Потім він зупинився, примружив очі, заклав руки за спину і знову звернувся до Псаро:

— Ану, дивись краще!.. Я вірю, що ти побачив у тій дивовижній країні багато незвичайного, чудного, такого, про що ніхто з нас не чув і в що навіть важко повірити. Ти вивчив там дивну мову, якої тут ніхто не може зрозуміти… Ти казав, що амулет вкрадено у тебе в якомусь приморському місті. Який вигляд мав злодій?

— Не знаю, тоді було темно. Я пам’ятаю тих двох, у кого був амулет. Один із них — старий чоловік із сивою бородою. Той ніколи не наважився б одібрати вкраденого жука-скарабея, — відповів Псаро.

— А другий?

— Другий був високий, худорлявий чоловік, а очі в нього блищали, мов у божевільного.

Я був урятований! Я розумів, що не відповісти на цю вихватку Нохрі не можна, і тому сказав сердито, намагаючись викликати в Нохрі повагу до себе:

— Послухай, Нохрі, сама володарка цієї країни привітала нас, а вона могутніша і впливовіша за тебе, хоч ти про це думаєш інакше. Відколи ми тут, ми нікому не вчинили нічого поганого. Ще того дня, коли ми прибули сюди, я переказав цариці, що боги завітали до її країни, дбаючи про мир і добробут серафійців. Питаю тебе, за чиїм наказом ти образив мене і поставив цього чоловіка суддею наді мною?

— З власної волі! — гримнув Нохрі.

— Коли так, я змушений буду сказати цариці, що перебуваю тут не для того, щоб мене ображали.

— Царицю можна налякати розповідями про богів та духів, про чаклунство та закляття — вона ж усе-таки жінка, — а солдатові ці байки ні до чого.

— Я йду до цариці, - сказав я і рушив до виходу.

Двері самі розчинились переді мною, але не встиг я пройти і двох кроків, як дорогу мені заступили двадцятеро воїнів, озброєних з голови до ніг.

Я обернувся до полководця:

1- Накажи їм пропустити мене!

Нохрі зловтішно усміхнувся:

— От бачиш, яку сіть розкинув я тут для вас! Цього разу ти з неї вибрався, але на другий раз уже її не розірвеш і опинишся в ній не тільки ти сам, а разом із шакалом, ібісом та соколом, — відповів полководець і звелів пропустити мене.

Я розумів, що тільки чудо врятувало мене від Нохрі, і, вийшовши з палацу, ще довго не міг отямитись. Який у мене був настрій, ви можете собі легко уявити, коли згадаєте, що я ніколи не був хоробрий.

Але Нохрі кинув нам зухвалий виклик, і я зразу ж подався до цариці, щоб розповісти їй про все.

Біля головного входу мене зустрів начальник охорони. Він підніс руку, вітаючись зі мною, і спитав, що мене привело до палацу. Я відповів, що конче мушу побачити царицю. Тоді він провів мене садом до будинку, де була тронна зала. Гарними мармуровими сходами я ввійшов до величезної зали з басейном. Біля води було розстелено килим, на якому лежала цариця із своїми подругами. Я подивився на неї і мимоволі подумав, що вона ще зовсім дитина.

Цариця встала й шанобливо привітала мене.

— Боги просили вас що-небудь переказати мені? — спитала вона.

— Боги посилають цариці своє благословення, — відповів я і знову подумав, що ми справжні злочинці, коли наважуємося свідомо обманювати молоду, чесну й чисту дівчину.

Цариця мені подобалась не тільки своєю щиросердістю, а й тим, що дуже просто поводилась: адже не треба забувати, що їй належали всі блага стародавньої цивілізації. Серісіс мала добру освіту: Яхмос казав мені, що вона інколи годинами розмовляла з ученими країни. Якби вона, володарка цього царства минулого, знала хоч трохи сучасний світ, то, безперечно, ще краще правила: б своєю забутою країною.

Коли я стояв перед Нохрі, людиною, яка не знає почуття жалю або поваги до людей, я розумів, що і моє життя і життя моїх товаришів висить на волосинці: найменша невпевненість або необачно сказане слово спричиняться до нашої смерті. Отже, щоб вирватися з рук такої людини, не соромно було іти на все.

Але зараз, коли я стояв перед царицею, то вважав, що немає кари, на яку б ми не заслужили, і мені дуже хотілося розказати їй усе. Звичайно, це було б безглуздо: якби Серісіс навіть схотіла, то не могла б урятувати нас — її підданці не помилували б тих, хто їх обдурив.

Я помітив, що цариця дуже симпатизує мені, і не тільки через те, що боги прихильні до мене. Як це пояснити, не знаю, бо навіть замолоду я не був привабливий і не міг сподіватися на прихильність такої гарної дівчини, а тепер, на старість, годі й казати! За віком я міг би бути їй дідом. А проте видно було, що вона ставилася до мене з великою ніжністю, любов’ю і повагою.

Серісіс узяла мене за руку, і ми спустились мармуровими сходами в сад. Надвечірнє прохолодне повітря було напоєне запахом квітів. Ми йшли алеєю; обабіч її височіли статуї староєгипетських богів та богинь. Раптом цариця глянула мені в обличчя.

— Тутмосе, скажіть, що з вами? Вас, здається, щось стривожило? — спитала вона.

— Так, царице, — відповів я.

— Може, ви чим-небудь розгнівали богів? — співчутливо спитала Серісіс.

— Ні, я нікому не заподіяв ніякого лиха і не розумію, чого Нохрі вважає мене за свого ворога. Я прийшов сюди, царице, просити оборони від цієї страшної, непорядної людини.

— Нохрі зловживає своєю силою! — вигукнула вона і гнівно тупнула ногою. — Хіба я не володарка цієї країни, що розкинулась від підніжжя гір до пустелі? Хіба я не походжу з династії фіванських фараонів? Моє слово тут — закон. Ніхто з моїх підданців не сміє порушити мій наказ, і тільки полководець Нохрі не підкоряється мені.

— І ви боїтесь його? — запитав я царицю.

— Ні, я не боюсь Нохрі. Але він зовсім не хоче зважати на мене. Я не раз просила в Яхмоса допомоги й поради. Однак верховний жрець страшенно боїться цієї людини і нічим не може допомогти мені.

Серісіс подивилась на мене, тужно простягла вперед руки з безліччю браслетів, і браслети ледве чутно задзвеніли. Останній промінь сонця пробіг по її самоцвітах, і вони спалахнули всіма барвами райдуги.

З глибоким хвилюванням згадую я тепер той вечір, проведений з царицею: і чудовий сад, і запах квітів, і рівні алеї, гарні інжирні дерева, пальми, великі стародавні статуї та сфінкси, повиті виноградними лозами, і, нарешті, прекрасну молоду жінку; її чари відчув навіть такий сухий учений дідуган, як я…

То був цілий маленький світ, не схожий на інші. І раптом я зрозумів: хоч би як пильно наліплювали ми налички на речі древньої культури, ставили на них номери, заводили в списки та каталоги, розставляли на полицях шаф і на засклених стендах, вони все-таки назавжди залишаться мертвими пам’ятками старовини, і нічия фантазія не замінить безпосереднього знайомства з цим світом, що живе своїм особливим життям.

Сумління весь час мучило мене, і я поклявся в душі допомогти цариці чим зможу, якщо їй буде сутужно або загрожуватиме небезпека. Звичайно, я розумів, що без таких мудрих і вірних друзів, як Дхірендра та Чан, моя клятва нічого не варта.

— Тутмосе, ви мудра людина, вам довіряють самі боги. Попросіть богів допомогти мені, - звернулась до мене цариця.

Я спитав, яка їй потрібна допомога.

— Нохрі хоче заволодіти моїм троном, — відповіла Серісіс. — Я добре знаю цю людину. Нохрі має великий вплив на армію, і коли б він схотів зняти заколот, за ним би пішла більша частина війська.

— Він не наважиться зробити це.

— Ні, - заперечила цариця, — я впевнена, що рано чи пізно він повстане проти мене. А якщо вибухне війна, я можу покластися тільки на свою особисту охорону.

— Ваші охоронці — це справжні витязі! — сказав я. — Коли я заходив до палацу, то бачив їх в обладунках і при зброї. їхні шоломи прикрашені пір’ям червоного ібіса.

— Вони відважні й спритні лицарі. їх добирали по всьому царству; інші воїни їм сягають тільки до плеча. Вони щирі мої прихильники і ладні віддати за мене життя.

— Що ж треба Нохрі?

— Я ж сказала вам — він хоче владарювати і не вгамується, доки не сяде на мій трон. А ще більше, ніж влади, він жадає багатства. Того, що я зараз скажу, не повинен знати ніхто. Мене повідомили, що Нохрі бажає відчинити Серафісову гробницю.

— Невже він хоче заволодіти захованими там скарбами?

— Так. І Нохрі давно зробив би це, але не здатен відімкнути двері в підземелля. Для нього немає нічого святого, він не побоявся б зневажити самого бога сонця і ввійти до гробниці. Але я сподіваюсь, що він не зможе пограбувати Серафіса, хоч би й пробрався туди — боги не допустять цього.

— Яхмос сказав мені, що треба знати якусь таємницю, щоб відчинити її.

— Цю таємницю може знати тільки той, хто володіє Серафісовим амулетом.

— А ви не знаєте її?

Серісіс похитала головою.

- її ніхто не знає, - сказала вона. — І жодна людина, хоч би яка була могутня й дужа, не зможе ввійти до гробниці без цього амулета. Однак амулета вкрали. Розшукувати його пішов Псаро, але він ніколи сюди не повернеться.

— Царице, він тут.

— Псаро? Повернувся?!

— Він щойно прибув сюди з дивної країни, яка лежить по той бік пустелі.

— Тоді всьому кінець, і навряд чи я врятуюсь від смерті. Ця людина завжди підбурює Нохрі. Нохрі хоробрий і дужий, а Псаро мудрий, як змія, — безнадійним тоном мовила цариця.

Позаду брязнула зброя. Я обернувся і побачив Нохрі в золотому обладунку. Він ішов до нас, високо піднісши голову. Хоч він і навівав на мене страх, я не міг не замилуватися його мужньою красою і поставою.

— От він і сам прийшов сюди. Ідіть, Тутмосе, але завтра неодмінно завітайте сюди. Я маю дещо сказати вам, — тихо промовила цариця.

Я попрощався з нею і рушив до дверей. Проходячи повз Нохрі, я відчув на собі погляд його метких чорних очей.

Розділ XVIII

ПЕРЕД БУРЕЮ

Вы читаете В забутій країні
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

3

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату