однією ногою?!
— Я б купив милиці! — посміхнувся я.
— Ти жартуєш. А я — серйозно…
Я викликав таксі. І в передпокої обережно застібнув мої улюблені Ґудзики на курточці.
— Цей янгол тебе обожнює, цей — захистить, цей — убереже, а цей трохи сердиться… — промовляла вона, поки я возився із застібками.
Я трохи хвилювався, ніби вона й справді була маленькою дитиною. Але з кожним застебнутим ґудзиком в мені піднімалася ледь відчутна хвилька радості, що вона їде, що я зможу побути сам, СПРОБУВАТИ побути сам, без неї. Звісно, я не сказав це вголос, вона б образилася.
Вже стоячи на порозі, Ліка обхопила мою шию руками і завмерла.
— Зрештою, — не витримав я, — не хочеш їхати — залишайся! Виходить так, ніби я тебе на каторгу відсилаю. Казна-що!
Вона відсторонилася й усміхнулася:
— Все, все! Я побігла!
— О Господи, — схаменувся я, — а гроші?!
Швидко повернувся до кімнати, вигріб із ящика пачку купюр і простягнув Ліці.
— Навіщо стільки?
— Візьми про всяк випадок! Раптом тобі там не сподобається — оселишся в готелі, зрештою — повернешся літаком.
Вона засунула гроші в кишеню джинсів і швидко зачинила за собою двері. З вікна я простежив, як вона сіла в таксі, а потім, як старенька бабця, надіслав їй навздогін хресне знамення…
Я лишився сам. Особливого полегшення не відчув. Випив ще кави і почав збиратися на зустріч. Діяв майже механічно. Думки працювали в зовсім іншому напрямі. Вперше за два роки я був один. Можливо, настав час зустрітися з Лізою? Але — навіщо?… Не збирався ж я вчинити перелюбство! І все ж таки мені дедалі більше кортіло хоч якось заявити про себе, нагадати те, про що я, на відміну від неї, ніколи не забував. Можливо, навіть покарати, змусити захлинутися всім жахом ситуації, як ним захлинувся я в ту мить, коли вона вийшла до мене з темряви передпокою. Так, саме так. Мені варто було б поставити грубу крапку в кінці цієї історії, щоби більше ніколи не сидіти за їхнім єлейним родинним столом.
Я швидко закінчив перемовини, зайшов до «Суок», підзарядився для сміливості двома чарками коньяку і набрав номер її мобільного телефону.
Спочатку доповів, що Ліка поїхала, відзвітував, як вона була вдягнута й що взяла із собою, відповів ще на кілька безглуздих запитань. А потім запропонував зустрітися для «важливої бесіди». Вона здивувалася.
— Добре… Приїжджайте зараз до нас. У мене є дві години вільного часу…
Тільки не в них, подумав я. Запрошення до ресторану теж виглядало б дивно.
— Щось не так? Що трапилося? Може, під'їхати до вас? — захвилювалася Ліза.
Ми домовилися, що я візьму таксі й підхоплю її на перехресті за півгодини. Вона погодилася. Я ще встигав заскочити в найближчий супермаркет — не пригощати ж її учорашнім борщем! Казна-що робилося в моїй голові… Якщо я збираюся вилити на неї усю чорноту мого двадцятирічного пекла — навіщо ж, як справжній спокусник, нагріб шампанського, мартіні та всіляких яскравих бляшанок?! Якщо ж моєю метою є досягнення саме цієї мети — яким негідником виглядатиму в її очах!..
Я побачив її здалеку, й серце зателіпалось, як м'ячик на гумовій нитці. Вона, як завжди, виглядала елегантно. Вузька чорна сукня (дивно, іншого кольору я на ній не запам'ятав, за винятком білого купальника, в якому вона лежала біля басейну сто років тому), туфлі на «шпильці», гладко зачесане назад волосся. Вона кивнула мені без найменшого натяку на приязнь і сіла на переднє сидіння. Я дивився на тоненьке пасмо волосся, яке вибилося з бездоганної зачіски, та жадібно вдихав аромат парфумів — тих самих: вона не міняла своїх уподобань.
«Лізо, невже, це ти? — хотілося прошепотіти мені в цю сувору потилицю. — Я думаю про тебе все життя. Що мені робити тепер? Скажи ти. Як скажеш — так і буде…»
У ліфті ми підіймалися мовчки. Я шкірою відчував її зверхність, її байдужість і небажання заглиблюватися в проблеми, через які я насмілився згаяти її час.
Я довго порпався з ключем у замку й навіть був би радий, якби він зламався. Я ніяковів так, ніби мені було не тридцять вісім, а вісімнадцять, як тоді… Вона увійшла до квартири, по- хазяйськи пройшлася кімнатами, зазирнула на кухню, оцінюючи, мабуть, ступінь затишку в цьому домі. Після від'їзду Ліки тут панував деякий безлад, на столі ще стояли дві філіжанки, валявся недоїдений бутерброд.
— Я тут дещо купив… — винувато промовив я і зашурхотів пакетами, виймаючи продукти та пляшки, — зараз зварю каву…
— Не варто. У мене обмаль часу, — сказала вона, сідаючи на стілець і дістаючи з сумочки цигарки. — У вас тут досить гарно. Можна я ще пройдусь?
— Звичайно.
Я був радий, що вона на хвилинку залишила мене самого. Швидко прибрав чашки й викинув бутерброд, протер стіл, розставив на ньому все, що купив, увімкнув кавоварку.
— Гарний дім, — повернувшись, зауважила Ліза, — відверто кажучи, не очікувала… Так про що ви хотіли зі мною поговорити? Про Ліку?
Я здригнувся, ніби мені за комір вилили холодної води.
— Ні… Може, мартіні? — запропонував я, розуміючи, що з кожною хвилиною втрачаю сміливість і бажання про щось говорити. А якщо це так, то моє запрошення матиме зовсім кепський вигляд.
— Добре, — зголосилася вона й закурила, переплела ноги та відкинулася на спинку стільця. її улюблена поза. Я розлив мартіні й усівся навпроти.
…Скільки разів я уявляв подібну мить! Скільки разів воскрешав у пам'яті той червоний вогник, що зблиснув переді мною в кінці нічної алеї! Ми сиділи майже так само, тільки зараз між нами постала залізобетонна стіна. І її ім'я було однаково дороге нам обом… Тільки я знав про це, а вона — ні. Мені було боляче, а вона спокійнісінько курила й дивилася на мене насмішкуватими, трохи примруженими очима — темними та глибокими, як на портретах фламандських художників.
За всіма відомими теоріями, серед них і моє дослідження маніпулятивних систем, за всіма правилами чоловічої логіки і здоровим глуздом я мав би відчувати втому та байдужість. Теоретично я міг усе розікласти по полицях: вісімнадцятирічний шмаркач, не дуже вже й досвідчений в любовних втіхах у період гормональної активності зустрічає своє перше кохання і… Далі все було зрозуміло, враховуючи й психологічні особливості самого шмаркача. У принципі, від цього виліковуються. Якщо дуже захотіти…
Я дивився на неї та намагався відшукати в її обличчі щось таке, що змусило б мене зупинитися, подумати про незугарність свого становища — й бачив, що вона така ж загадкова і принадлива. Як на зло, пригадався сьогоднішній вираз Ліки: «Ти б міг жити з однією ногою?» Всі ці роки я так і жив. Ліза була втраченим органом, брак якого викликав фантомні болі. І тепер, коли вона опинилася поруч, я не міг просто так відпустити її.
— Лізо… — сказав я, — Лізо, ти не впізнала мене?
…Потім я говорив безтямно, безглуздо, бачив перед собою тільки її збентежено розширені очі. Я не давав їй отямитися, адже боявся почути навіть звук її голосу. «Я любив тебе все своє життя, — ось до чого зводилася вся моя промова, — хто з усіх тих, кого ти зустрічала на своєму шляху, може сказати так само?! Упевнений — ніхто! Адже це божевілля… — пам'ятаєш, так ти назвала свій фільм? — але добровільне божевілля! Тому що не міг, не хотів забути тебе. Всіх я порівнював із тобою, й перед цим порівнянням програвали й тьмяніли навіть дуже гідні жінки. Перед ними я відчував себе негідником. І я покараний. Навіть зустріч із тобою, про яку мріяв стільки років, призвела до жахливого, підлого вчинку! Але, повір, я в ньому не винен… Лізо, я люблю тебе досі…»
Потім я замовк, і тиша тривала неймовірно довго. Так довго, що за ці кілька хвилини (чи секунд?) я народився, виріс і помер.
— Яка гидота… — нарешті промовила Ліза й підвелася з місця. — Гидота, гидота… Яка вульгарна мильна опера…
І знову настала смертельна тиша.
— Одне слово, так, — продовжила вона, — з Лікою я все владнаю сама — заберу її з вокзалу додому, коли вона повернеться… І… і більше ніколи не з'являйтеся до нас.
— Так… Розумію… — Я не впізнав свого голосу, таким він був захриплим. — Добре. Так. Звичайно.
Вона вже стояла в передпокої та нервово смикала двері, намагаючись приборкати замок, коли я вийшов зі ступору і майже перегородив їй шлях:
— Ти не зрозуміла! Я не знав, що Ліка — твоя дочка! Не знав, не цікавився. Я пішов за нею тільки тому, що побачив вас разом. І… і я люблю її, як усе, що пов'язане з тобою.
— Погляньте-но, які пристрасті! — Вуста її затремтіли, ніби вона хотіла сказати зовсім інше. Потім вона різко повернулася, так різко, що із зачіски повипадали шпильки й волосся м'яко полоснуло мене по щоці (ми стояли занадто близько). — Я не можу навіть чути про кохання! — Лізине обличчя викривилося, мені здалося, що вона ось-ось розплачеться. — Але це — не твоя справа! Все — я йду!
— Лізо, — я наважився знову вимовити її ім'я, — я більше не порушу твого спокою. Усе буде так, як ти хочеш. Але, благаю, скажи: за
Під час паузи, що знову зависла над нами, можна було померти й народитися знову. Вираз її обличчя раптом пом'якшав, я пригадав цей погляд — так само вона подивилася на мене в ТОМУ сараї.
— Що ти за дурник? Невже ще такі є в нашому світі? Знаєш, я тобі навіть заздрю. І… І я тобі вдячна. Але мені давно не двадцять п'ять… чи скільки тоді було. То ж нема про що говорити. Маячня…
— Та все ж таки… — Мені було конче необхідно почути відповідь. — Я ж втрачаю тебе назавжди…
— Можливо. Мабуть. Не знаю…
Вона рвонула двері й вискочила на сходи. Я побіг за нею, хотів провести. Але Ліза швидко зупинила першу-ліпшу машину й поїхала.
А я пішов тинятися містом. Мені потрібно було намотати кілька кілометрів, інакше я б не заспокоївся.
…Повернувся додому в нестямі, пройшов до спальні у взутті та куртці і впав на ліжко.
Посеред ночі здалося, що на мене насувається чорне величезне чудовисько. Ледь розплющив очі й побачив дивну річ — у кутку кімнати стояла… шафа. Та сама, «вельмишановна», з різьбленими шишечками. Я вирішив, що почалася «біла гарячка», зіскочив з ліжка, увімкнув світло. Видіння не зникло — стало ще реальнішим. Тільки цього бракувало! Звідки вона взялася? Коли з'явилася? Я не міг ламати над цим свою й без того хвору голову. Можливо, його замовила Ліка?… Але — коли вона встигла? І навіщо ця шафа зараз? І навіщо взагалі — все?…
Частина третя
Денис
