обоє щезли, і про неї ніхто більше не чув. Вигулькнула в Берліні, де працювала перекладачкою в радянській установі. Та вже сама, без батька. Пізніше потрапила в консульство до Праги, куди з'явилася з хорошими паперами. Перевіряю документи Марти, й одразу кидається в очі, що вони фальшиві.
Он воно що!
Чому ж Людвик Лебрун не узаконив своїх стосунків з матір'ю, так добре ставлячись до доньки? Тут є над чим замислитись.
Простежую зв'язки Марти. Крім Вашека Небеського, вона майже ні з ким не зустрічалась. Про побачення з батьком нічого не відомо. Хоч це, напевно, він її вбив, коли помітив, що вона хилиться до Вашека.
Йому я порадив поїхати в село, до батьків, але зрадів, коли він цього не зробив. Шлю за ним Гонзика Тужиму. Той, як звичайно, робить нотатки у блокноті — щоб не забути. Коли б навіть довелося посилати за Вашеком у село, він виконав би своє доручення не згірш, ніж тут.
В моєму кабінеті затишно й тепло. Дим од сигари мені не заважає. Та коли з'являється Вашек, на кілька градусів холоднішає. Цей хлопець одгородився од світу крижаним панциром, і тепер від нього віє холодом.
Кажу йому з докором, але спокійно:
— Ти, хлопче, був необережним.
— Це зрозуміло. — На превеликий подив, говорить лагідно і якось дивно. — Лише ніяк не збагну, в чому саме.
Я простягаю кілька аркушів справи «Р. Л.» — свої здогадки про Марту Вальтерову.
— Читай усе.
Стежу за ним краєчком ока. Він виглядає, як і перше, замкнутим, але доволі стомленим. Нещастя відбилось на ньому, хоч і намагається це приховати. На мій погляд, тримається він на диво мужньо.
Питаю:
— Ти знав про це?
— Ні.
— Ви що, збиралися одружитись?
— Так, — каже він, ніби справа йде про щось зовсім далеке й чуже. — Обіцяла, що перед тим, як піде до магістрату, розповість мені якусь таємницю про свою родину.
— Коли б розказала? Як би ти поставився до цього?
Знизує плечима і дивиться вбік.
— Не знаю.
— Не знаєш?
Мені не віриться, що Вашек міг утопити в коханні свій розум. Та він відповідає з удаваним спокоєм:
— Кажу тобі по щирості, Гино, що я завжди мав на неї неабиякий вплив. Швидко помітив, що вона не відносить себе до жодної нації або класу і живе якось одмежовано від інших людей… Та я, звичайно, краще за всіх розумів, на які щирі почуття вона була здатна!.. Все ще в ній спало, Гино, і я почав її розбуркувати. Гадаю…
Я уважно слухаю. Коли він затнувся, підстьобую його питанням:
— Гадаєш?..
— Тепер уже нічого гадати.
Тамує зітхання. Потім продовжує:
— Гадаю… що міг би боротися за неї, перемогти її байдужість до всього, її політичну інертність, вивести з стану приреченої пасивності. Гадав, що це вдасться мені… Ми з нею часто говорили про те, який суспільний устрій потрібний людям, а який ворожий їм. Марта була не з тих, кого легко переконати. Та завжди мої аргументи брали гору. Я намагався все пояснити на її власному прикладі. Так вона дізналась, що класова свідомість визначається пізнанням дійсних класових інтересів людини, обумовлює її життєве й суспільне становище. Я навчав її повазі до праці, вчив співставляти можливості світу, який відживає, з можливостями іншого, що тільки-но народився й набирає сил. Вказував їй шлях, керував нею…
— А вона тебе обманула.
Всередині у Вашека ніби щось надломилось.
— Так, — мовив він тихо. — В цьому немає сумніву. Але вона дуже краялась, що не могла одступити і не сміла сказати мені правду. Нещирість мучила її. Жахливо, що вона так далеко зайшла ще до того, як ми познайомились. З неї була б чудова й любляча дружина. Я певен цього. Й ніхто мене не розрадить! Усе, що сталося з нею, — це якась фатальна трагедія. Ні, я не захищаю її. Хочу лише у всьому розібратись. Якщо я був сліпий, — хай мене осудять інші. Мені ж нема в чому собі дорікати. Я не бачив у Марті заблудлу овечку. Скоріш вона була одинока, всіма забута. Кажеш, її батько…
Я здвигую плечима.
— Про це ти й сам мусив знати.
— Мусив… Та думаю, що я все-таки переконав її. Так. Здається, навіть є конкретні докази. її штовхали проти нас цілком випадкові, нетверді переконання. Коли ж вона збагнула, що все це помилка, що її погляди лиш наслідок виховання, то не змогла одступити й спокутувати те, що заподіяла, хоч і призналась у всьому чесно.
— Сама собі?
— Так, — каже Вашек. — Адже вона наклала на себе руки, чи не так?
Я хитаю головою.,
— Не так, — відповідаю йому. — Поблизу неї не було знайдено зброї.
— Он що! — не здається Вашек. — Але ж її могли й підняти…
