Я потягся в темряву й наштовхнувся на прохолодну долоню. Знову тілом побігли мурашки. її рука була енергійною, не м'якою.
— Е-е, ти ж зовсім п'яненький! — засміялася вона.
Я встав, намагаючись триматися рівно. Ми були однакові на зріст. Я трохи зміг розгледіти щось більш-менш певне: видовжену постать, темну, можливо, чорну, шаль, яка огортала плечі… Але більш — нічого. А ще відчув запах. Тоді я ще не знав запаху дорогих парфумів — їх діставали «з-під поли», мої знайомі дівчата здебільшого користувалися задушливою «Шахерезадою» чи концентрованою «Конвалією». А тут на мене накотилася хвиля запашного аромату — терпкого й запаморочливого. Я мимоволі зціпив зуби і міцніше стис її руку. Підкорюючись їй, я стрімко рушив до глухого кута, яким закінчувався паркан. У ньому справді чорніла велика дірка, яку я відразу не помітив. Не випускаючи її руки, ступаючи за нею, я різко нахилив голову, і ми опинилися по той бік турбази на широкій рівнині, що поросла високою травою. Ми йшли, занурені в неї по коліна. Я знову намагався розгледіти ту, що владно вела мене за руку, немов маленького. Чорна довга шаль оповивала її з голови до ніг, довжина волосся була мені незрозумілою — воно зливалося з шаллю і, вочевидь, було таким же чорним і довгим. Вона жодного разу не повернулася до мене. Здавалося, що їй цілком байдуже, кого вона тягне позаду себе.
Я намагався не впасти й не відстати, тому частіше дивився собі під ноги, і дика рослинність нагадувала мені море, яке котить потужні духмяні хвилі й ось-ось затягне на глибину, з якої не випливти.
Голова моя йшла обертом. Ніч, тонкий серпик місяця над хмарами, гори, мурашки в тілі, хміль, незнайомка… Усе здавалося фантасмагорією. Я обожнював такі пригоди. Не уявляв, що може трапитися далі! Можливо, божевільний секс на лісовій галявині? Що це за жінка? Навіщо й куди вона мене веде? Скільки їй років, який має вигляд? Чого хоче?
Ми підійшли до схилу гори, вкритого деревами, котрі височіли над галявиною, як колони біля входу в язичницький храм. Морок знову проковтнув її, а з лісу повіяло особливим густим запахом живиці. Жінка завела мене за паркан першої смуги великих сосен, що з них починався ліс, і притулилася спиною до одного з дерев.
— Чудово, чи не так?
Я ледве відхекався. І розглядівся. Справді, було чудово! Ніби ми потрапили в нутрощі великого живого організму, якоїсь казкової риби. Дерева — то були її перекручені м'язи, кронами вона дихала, а десь всередині, вглибині повільно пульсувало серце. Я навіть почув цей ритмічний, тривожний звук.
— Він живий. Відчуваєш? Удень тут усе не так…
Вона клацнула запальничкою, й на мить я побачив напівколо щоки та блиск чорної зіниці. А потім переді мною знову затанцював червоний вогник.
— Як тебе звати? — запитав я, наполегливо думаючи про те, чим може закінчитися ось така дивна пригода.
— Яке це має значення? Особливо зараз…
Вогник окреслив дугу і щез. А я знову відчув, що мене взяли за руку й потягли кудись вище. Ми йшли так швидко, ніби втікали від погоні. Я чув її уривчасте дихання. В якийсь момент мені стало незатишно. Віти дерев, які я не встигав відхиляти, час від часу давали мені ляпаса.
Нарешті ми дісталися ще вище й зупинилися. Все повторилося — її злиття з деревом, вогник.
Цього разу я з подивом дивився вниз: ми вийшли з пащі звіра й вдалині нечіткими вогниками вимальовувалися обриси найближчого села, перекресленого золотою рискою ріки. Густі верхів'я дерев, що росли внизу, звідси видавалися скупченими грозовими хмарами, по яких можна було б іти, як по суші. Я цілком прийшов до тями й жадібно дихав, насолоджуючись дивовижним смаком повітря, який зміг оцінити тільки зараз. Разом із цим повітрям мене переповнював захват. Як добре, що я вирвався із задушливої кімнати, наштовхнувся на цю дивну жінку й вона подарувала мені таку чудову прогулянку! Я зрозумів, що два тижні мого відпочинку будуть чудовими. Я повернувся, хотів подякувати…
Вогник зник. Я підійшов до дерева, де вона щойно стояла, навіть торкнувся його долонею. Нікого!
— Агов… — гукнув тихенько. — Ти де?
Мій голос у темряві лунав незвично. Десь неподалік затріпотіла крильми нічна пташка. Я обійшов кожне дерево, кожен кущ. Мені в голову прийшла божевільна думка, що вона десь розстелила свою шаль, лягла на неї й чекає, аби я скоріше наштовхнувся на її тіло.
Потім я розлютився: що за ідіотські жарти?! Тоді почав хвилюватися, чи зможу знайти зворотну дорогу? А ще трохи згодом недоречно згадав, що ця місцина аж кишить легендами про русалок, нявок, мавок, мольфарів та відьом…
Спускатися самому було досить неприємно. Я увесь час дослухався, чи не почую десь поруч звуку її кроків. Але ліс тільки глибоко дихав і чіплявся за мене своїми заскорублими пальцями. Двічі я навіть упав.
Вийшовши на рівнину, я перевів дихання і знову озирнувся на ліс. Мені здалося, що нагорі знову дихає червоний вогник її цигарки. Він спостерігав за мною, як око. І, мабуть, сміявся…
Розгублений та брудний я повернувся до кімнати, де вже голосно хропів мій напарник, і впав на ліжко поверх ковдри. Роздягся і вкрився лише під ранок, коли за вікном уже рожевіли хмари. Кинув швидкий погляд на гору. Тепер вона здавалася брунатною, ніби скроєною з барвистих клаптів.
На сніданок ми запізнилися. Я довго відчищав штани, Макс ніяк не міг оговтатися після вчорашньої пиятики.
— Ти куди подівся? — запитав він.
— Так, вирішив пройтися, — непевно махнув рукою я. Мені зовсім не хотілося розповідати кому завгодно про вечірню пригоду на горі.
Сьогодні я вирішив розшукати свою супутницю. Щоправда, я мало чого пам'ятав: темне волосся, шаль, яка палахкотіла за плечима, обрис смаглявої щоки у спалаху запальнички, червоний вогник… Але був ще запах — особливий запах її парфумів.
У їдальні я прискіпливо оглядав присутніх. Половина відпускників уже розійшлася, кожен у своїх справах — хтось попхався до лісу по гриби, хтось оглядав місцеві музеї та краєвиди. Вона, скоріше за все, теж поснідала раніше і вже пішла.
— Хто ще тут є з наших? — запитав я в Макса.
— Ти ж усіх бачив! — здивувався той.
— Маю на увазі взагалі — з кіношників? — пояснив я. Мені чомусь здалося, що вона могла бути студенткою з акторського факультету. Макс назвав кілька більш-менш відомих мені призвіщ. Але все це було не те. Ми ліниво копирсалися у своїх тарілках: вермішель із запліснявілим солоним огірком, сир, що був политий рідкою сметаною… Напівпорожня їдальня з вапняним запахом та синіми стінами не викликала апетиту. За двома сусідніми столиками сиділо кілька людей. Я впізнав одного сивочолого кінодокументаліста в потертій джинсовій куртці (як ми тоді мріяли про таку закордонну ганчірку!). Він був із донькою і дружиною. Трохи далі сиділи три кобіти. Вони голосно перемовлялися, реготали, позираючи то на нас із Максом, то в бік сумного кінодокументаліста. Одна з жінок курила. Але вона була досить огрядною та стриженою.
— Здається, ми тут здохнемо від нудьги! — зауважив Макс. — Хоча… можна ходити у триденні походи в гори. Я бачив оголошення на дошці. Ти як щодо цього?
— Ще не знаю…
Ми так-сяк поперегортали вермішель, не без задоволення випили по дві склянки холодного кефіру й вийшли на сонце. Я ще недостатньо добре знав Макса, і мені захотілося відірватися, прогулятися наодинці.
— Ну, ти куди? — мимоволі запитав я.
— Піду ще покемарю, — відповів той. — А ти?
— Пройдуся…
Вранці територія турбази мала зовсім непривабливий вигляд. Скульптури були жахливі, альтанки поламані. Тільки непідстрижені кущі, високі дерева обабіч алей та клумби в різнокольорових капелюхах троянд були природними й не викликали роздратування. Попри все, мені подобалося це запустіння. Я вийшов до басейну. Біля нього походжали кілька людей, але ніхто не насмілювався пірнути в зеленувату, вкриту ряскою воду. Швидше за все, вона була дощовою й простояла в цьому бетонному кориті ціле літо. По темній, непрозорій поверхні, як човники, ковзали кленові листки.
Я одразу побачив її. Даремно хвилювався, що не впізнаю! Вона лежала на смугастому рушнику й читала книжку. її волосся — справді дуже темне й густе — було підібране у високий «кінський хвіст». Вона була у відкритому купальнику. Нічого спільного з учорашнім нічним образом. Та я був певен: це вона. Я сів на протилежному боці басейну й почав її розглядати. Марно! Я знову відчув дивну замиленість ока — скільки не вдивлявся, не міг зібрати увесь образ докупи. Він розсипався, як дитячі кубики. Чи гарний в неї стан? Я споглядав її ніжно-рожеві п'яти, що світилися на сонці, і вони здавалися мені райськими яблучками. Можливо, вона була такою, як усі. Але в тому, напевно, й полягає сенс людських стосунків, що якоїсь миті «один з усіх» немов потряпляє в перехрестя небесних променів і стає першим, єдиним з усіх… Я бачив її саме в такому ракурсі — ніби вона була літаком, який «ведуть» два прожектори. Решта простору стала для мене темна й нецікава. Більше не було сенсу так прискіпливо придивлятися до неї. Я підійшов. Примостився поруч на траві й одразу відчув той терпкий нетутешній аромат, тільки вранці він був набагато слабшим, ніжнішим. Вона відірвала погляд від книжки й поглянула в мій бік. У мене не було впевненості, що вона мене впізнала, але я вже розумів, що звичайний варіант знайомства тут не пройде. Запитати, що вона читає, або — чи вірить у кохання з першого погляду? Ні, банально… Зацитувати пару рядків з Бодлера? Безглуздо… Заговорити про погоду? Ще чого…
— Не напружуйся, — раптом сказала вона, — мене звати Ліза. Ти ж це хотів дізнатися?
Її голос роздяг мене до нитки! Вона перевернулася на бік, підперла рукою підборіддя, подивилася мені прямо в очі. Сонце виблискувало на її смаглявому плечі, засліплювало мене.
— Куди ти щезла? — запитав я.
— А я взагалі люблю щезати, — відказала вона й знову зосередилася на книжці. Але я вже не міг жити без її голосу!
— Може, піднімемося на гору? — запропонував я. — Або з'їздимо в місто, посидимо в кав'ярні?
— Це зайве. Кав'ярень мені вистачає і вдома. А на горі зараз спекотно.
Я просидів біля неї аж до обіду. Сто разів мене гукали приятелі то на волейбольний майданчик, то в ліс, дехто зі «старичків» вітався з нею. Час від часу ми перемовлялися буденними фразами. Загалом, нічого особливого. Але трималася вона по-королівськи. Коли їй набридла моя присутність, вона сказала:
— Все, досить. Іди до своїх. Чого ти тут нудишся біля мене?
— Увечері побачимося? — з надією запитав я.
— А куди ж ми звідси подінемося…
Вона мене не зрозуміла! Якби я знімав кіно, із задоволенням вирізав би пару-трійку днів з цієї стрічки, щоби одразу перейти до головного. Я вже розумів, що намагатимусь заслужити її увагу, що ми обов'язково ще раз зійдемо на гору і що я спробую обійняти її. А що робитиме вона? Цього в моєму сценарії не було…
— Знаєш, ким ти опікувався цілий ранок? — запитав Макс, коли ми зійшлися в кімнаті перед обідом.
Я зніяковів. Мені не хотілося теревені розводити про неї. Тобто — взагалі.
— Це ж — Єлизавета Тенецька!
Прізвище було мені знайоме, але я не міг згадати, де його чув.
— Авжеж! — пожвавішав Макс. — Пам'ятаєш торішній молодіжний фестиваль «Ніч кіно»? Вона ж там посіла перше місце за короткометражний фільм «Божевілля»!
Он воно що! Звичайно ж, я, від дев'ятого класу, бігав на цю всенощну, проривався на неї без запрошень усіма правдами-неправдами, аж доки після вступу на підготовчі курси, нарешті, отримав посвідчення й можливість ходити туди без проблем. Тоді з цим було суворо: на вході перевіряли кишені, виявляючи пляшки з алкоголем (ми проносили портвейн у термосах), крім того, з собою треба було мати комсомольський квиток.
