на страшний, смертний бій. Чан мовчав, а Дгандас лиш один раз озвався до мене. Я зрозумів, що навіть зараз він думав тільки про скарби.
У сутінку «сокіл» Гор нахилився до мене і спитав пошепки:
— Скажіть, будь ласка, скільки можуть коштувати Серафісові скарби?
— На це не легко відповісти. У скринях повно діамантів, рубінів, сапфірів, смарагдів, топазів, перлів та інших самоцвітів. Я не думаю, щоб навіть Національний банк Індії зміг їх купити, — відповів я.
Дгандас ухопив мене за руку і сказав, важко дихаючи:
— Професоре, я не зможу покинути цю країну, поки не візьму свою пайку скарбів.
— Про загарбання коштовностей із Серафісової гробниці годі й говорити: ми не грабіжники, а чесні, порядні люди.
— Чесні, порядні люди! — злісно вигукнув Дгандас. — А навіщо серафійцям такі величезні багатства? Хіба ці скарби не лежали марно, заховані під землею, протягом тисячоліть? Коли б ми взяли хоч однісіньку скриньку, то вже стали б найбагатші люди в світі!
Саме цієї хвилини наш човен підійшов до берега, і Дгандас замовк. Перед нами був храм бога сонця Ра. його вже захопили солдати Нохрі.
Ми нечутно повиходили з човнів. Місяця вже не було видно, а зірки одна по одній гасли. От по небу розлилася криваво-червона вранішня заграва, на сході спалахнув перший промінь сонця і освітив башти, покрівлі та мури Мітні-Хапі.
Бакні вишикував солдатів у три ряди. Я з товаришами був у центрі першого ряду. Скажу вам щиро: коли пролунав наказ іти вперед, в мене аж у грудях похололо.
Я зовсім не поділяв поглядів Дгандаса. Коли б у мене в руках опинилась навіть тисячна частка Серафісових скарбів і хто-небудь сказав мені, щоб я їхав з таким багатством до Індії, я б охоче віддав усі коштовності, аби тільки лишитися тут. Події захопили мене, і я почував себе сухою билинкою, яку несе нестримний потік.
Я йшов між Дгірендрою та Чаном і розглядав молодих бородатих солдатів у нашій шерензі. їхні сміливі, вольові обличчя, мускулясті руки, що міцно тримали щити і списи, справляли на мене велике враження. Сам я був серед них, наче стара баба серед юнаків, чи боягуз серед героїв. Проте я набрався відваги і твердо вирішив не відставати од товаришів і на власні очі побачити бій, хоч би за це мені довелося накласти головою.
Раптом Бакні голосно скомандував іти в атаку. Як морська хвиля, ми ринули вперед і зайняли майдан перед храмом.
Розділ XXI
Бій у храмі бога Сонця Ра
Серед солдатів Нохрі зчинилася паніка: гвардійці застукали їх зненацька. Заколотники не встигли підготуватися до відсічі і вишикуватися бойовими лавами, коли вже розпочався бій.
Про мене краще й не питайте. Звичайно, я нізащо в світі не наважився б іти вперед на ворога, але тільки-но я трохи відстав од товаришів, щоб підшукати безпечніше місце, як потік людей підхопив мене і виніс у самісіньку гущу бою. Враз мене поранило списом у стегно — щоправда, легко. Мабуть, на моє щастя, списа кинуто здалеку. Розмовляючи з Бакні в палаці, я спитав його, чи далеко можна кинути списа. Він сказав, що взагалі воїни кидають списа на сто п’ятдесят — сто вісімдесят метрів, але далі як за тридцять метрів він уже точно не влучає. Сказати правду, я зрадів, що мене поранено, бо тепер міг послатися на біль і залишити лави бійців.
Відійшовши вбік, я сів між передніми лапами величезного сфінкса і сяк-так перев’язав свою рану. До мене долинали войовничі вигуки, брязкіт зброї, стогін поранених і переможний поклик гвардійців-вони насідали на противника.
Я підвівся, щоб повернутися до товаришів, але вони вже пройшли далеко вперед. Нога в мене стала наче чужа, а рана так боліла, що важко було поворухнутися. Я роздивився навколо і побачив вузенькі кам’яні сходи, що вели на сфінксову спину. Мені так хотілося глянути на бій, що я обережно, тамуючи біль, зійшов нагору, сів там і став спостерігати.
Противник ще й досі не отямився після несподіваного удару, не зміг відновити в себе лад і повільно, крок за кроком, відступав під натиском воїнів Бакні. В передніх рядах бився Нохрі в золотому обладунку, а проти нього — мої друзі.
У всьому царстві, крім Псаро, жодна людина не знала про вогнепальну зброю. Тому майже всі серафійці вбачали в револьверах, з яких так влучно стріляли Дгірендра і Дгандас, чарівну зброю. Солдатам Нохрі було нелегко: їм довелося битися з богами, а цих богів шанували ще їхні предки.
Висока Дгандасова постать з’являлася щоразу там, де точився найзапекліший бій. В поведінці Тота виявилась уся стриманість пана Чана. Бог Тот стріляв мало, але жодної кулі не випускав даремно: після його пострілів раз у раз хто-небудь із заколотників падав мертвий. Капітан Дгірендра здавався справжнім богом смерті Анубісом. Він з’являвся то тут, то там — я навіть не встигав стежити за ним. Він кидався в саму гущу ворогів і залишав за собою їхні мертві тіла.
Легко можна було передбачити, хто переможе. Але тут сталося зовсім несподіване. За півтора кілометра від храму у великому таборі — ми про це дізналися згодом — Псаро зібрав кількасот солдатів.
Псаро, як уже відомо, був дуже хитрий. Крім того, за своїм розвитком він стояв значно вище від інших серафійців. І саме Псаро добре розумів, які боги прийшли до Мітні-Хапі. Він догадався, що Гор і Анубіс — то Дгандас і капітан Дгірендра. От тільки про Чана він не знав нічого.
Почувши про напад на храм, Псаро зразу ж зібрав солдатів і поговорив з ними. Він умовляв їх нічого не боятися, бо троє богів — не справжні, а їхню зброю зроблено звичайними людськими руками, і нічого чудесного в ній немає.
Потім Псаро, щоб допомогти Нохрі, поділив своє військо на дві нерівні частини і повів до храму. Меншу групу він послав на допомогу заколотникам, а з другою рушив в обхід, щоб зайти загонові Бакні в спину, з того боку, де був головний вхід до храму.
Побачивши цей маневр, я зрозумів, що нам загрожує велика небезпека, і кинувся попередити товаришів. Правду кажуть, що дух сильніший за тіло. Думка про небезпеку змусила мене забути про біль — і тепер, коли над нами нависло лихо, я зміг навіть бігти.
На той час бій точився вже за храмом, біля самої гробниці. Отож якби Псаро ввійшов із своїм загоном у двері храму, то Бакні не було б куди відступити, і ми всі загинули б або мусили б здатися в полон.
Я розшукав Дгірендру в самій гущі бою і голосно крикнув йому про небезпеку.
— Скажіть про це Бакні! — відповів Дгірендра й почав пробиватися до Чана.
Я насилу добрався до Бакні і попередив його.
Бакні наказав відступати. Ми підійшли до дверей саме тоді, коли Псаро із солдатами вже з’явився на майдані проти храму. Коли б я загаявся на кілька хвилин, нас усіх повбивали б.
Я не буду розповідати про бій із Псаро перед храмом. Спостерігати бій цікаво здаля, але бути в самому пеклі — далеко гірше. Зараз мені не в голові було спостерігати. Пам’ятаю, я щосили горлав, стріляв з револьвера і, мов не в собі, перебігав з місця на місце. Я став хижим звіром, і мене то обіймав запал боротьби і гостре бажання убивати людей, то раптом я здавався собі дитиною, і хотілося затулити обличчя руками й плакати. Єдине, що я виразно бачив під час бою, — це страшну, безмежну людську жорстокість.
Дгандас відстав од гвардійців. Він хотів останній вийти з храму — мабуть, йому важко було покинути місце, де лежить таке величезне багатство. Відколи він уперше прийшов до мене в Наланді і до тієї хвилини, коли ми побачили його востаннє в палаці у Мітні-Хапі, його думками і вчинками керувало одно — бажання заволодіти всім Серафісовим золотом і коштовностями.
У противника загинуло чимало людей, а наші втрати були порівняно невеликі, але ворог набагато переважав нас кількістю. Тому нам доводилось якнайскоріше відступати.
Дгандас, напевне, подумав, що після такої поразки ми навряд чи зберемось на силі, а тому, дійшовши до дверей, затримався й почав домовлятися з Псаро. Вони стояли далеко від мене, і я не чув, про що говорили. Псаро, проживши кілька років в Індії, напевне, вивчив хінді і тепер переманював Дгандаса на свій бік. Мабуть, ще на «Лотосі» він приглядався до Дгандаса і краще за мене зрозумів його вдачу.
Напевне, він сказав Дгандасові, що розгадав наш обман і знає, хто ми: хіба ж людину, яка бачила сучасні Бомбей та Калькутту і ошукала досвідчену таємну поліцію Біхара, можна обдурити маскою з пришитим до неї дерев’яним дзьобом і шкірою, до якої приліплено пір’я?! Я певний, що Псаро пообіцяв Дгандасові не тільки залишити йому життя, а й дати частину Серафісових скарбів, якщо він погодиться зрадити своїх товаришів і перейти на бік Нохрі. Дгандас вважав, що ми програли справу, і зразу ж прийняв умови Псаро.
Раніше я намагався думати добре про цього чоловіка, свідомо не звертав уваги на його хиби, але оцей вчинок Дгандаса різко змінив мою думку. А далі він повівся так, що, крім зневаги та ворожості, ми до нього нічого не відчували.
Коли Бакні наказав відступати, гвардійці повільно, в повному порядку почали відходити до ріки. Нохрі спробував напасти на нас з правого флангу, але капітан Дгірендра й Чан відкинули його влучними пострілами.
До ріки перший підійшов правий фланг, і тут ми побачили, що противник перехитрував нас — він одвів униз всі човни. Правда, ми не багато втратили, бо повертатися до палацу човнами нам було б важко. Тепер у нас залишилась тільки одна дорога — вздовж правого берега ріки, просто до палацу.
Під час відступу найважче організувати захист. За це взялися Дгірендра й Чан — вони йшли останні. Тому вони спочатку не помітили, що Дгандас залишився у храмі. А коли ми відступили далеченько і Нохрі вже не гнався за нами, Дгірендра підійшов і спитав мене:
— А де ж Дгандас? Що з ним? Чи не поранено його?
— Він зрадив нас, — відповів я.
— Зрадив?!
— Він про щось говорив із Псаро — той, мені здається, знає хінді. Хіба Дгандасові потрібно що-небудь, крім грошей?
— А найгірше те, що він знає секрет гробниці, — тихо промовив Дгірендра.
— Дурниці! Однаково він не зможе нічого зробити. Хай собі знає секрет, але ж амулета в нього немає!
— Таж він у Дгандаса! Мені перехопило дух.
— Амулет у Дгандаса?! — вигукнув я і аж тоді, коли повторив цю фразу кілька разів, збагнув її.
Я не хотів вірити — сподівався, що Дгірендра помилився, але, на жаль, це була правда.
— Коли Дгандас почув, що ми йдемо в наступ, він сказав мені: «Якщо нам пощастить відкинути Нохрі від храму, то ми насамперед повинні забрати всі скарби з Серафісової гробниці і перенести їх до царського палацу, там вони будуть у безпеці». Тому я впевнений, що він узяв з собою амулет, — мовив Дгірендра.
Слухати далі не було сили. Серце в мене мало не вискочило з грудей. Я в нестямі закричав:
— Негідник! Зрадник! Він збожеволів! Його ніщо не цікавить, крім золота! Ох, як я раніше не зрозумів цього! Ще з першої зустрічі я помітив, що він дуже зажерливий, але хіба ж міг я подумати, що ця зажерливість заведе його так далеко! Тепер він вдереться до гробниці і разом з Нохрі та Псаро пограбує скарби. А потім вони піднімуть усю країну проти цариці!
— Віднині ми не зможемо більше обманювати забобонних серафійців, — сказав Дгірендра. — Та хоч би наш обман і було викрито, ця зрада дуже полегшить заколотникам боротьбу:
