— Боги хочуть говорити зі мною, залишіть нас ненадовго на самоті.
Яхмос зразу ж покинув нас. Я спитав поради у своїх товаришів. Пан Чан зразу знайшов вихід:
— Звичайно, нам, богам, не личить робити будь-що самим, бо це може підірвати віру в нас. Люди не стануть молитися Тотові, якщо побачать, що він працює за вантажника. Крім того, ви правду кажете, професоре, — не варто показувати наші речі цим людям: що менше вони знатимуть про нас, то краще. Подивіться на човен, який вони привели. Він уп’ятеро більший за наш, посередині є каюта, закрита з трьох боків, та й четвертий бік можна закрити. Дгірендра перебив його:
— О, якби ми пересіли в цей човен, то могли б скинути маски, а я, чого доброго, ще й сигару міг би викурити. От чудово було б, Чане!.. Пробачте, я перебив вас. Кажіть, що ви надумали.
— Ви бачите, — вів далі Чан, — до щогли прив’язано дві кодоли. За них тягнуть човен. Якщо підсунути линви під наш човен, то кілька чоловік зможуть підняти його і поставити на великий човен.
— Чудово! — вигукнув Дгандас. — На це потрібно кілька хвилин, а тоді ми непомітно перенесемо наші речі в каюту.
Я покликав Яхмоса і передав йому волю богів, а самі боги тим часом перейшли у великий човен. Люди, що прибули з Яхмосом, відчували, звичайно, страх перед богами, але виконували все, що їм наказували.
— Боги хочуть, щоб ви прислали гребців, — знову звернувся я до Яхмоса. — Але зараз вони нам не потрібні: боги відпочиватимуть усю ніч і тільки вранці вирушать.
Яхмос дав знак, і вся флотилія швидко покинула нас. Ми перенесли речі в каюту, зібрали їх у кілька клумаків, обгорнули соломою, міцно зв’язали вірьовкою і поскладали внизу, під палубою. За день ми втомились і, тільки-но полягали на підлозі каюти, як зразу ж заснули.
Староєгипетські боги, як і грецькі та римські боги, мали багато людських рис. Як і всі смертні, вони не були досконалі, і тому навіть таким богам, як Тотові або Озірісові, доводилось їсти й спати, наче простим селянам.
Прокинулись ми пізно, вмились у себе в каюті і залюбки поїли те, що нам принесли як жертву. Поснідавши, боги вийшли з каюти і посідали на трьох гарних кріслах, припасованих на носі човна. Здійснилась їхня мрія — тепер не доведеться їм весь день стояти на ногах.
Перша частина дороги була не дуже важка, а друга ще легша. Ми урочисто пливли до Мітні-Хапі під вітальні вигуки населення. Ліворуч од нас і тепер в’юнився шлях Сидячих Писарів, а гора, що була праворуч, тепер ставала чимраз ближче.
Незабаром ми обминули гору й опинились у ще кращій місцевості. Храми, селища, ліси, знов села, храми… Нам здавалося, що це сон. Берегом ішли за нами тисячі людей. Попереду плив човен верховного жерця Яхмоса, а за нами — ціла флотилія човнів із співаками та музикантами, що співали і грали для нас.
Трохи піднята корма нашого човна мала форму лотоса, ніс закінчувався величезною баранячою головою з довжелезними рогами, загнутими назад і закрученими навколо помістка, де були припасовані крісла богів.
Найкраще, мені здається, грав свою роль Дгандас. Він робив усе поважніше, ніж Дгірендра та Чан. Коли він підносив руку, щоб благословити серафійців, в його рухах почувалася сила й велич. А Дгірендра раз у раз нарікав, що маска шакала дуже тісна на нього і не дає дихати.
Боги сказали, що на такій спеці вони не можуть більше сидіти. Я переказав це Яхмосові, і він зразу ж прислав здоровенного негра з опахалом. Згодом ми дізнались, що цей негр належав до племені, яке було в рабстві у серафійців.
Ще один день подорожі, і ми нарешті прибули до Мітні-Хапі. Я зразу ж згадав Фіви, коли побачив це незвичайне місто. Тут уже не було хат із глини та саману, накритих пальмовим листям і соломою, — скрізь височіли кам’яні будинки, а поміж ними зеленіли сквери з низенькими деревцями і травою. У центрі міста ми опинилися серед храмів, палаців та садів. Палаци були оточені високими мурами з дерев’яними брамами, прикрашеними майстерною різьбою. З брам стриміли назовні бронзові гаки та шпичаки.
Чи то безліч вражень так вплинула на мене, чи спека та сонце, але я раптом відчув страшенну втому і пошкодував, що не можна відпочити.
Наш човен підвели до гарних кам’яних сходів, що йшли від ріки до палацу. Обабіч сходів рівними рядами стояли воїни в сліпучих обладунках і з бойовими сокирами та списами; у лівій руці воїни тримали загострені вгорі щити, обтягнені шкірою.
За брамою палацу вдарили в барабан.
Перший зійшов на берег Яхмос, за ним я. Брама розчинилась, і ми побачили чудовий сад, де росли низенькі деревця і плелись виноградні лози.
Доріжкою повільно наближалася з саду невелика група людей. Вони неквапливо підійшли до сходів і почали спускатися вниз, мабуть, щоб зустріти і привітати нас у своєму місті. Правду казати, тільки двоє з них привернули мою увагу.
Один з двох був високий, широкоплечий чоловік у золотому обладунку. Мені зразу впав у вічі владний і гордовитий вираз його обличчя.
Друга була жінка. Вона йшла попереду процесії. Гаптований золотом і прикрашений самоцвітами одяг гарно облягав її постать. На шиї в жінки висіли коралі, на руках були браслети й каблучки. Довгі чорні кучері спадали їй на спину. Чоло було пов’язане золотою стрічкою, а трохи вище підвела прикрашену величезним діамантом голову змія із самоцвітів.
Дивлячись на цю жінку, я згадав правдиві слова одного поета:
Красу не прикрасиш нічим:
Сама-бо вона прикрашає!
І справді: всі прикраси затьмарювала її незвичайна краса. Вона здавалась живою Рамбгою або Шачі.[26]Побачивши її, я зрозумів: це спадкоємиця фараонів, цариця серафійців Серісіс.
Розділ XV
Полководець Нохрі
Спустившись сходами, владарка Мітні-Хапі Серісіс шанобливо вклонилась тим, кого вважала за богів. Сказати правду, я мимоволі відчув докори сумління: «Як ми можемо чинити таке блюзнірство щодо їхньої віри, їхніх богів?» — питав я сам себе. Ця стародавня немудра релігія викликала в мене повагу. Те саме почували й мої товариші, крім Дгандаса. Цю зажерливу людину ніщо не могло б спинити. Дгірендрі й Чанові було дуже соромно, хоч вони й намагалися заспокоїти себе думкою, що ми не маємо наміру знущатися з чиєїсь релігії або релігійних почуттів. Нас привело сюди прагнення знань, але обставини склалися так, що іншим способом вдовольнити нашу допитливість і не загинути ми не могли.
Цариця ніжним, приємним голосом попросила свій почет залишити її на якийсь час саму. Всі скорились її наказові і трохи позадкували, тільки чоловік у золотому обладунку не зрушив з місця. Цариця склала руки, наче на молитву, і звернулась до мене:
— Невже ми можемо сподіватися, що великі боги, яким поклонялися ще наші предки, залишаться на якийсь час у нашому місті, в Мітні-Хапі, яке нічим не заслужило такої великої честі?
Я легко розумів усе, що казала мені красуня цариця, — навіть вимова її була така сама, як і моя. Це підтвердило мою думку, що вона — нащадок фіванських фараонів. Грецький історик Геродот писав колись про єгипетські племена, що жили в пустелі; цілком можливо, що предки серафійців і були тим народом, який жив спершу в серці Лівії і вже згодом переселився сюди.
— Як мені відомо, — сказав я цариці, — великі боги висловили бажання побути якийсь час у храмі бога сонця Ра.
— Я не вірю в своє щастя і весь час боюсь чогось, — відповіла вона.
— Не бійтесь, царице. Боги прийшли сюди, щоб подбати про ваш добробут і розквіт вашого царства.
Серісіс кивнула головою і вже хотіла повернутись до свого почту, коли раптом чоловік, що стояв поруч з нею, ступив крок уперед і грізно спитав мене:
— А ти хто такий?
Я розумів, що моя найменша невпевненість чи замішання можуть коштувати нам дуже дорого, і спокійно відказав:
— Жрець. Хіба ви самі не бачите?
Невдоволено насупившись, він знову звернувся до мене:
— Як тебе звати?
— Тутмос.
— О, ім’я відоме! А звідки ти?
— Я жив по той бік пустелі, коли боги покликали мене служити їм.
— Що там є за пустелею?
— Пустелею править Сет — владар пісків, і там весь час плаче богиня Нейт, бо душу її зсушило горе. По той бік пустелі живуть могутніші й значніші люди, ніж ти, хоч, я знаю, ти дуже видатний вояк, — відповів я незнайомому, який видався мені безбожником.
Цариця жестом наказала йому мовчати і мовила:
— Заспокойся, Нохрі, заспокойся! У тебе гаряча голова, і ти сам не знаєш, що говориш. Цей чоловік, що прийшов сюди разом з богами, набагато розумніший за тебе. А ти тільки грубий солдат та й годі.
Чоловік схопився рукою за держак меча і гнівно крикнув:
— Якщо з вами що-небудь станеться, царице, то потім не винуватьте вашого воєначальника. Чи справжні це боги, чи ні, я не знаю, і вони мене анітрохи не цікавлять, бо Нохрі не стане поклонятись ніякому богові чи богині. Я хочу сказати вам, царице, що не завадило б відіслати їх туди, звідки вони прийшли, бо ніхто ніколи не чув, щоб боги вешталися по землі.
І тоді я зрозумів, що, поки ми будемо в країні серафійців, цей чоловік для нас — найбільша небезпека. Він — єдиний серед усіх, від цариці та верховного жерця до простого народу, не хотів нічого брати на віру і визнавав тільки те, що можна довести фактами.
Дгірендра пильно прислухався до нашої розмови. Звичайно, він не розумів ні слова, але з виразу обличчя Нохрі, його різких рухів та голосу побачив, що той розгніваний і не хоче шанувати богів, як інші. Тоді він наважився на сміливий вчинок, який мав несподівані наслідки.
Капітан зійшов з човна на берег і спокійно попрямував до Нохрі. Цариця злякано сховалася за Яхмоса. Не тільки жерці й рабині, а навіть і воїни відійшли, коли побачили, що до них наближається бог смерті Анубіс. Тільки Нохрі не зрушив з місця. Однак я помітив, що й він злякався, хоч і старався здаватися спокійним. Анубіс підійшов до Нохрі, повільно підніс руку, приклав її до грудей воїна і повернувся до човна.
Жест був дуже красномовний, і всі злякано дивилися на Нохрі, мабуть, вважаючи, що тому не довго лишилося жити на світі. Та й сам Нохрі, хоч щойно розмовляв так брутально й зневажливо, раптом зблід, розгублено глянув на царицю, збіг сходами вгору і зник у палаці.
— Нехай великі боги зглянуться на цього богохульника, — звернулась до мене цариця, коли її воєначальник утік. — Нохрі сміливий і спритний воїн, але груба й невихована людина. Він нікого не боїться: ні людей, ні богів. Я знаю, що й Гор не любить брутальності, а бог смерті Анубіс і поготів не знає жалю до грішників. І все-таки я прошу всемогутніх богів пробачити Нохрі
