— Як скажеш, то почую… — спокійно одповів Довбня.
— Щоб я з козаками добував завтра Глухів разом з ляхами!
Довбня здивовано вийняв люльку з рота.
— Так там же наші, козаки!
— То ж то бо й є, що наші козаки! Так ото ж король і хоче, щоб ми самі своїх братів вигубляли, бо тоді, бач, йому легше буде нас осідлати!
— А не діжде лях проклятийl Адже не діжде, Іване? Ти того не вчиниш?
— Зрозуміло, не вчиню. Я радий би глухівчанам помочі дати, а не бити на них. І що воно таке повелося на Вкраїні? Хто кому спільник, а хто кому ворог, я тепер ніяк не розберу. Ляхи, що завжди були нашими найлютішими ворогами, тепер, як гетьман говорить, наші спільники; у Глухові ж сидять наші брати, а гетьман говорить, що то наші вороги. Зажилися, брате, ми з тобою на світі, через те й не знаємо, на яку ступити. Час нам на той світ виряжатись.
— Та що й казати? Зажилися ми на світі та ще й здорово! От під Глуховом, глянь, скільки зараз козацьких полків зібралося, а чи ти ж хоч одного бачив з тих славних товаришів, що вийшли колись разом з нами та Богданом з Січі визволяти Україну?
— Жодного не бачив! Хіба може й є ще такі, що були під ті часи зовсім ще молоді, а з товаришів наших немає нікого. Всі вже полягли… Всі вже спочивають… І щасливіші вони, брате, за нас, бо знали, що клали голови за волю України, а ми з тобою тепер і не вгадаємо, за що поляжемо, бо вже не вороги нищуть волю України, а свої гетьмани.
На другий день Богун не виконав королівського наказу: не подав помочі полякам, коли вони штурмували Глухів, і глухівчани так погромили поляків, що король мусив зняти облогу і йти за Десну.
На поході він зібрав своїх прибічників на нараду з приводу неслухняности наказного гетьмана Богуна. Ставитись вороже до козацького війська король боявся, бо становище поляків і без того було скрутне од московців.
— Богун — це найбільший запеклий наш ворог! — скаржився король під час наради. — Він ще за часів Хмельницького не пускав наших землевласників на їхні українські маєтки і тепер не слухає свого гетьмана, чинить те ж саме і навіть мені не хоче коритися.
Між ріжними порадами про те, як вгамувати непохитного козацького ватажка, королеві найбільше подобалася вигадка коронного гетьмана Чарнецького, щоб прикликати Богуна та його підручних на нараду до короля, заарештувати їх у польському таборі і потай од козаків розстріляти, як бунтарів; проте король вагався так вичинити, бо боявся, щоб козаки не помстилися за свого улюбленого полковника.
Саме під той час до короля прибув посланець з листом од Тетері, і в тому листі гетьман перестерігав короля, ніби то Богун хоче при нагоді передатись на бік Москви і з допомогою московського війська захопити навіть самого короля у бранці.
Король дуже зрадів діставши такого листа від гетьмана, бо тепер, скаравши на смерть Богуна, можливо було звернути все на гетьмана. Вичитавши листа всім, що були на нараді, король уже не вагаючись припоручив Чарнецькому облагодити справу з Богуном так, як він пропонував, вживши всіх заходів до того, щоб козаки не довідалися про те, куди подівся Богун.
Епілог
Через кілька день, недалеко від міста Новгорода Сіверського та від річки Десни, у таємному закутку віковічної діброви, стояв прив'язаний до великої ялини славний козацький ватажок Іван Богун. Поруч нього, прив'язаний до другої ялини, стояв побратим його Довбня, а трохи оддалеко від них купою стояли польські пани з своїм коронним гетьманом Чарнецьким.
Спокійно й неначе з призирством, але без найменшого страху дивився Богун на своїх одвічних ворогів, польських панів, що набивали рушниці йому на смерть. Його з погорди підняте, суворе й на віки запалене вітрами обличчя, скрашали довгі, білі як сметана, вуса та пишні й рясні брови, що збіглися до самого перенісся, і вся постать оборонця волі Украіни у порівнянні з його ворогами була така велична, як велична правда перед подіями неправди.
— Отакої, полковнику, діждали ми з тобою смерти… — обізвався до побратима Довбня. — Мов злодіїв нас пов'язали та постріляють, немов старих, знесилених шкап!
— Не наші голови, брате, укриє сором, а їхні — одповів Богун. — Помирати нам вже час і за життям я не сумую, а от що крає моє серце перед смертю: що не бачить нашої смерти товариство і ніколи не довідається, куди поділися Богун та Довбня. Ніхто не розкаже дітям та онукам якою лукавою зрадою узяли нас пани й як катували. Не заспівають по Україні про нашу смерть кобзарі, як виспівують про смерть Байди, Нечая та інших, і помре наше слава, як і ми помремо, не лишивши по собі сліду нащадкам на науку.
— Ну попрощалися ви вже з життям? — обізвався до козаків Чарнецький. — Спокутували гріхи?
Очі Богуна заграли з під сивих брів глузливим вогнем, а вуста усміхнулися.
— Пане Чарнецький! Бач, — який ти тепер смілий та грізний, коли я прив'язаний до ялини… А чому ти не вийшов до мене на герць під Манастирищем, коли я викликав тебе по лицарському?
Чарнецький насупився. Він був людиною і поважав старого козацького полковника за його лицарство та войовничий хист, але Богун був ворогом Польщі, і цього було досить, щоб Чарнецький шукав його смерти.
— Чому не взяв гетьманської булави, коли король доручав її тобі? Чи розумно ж ти вчинив?.. Не взяв ти, взяв Тетеря. Присягни зараз на підданство королю та на вірну йому службу, і я верну тобі волю!
— Не на те я, гетьман коронний, увесь свій вік з вами воював, щоб на старість вам присягати. Вільним я був, вільним і вмерти хочу.
— Були ви нашим бидлом і вмрете ним — кепкував Чернецький.
— Брешете, собаки! — гукнули разом Богун і Довбня. — Не діждуть і нащадки ваші, щоб козаки бидлом польським були!
Напружилися з серця козаки, щоб порвати мотузки на руках та кинутися на ворогів своїх… Навіть ялини затрусилися від їх могучого поруху, але Чарнецький, махнув рукою до своїх товаришів, і в ту ж мить пролунало більше десятка пострілів. Одгукнулися ті постріли луною по закутках темної діброви, і зашуміли по розлогих віттях віковічних ялин… Геть кинулись налякані пострілами звірі та птахи від поганого місця, де скоїлась ганебна подія, і знову у діброві стало тихо, як у домовині.
Схилилися до грудей сиві голови українських багатирів, погасли їхні очі, а могутні, волелюбиві душі їхні полинули у горішнє царство шукати правди на тім світі.
КІНЕЦЬ
Текст звірено з виданням: Андріан Кащенко. На чужині, 1947. Видання книжкового товариства 'Універсальна бібліотека'.
