Проводжаючи воїнів до потайного ходу, я згадав підземелля на березі Мерідового озера, що мало три тисячі кімнат; деякі з них я бачив на власні очі.
Попереду йшов раб із смолоскипом у руці. Він вів нас із кімнати в кімнату, і мені здавалося, що ми йдемо вже дуже довго.
Нарешті ми пройшли величезну залу, що мала не менш як двісті п’ятдесят квадратних метрів площі; стеля тут така низька, що людина, трохи вища за середню, могла легко дістати до неї рукою, навіть не стаючи навшпиньки. Хоч я не інженер, проте здивувався, коли помітив, що в залі не було жодного стовпа, який підтримував би таке величезне склепіння.
Раб зупинився біля статуї, що нічим не різнилась від статуй сидячих писарів на дорозі до Мітні-Хапі.
Бакні підійшов і, видно, повернув якийсь механізм, бо статуя відсунулась убік, і в стіні перед нами з’явилася вузька щілина, а за нею кілька східців.
Бакні попрощався зі мною, мовчки наблизився до підземного ходу, спустився вниз східцями і зник у пітьмі. Гвардійці низкою рушили за ним. Вони були спокійні, хоч знали, що перед ними важка й небезпечна справа. Я схвильовано дивився на цих героїв, готових загинути, але виконати свій обов’язок.
Останній ішов Дхірендра в масці Анубіса. Він поклав мені руку на плече і тихо сказав:
— Прощавайте, професоре! Якщо ми з вами загинемо в цьому бою, значить, так судилося. Про мене не турбуйтесь: я самотній, як і ви, немає в мене ні дружини, ні дітей — нікого, хто побивався б за мною… Колись я жив в Аллагабаді і любив вечорами ходити в парк Хусро та пригощати дітлахів ласощами…
— Ви знаєте, і я любив це, — усміхнувся я.
Дхірендра засміявся. Раб здивовано глянув на нього: він ніколи не думав, що бог смерті може сміятися.
— Всі ми схожі один на одного, хоч скільки б нам було років, — промовив Дхірендра і спустився в підземний хід.
Я довго прислухався до його кроків і, коли вони затихли, звернувся до раба:
— Ти залишишся тут?
— Так, вхід одчинено, і я мушу дочекатися загону, що прибуде зараз охороняти його, — відповів раб.
Мене пригнічувала пітьма, і я спитав з острахом:
— Як же мені повернутися?
— Візьміть мій смолоскип: я не дитина і пітьми не боюсь, — сказав він. — Я не можу провести вас, бо не маю права одійти звідси. А ви йдіть із смолоскипом і пильно дивіться собі під ноги. Сліди, що ми залишили, виведуть вас нагору.
Я зрозумів, що раб трохи кепкує з моєї полохливості, але не міг перебороти себе. Мені було моторошно залишатися далі в цьому похмурому підземеллі і хотілося скоріше опинитись у палаці, хоч би там знову точився бій.
Я взяв смолоскип і рушив назад. І справді, на підлозі підземного ходу лежав товстий шар пилу, що осів тут за тисячоліття, і наші сліди були дуже помітні.
У підземеллі я забув про біг часу і, повернувшись до палацу, здивувався: надворі вже зовсім розвиднілось. Але ще більше вразила мене тиша. Я ввійшов у кімнату до цариці, де були Чан та Яхмос, і спитав:
— Що сталося? Чому вони не нападають?
— Вони можуть піти на штурм першої-ліпшої хвилини, — відповів верховний жрець. — Нохрі зібрав усіх своїх солдатів на майдані перед палацом. Мені здається, що він хоче напасти на нас з чотирьох боків.
Я вже казав, що палац стояв на правому березі ріки. Від головної брами до ріки вели широкі кам’яні сходи, схожі на бенареську набережну Панчгангагхат. Цими сходами, коли ми приїхали до Мітні-Хапі, спускалася цариця, щоб шанобливо привітати богів. Зразу ж за брамою починався сад; він оточував головний будинок палацу з півночі, заходу і сходу, а з півдня до самого будинку прилягав мур, такий високий, що на нього не можна було вилізти навіть драбиною.
Заколотники, вдершись через головну браму, зайняли на цей час увесь сад. Пробоїну було зроблено в передній стіні головного будинку, трохи ліворуч від входу до приймальної зали, до якої прилягала безліч маленьких кімнат.
З приймальної зали мармурові сходи вели на другий поверх, до зали засідань; там же були спочивальня цариці і тронна зала. Зійти нагору можна було тільки цим ходом.
Сходи були такі широкі, що на них могли стати в один ряд п’ятнадцять чоловік. Ми подумали, що рано чи пізно противникові вдасться розширити пробоїну, тому заздалегідь добре забарикадували сходи мішками з піском.
Нападу з флангів ми не боялись. Підпалити нас не могли, бо весь будинок змуровано з каменю. Отже, читачі, мабуть, вже уявляють собі, що ми не боялись навіть втратити приймальну залу: на сходах кількісна перевага Нохрі уже не матиме великого значення, солдатів там однаково багато не вміститься.
Протягом кількох годин ми чекали наступу. Я ще не встиг відпочити після вчорашнього дня, тому зайшов до одної верхньої кімнати, де було не так гаряче, хоч надворі палило сонце, ліг на килимі, розстеленому на підлозі, і вмить заснув.
Спав я недовго. Прокинувся і побачив, що біля вікна стоїть сама цариця Серісіс. Я встав, і вона звернулася до мене:
— Я дуже жалкую, що збудила вас, Тутмосе. Сподіваюсь, ви пробачите мені. Хочу сказати вам правду. Ви мудра людина і, думаю, зрозумієте мене. Коли я дивлюсь у вікно, мені здається, що близько мій кінець.
Я глянув у вікно — під нами розкинулось місто Мітні-Хапі. Сонце яскраво освітлювало покрівлі будинків. По вулицях, наче мурашки, ворушились маленькі постаті людей. На базарах було повно народу. Селяни порозкладали свої товари і закликали покупців.
Спочатку я здивувався: за такого жахливого часу життя в місті не було порушене. Але потім я збагнув, що так і повинно бути: точилася боротьба за престол, і цікавила вона тільки царицю й Нохрі.
— Тутмосе, я починаю думати, що фараон і цариця не так багато важать, як мені раз у раз повторювали змалку. Мої предки тисячоліттями керували цим народом. Вся велич Мітні- Хапі, дивовижні пам’ятки мистецтва, які ви бачили тут, — все це залишили після себе фіванські фараони. А проте цих людей, — цариця вказала рукою на місто, — зовсім не турбує доля нашої династії: нам загрожує смертельна небезпека, а вони спокійно ходять на базар.
Юна цариця говорила мені це з болем у серці, а я не міг нічим утішити її. Подумавши трохи, я сказав:
— Ми не повинні нічого боятись. Все буде добре, якщо ми за нашого життя творили добрі діла. Ну, а якщо ми грішили, то все найгірше, що спіткає нас, буде тільки спокута нашої провини.
Враз із саду долинув страшенний гамір, від якого, здавалося, здригнулись і земля, і небо.
Розділ XXVI
ПЕРЕМОГА
Побачивши, як люто заколотники пішли в наступ, ми зрозуміли, що Нохрі поклав собі сьогодні будь-що захопити палац. План штурму противник розробив так старанно і йшов на нас. так сміливо, що мені стало страшно. Солдатам Нохрі не раз удавалося пройти вперед, але гвардійці стійко відбивали наступ і відкидали ворога назад.
Противник спробував було пробратися до палацу із сходу та заходу, але ми досить легко зірвали його план. Головні сили заколотників були спрямовані на пробиту тараном стіну будинку.
Чан з групою гвардійців стояв біля пробоїни і відбивав атаку за атакою, його револьвер не замовкав ні на мить. У перших рядах заколотників незмінно йшов Дхандас. Було дивно, як вони обидва й досі живі, неначе справді безсмертні.
Гвардійці втратили багатьох воїнів, але противник зазнав ще більших втрат. Тільки-но хтось із заколотників з’являвся у пробоїні, його зразу пронизувала куля пана Чана або стріла котрогось солдата Бакні. А коли все-таки комусь із ворожого війська удавалось пройти через пробоїну, починалася рукопашна сутичка. Страшно було дивитися на неї. Мені пощастило, що не довелося брати участі в рукопашному бою, — для людини мого віку і моєї сили це була б неминуча смерть.
Я залишався весь час із царицею у тронній залі і тільки часом спускався вниз, щоб дізнатись, як іде бій.
Але от становище раптово змінилось. Дхандасові пощастило револьвером розчистити собі дорогу і вдертись до пробоїни. Слідом за ним у палац кинулись солдати Нохрі. Можливо, їх знову відігнали б, але тієї миті саме з’явились Нохрі і Псаро Із своїм резервом.
Чан та його група відійшли до сходів, і почався жорстокий рукопашний бій. Він тривав хвилин п’ять. Нохрі, Псаро і Дхандас теж запекло билися. Нохрі сміявся — він був певний, що переможе.
Нарешті гвардійці відійшли на останню межу, за барикаду. Настала вирішальна година. Ніколи ще так гостро не стояло питання життя і смерті. На барикаді билось п’ятнадцять чоловік, а решта зібралися в одній верхній кімнаті й чекали своєї черги. Коли хто-небудь із гвардійців на барикаді падав, на його місце зразу ж ставав інший. У приймальній залі було повно- повнісінько солдатів Нохрі, і жодна стріла не проминала їх.
Перший спробував піднятися сходами Псаро. Але він устиг зійти тільки на п’ять чи шість східців, коли пролунав револьверний постріл. Псаро зойкнув, упав ницьма і покотився сходами. Солдатів, які бігли слідом за ним, спіткала така сама доля. Тоді за наказом Нохрі заколотники рушили вперед суцільною стіною. Передні падали, але по їхніх тілах ішли інші. Цієї напруженої хвилини до мене раптом підбіг Чан.
— Вас поранено? — спитав я.
— Коли б мене було поранено — це ще невелике лихо. Сталося гірше: у мене кінчаються патрони, — відповів він.
Це було справді страшне лихо! Адже заколотники тільки тому досі не захопили барикади, що Чан стримував їх своїми влучними пострілами. Дхандас теж більше не стріляв — мабуть, і в нього не лишилось патронів.
— Скільки ж ви ще можете вистояти? — спитав я.
— Кілька хвилин. їх набагато більше, і вони от-от подолають нас.
Тільки-но Чан сказав це, як на барикаді з’явився Дхандас. Розмахуючи навсібіч двосічним мечем, він уперто пробивався вперед. Я певен, що він думав тільки про жука-скарабея, який допоможе йому заволодіти Серафісовими скарбами.
Гвардійцям довелося відступити. Мішки з піском полетіли вниз, відкриваючи прохід солдатам Нохрі.
Цариця сховалась у тронній залі. Голоси заколотників лунали чимраз ближче, 3 оборонців палацу залишились живі Чан, Яхмос, я і не більш як сорок солдатів. Серісіс була бліда, як крейда. Мовчки, сповнена гідності, вона, не поспішаючи, підійшла до трону і сіла з високо піднесеною головою в короні. Вона приготувалась зустріти смерть стійко, як і годиться цариці, нащадкові великих фараонів.
