руху.
Нао не міг витерпіти, дивлячись, як у нього па очах вбивають товариша; він схопився за спис і кий та хотів кинутись у бій, але жіика-ватажок спинила його.
— Не лізь! — сказала вона.
Жінка пояснила йому, що досить Нао підняти списа, як Нам загине. Вагаючись між прагненням позмагатися за життя Нама і побоюванням прискорити кінець сина Тополі, Нао важко зітхнув, зупинився і почав дивитись.
Людина з блакитною шерстю, скрегочучи зубами, підняла мисливця вгору й ладналась розтрощити його об стовбур дерева… Але зненацька її рішучість десь зникла, і вона уважно пригледілась до зомлілого тіла. Не відчувши ніякого опору, вона вгамувала свій гнів, якась невиразна лагідність засяяла в її очах; потім стиха поклала Нама на землю.
Коли б юнак хоч трохи поворухнувся для оборони чи просто а переляку, нещадна рука схопила б його знову. Але він відчув це інстинктом і лежав нерухомо.
На це видовище збіглося все плем'я: самці, самиці й малеча. І всі вони пересвідчились, що Нам майже однакової з ними породи. Для карликів чи уламрів це було б якраз причиною, щоб убити його. Але ці лісові створіння стояли на дуже низькому щаблі розвитку; вони не знали війни, не їли м'яса і жили без стародавніх звичаїв. Інстинкт підбурював їх проти хижаків, що крали у них молодь і жерли поранених; тих же тварин, що їдять траву, вони не чіпали.
Отже, вони не знали, що їм робити з Намом. їх заспокоювала і його нерухомість, і раптова лагідність великого самця. А цьому самцеві вони не опиралися вже протягом кількох років, і він водив їх у лісі, вибираючи шляхи й місця для відпочинку та женучи геть лютих ворогів — левів.
Нам і досі не вкусив і не вдарив нікого з них, тож і вони поставилися до нього миролюбно. Що довше дивилися вони на простягнуте долі Намове тіло, то менше ставало їм охоти вбити його. Намове життя було врятоване.
Тепер він міг би, не турбуючи їх, іти з ними, може, навіть жити разом.
Як спершу він почув подих смерті, так тепер помітив, що нещастя минуло, і повагом підвівся та став чекати Хвилину вони ще дивилися на нього, сповнені недовір'я. Та ось одна з самиць, спокушена якимсь ніжним паростком, заходилась біля нього; один із самців почав поратися біля коріння за ними и усі інші почали заспокоювати голод. Синьолюдки харчувалися лише рослинами і їли не все, що їдять олені та зубри, щоб підтримувати свою силу, тому добування їжі було для них справою довгою й копіткою.
Уламр був вільний. Він негайно приєднався до Нао, і обидва почали дивитися, як з'являються й зникають між деревами синьолюдки. Ще тремтячи від цієї пригоди, Нам залюбки убив би їх усіх. Нао ж не відчував ненависті до цих чудних людей; він дивувався їхній ведмежій силі й міркував собі, що вони вільно могли б винищити ва, рудих карликів, людожерів і уламрів, коли б тільки того схотіли.
Розділ восьмий
ВЕДМІДЬ-ВЕЛЕТЕІІЬ У МІЖГІР'Ї
Минуло вже досить багато часу, як Нао перейшов ліс синьолюдків та залишив у ньому ва. Через ущелину між двох гір він вибрався на високу рівнину. Осінь тут була холодніша, хмари весь час укривали небо, вітер завивав цілими днями; трава й листя гнили на землі, і мороз винищував безліч комах, вишукуючи їх під корою, голими стеблинами, засохлими коренями, гнилими плодами, у щілинах каміння та в порепаній глині. Коли хмари часом розривалися, зорі, здавалося, заморожували темряву ночі. Ночами вовки вили майже безперестанку, собаки набридали своєю гавкотнею; іноді чути було крик вмираючого оленя, сайгака чи коня, нявчання тигра або рик лева. Уламри помічали гнучкі тіла та блискучі очі, коли вони раптом виринали з пітьми, що оточувала їхній Вогонь.
Життя ставало дедалі тяжчим. Наближалася зима, рослинної їжі меншало. Травоїдні гарячково розшукували її по голих степах, вигрібали корінці, обгризали молоді гілочки й кору; хто їв плоди, той безнадійно тинявся під деревами; гризуни укріплювали свої нори, хижаки весь час були на ловах, засідаючи біля води, визираючи з пітьми лісової гущавини та ховаючись по западинах у скелях.
Крім тих, що засинають на зиму чи заготовляють для себе їжу в своїх норах, звірі тяжко бідували, не маючи змоги як слід прохарчитися.
Нао, Нам і Гав голоду майже не відчували. Подорож і різні пригоди загострили їхні відчуття, спритність і передбачливість. Тепер уламри ще з більшої відстані помічали здобич чи ворога; вони передчували вітер, дощ, повідь. Кожен рух вони розумно пристосовували до своєї мети, зберігаючи сили. Раз кинувши оком, знаходили надійну схованку чи придатну для бою місцевість. І дороги своєї мисливці трималися так само впевнено, як то буває з перелітним птаством. Гори, озера, гнилі болота, ліси, що міняють вигляд берегів, — ніщо не перешкоджало їм з кожним днем наближатися до землі уламрів. Тенор вони вже за півмісяця сподівалися дійти до свого племені.
З усіх можливих шляхів Нао вибрав довге міжгір'я — ту дорогу, що нею він колись, як це зараз пригадав, пройшов з групою мисливців, бувши ще Гавових літ. Вона тяглася через вапняні скелі, переходила в балку і закінчувалася вузькою ущелиною, де треба було часто перелазити через велике каміння, що нападало сюди з гори.
Дві третини міжгір'я мисливці пройшли без пригод. Опівдні вони сіли поїсти, влаштувавшись на площадці, оточеній скелями. Звідси чути було гомін підземної річки, що спадала в бездонне провалля; перед очима в скелі чорніли дві печери.
Поївши, Нао попростував до однієї з печер і уважно оглянув її. Він пригадав, що Фаум показував її своїм воїнам як найкоротший шлях на рівнину. Але тоді вони йшли великою ватагою, і всипане гострим камінням дно печери ваважало б мисливцям. Для трьох же молодих уламрів печера могла б стати в пригоді, і Нао вирішив піти нею.
Він знайшов прохід і попрямував ним усе далі, аж доки побачив слабеньке світло, що свідчило про близький вихід. Тоді він повернув назад. Біля отвору печери зустрівся з Намом.
— Ведмідь-велетень у міжгір'ї! — сказав йому Нам.
Гучний рев заглушив його мову. Кинувшись до отвору, Нао побачив Гава, що вже сховався між камінням, наче підстерігав здобич. Ватажок затремтів.
Двоє страшних звірів сунули до місця відпочинку уламрів. Вони були вкриті надзвичайно густою шерстю чорного кольору, що захищала їх від холоду зими, гострого каміння та колючок рослин. Один з них, як зубр завбільшки, з короткими, дужими й гнучкими лапами, мав опуклого лоба, схожого на об'їдений лишаєм валун. Його широка пащека могла вільно замкнутися на людській голові, в одну мить стираючи її своїми жахливими щелепами. Це був самець. У самиці ж лоб був плескатий, пащека менша, хода якась коса. В рухах і поставах обох звірів було щось схоже на подобу синьолюдків.
— Так, — прошепотів Нао, — це ведмеді-велетні.
Ці створінпя не боялись жодного звіра в світі. Але ж і їх самих не доводилося боятися, принаймні коли вони не були роздратовані або ж занадто голодні, бо ця порода споконвіку до м'яса ласою не була.
Тепер же вони ревуть. Самець щирить свої зуби і люто мотає головою.
— Він поранений, — зауважив Нам.
Справді, кров текла ведмедеві крізь густу шерсть. Мисливці дуже злякались, чи не від людської часом зброї це рана, бо тоді ведмідь захоче помститись. А коли він уже почне мститись, то справу напевно закінчить, бо впертішого звіра нема в світі. Зі своєю густою шерстю та товстою шкурою він просто кепкував би із списа, сокири й кия. Одним ударом лани він міг би розпороти людині живіт, задушити її в своїх обіймах, змолоти її своїми щелепами.
— Як вони прийшли? — спитав Нао.
— Між оцими деревами, — відповів Гав, вказуючи на кілька ялинок, що примостилися на скелястій кручі. — Самець зійшов праворуч, самиця — ліворуч.
Чи випадково, чи, може, здійснюючи певпий план нападу, ведмеді загородили уламрам вихід. Видно було, що напад неминучий. Про це свідчили і лютий рев самця, і насторожена, хитра поза самиці. Коли вони ще й досі вагалися, то це через те, що міркували дуже повільно і хотіли спершу пересвідчитися, що здобичі
