Марина Соколян
Кодло
Людський розум влаштований таким чином, що людина більше схильна до брехні, ніж до правди.
Еразм Роттердамський
Університет — це сам Диявол, або, принаймні, його основна резиденція. В будь-якому разі, навчання тут — остання річ.
Лорд Байрон
ВСТУП
Тяжко навіть уявити, яку всеосяжну владу має над нами школа. Звісно, не лише початкова школа — але й усі її модифікації вищого рівня.
Наші взаємини з владою починаються саме зі школи. Влада батьків має іншу природу, там діють як фізіологічні, так і економічні чинники. А от у школі ми мусимо коритись зовсім чужим людям. Там створена жорстка система винагород і покарань, саме там формується умовний рефлекс реакції на примус — хтось потерпає під тиском обмежень, а хтось вчиться отримувати від цього користь.
Школа — це окремий мікрокосм, гротескна модель суспільства. Більш за все ця суспільна модель нагадує олігархію, чи навіть синархію, оскільки влада вчителів, традиційно, тримається на духовному авторитеті. А ще — на вихованому цивілізацією культі знання. Вони немов складають коло втаємничених, котрим належить істина. Їм не потрібно нічого доводити, адже вони вимагають беззаперечної віри. Вони здатні переконати нас в будь-чому.
Школа — це місце, де все присвячене одній меті: виробництву людей. Ми йдемо до шкіл неоформленими, де нас беруть, як глину, і нашвидкуруч ліплять різні корисні речі: з кого — чарку, з кого — урну, а з когось — діряву макітру. А потім ставлять на дно серійне тавро. І що б ми далі не наливали у власні світоглядні 'ємності', форма їхня вже не зміниться.
Школа — це своєрідний інкубатор, де створюються необхідні умови — закритий, комфортний простір та інтенсивне насичення належною інформацією. Але варто інкубаційному періоду завершитись, варто нам опинитись поза дбайливо створеним для нас світом, і ми відчуваємо неабиякий дискомфорт. Ми почуваємось втраченими і не відразу знаходимо собі адекватне застосування. Добре коли взагалі знаходимо.
Адже школа — це лише містифікація, нехай як завгодно складна і наближена до дійсності. Все, що там відбувається — це швидше гра, моделювання, випробування. Винагороди і покарання — лише символічні. Вони є для нас настільки реальними, наскільки ми дозволимо їм бути. Влада вчителів є такою ж ілюзорною. Адже саме ми дали їм цю владу! Ми дали їм нашу шану і покору в обмін на інформацію та корисний досвід.
Однак, ця гра часом заходить надто далеко. Не знати навіть, може такою є людська природа, але ми щоразу забуваємо про те, що в дійсності діють інші закони, аніж в стінах освітніх закладів. Дві найбільші наші помилки — звичка до покори та проблеми з усвідомленням відповідальності за власні вчинки. Перша помилка призводить до розгубленості, безпорадності, а також ліні і нездатності до боротьби. А друга помилка — інша крайність — робить нас легковажними, а іноді навіть схильними до злодіянь.
Ви добре вчились в школі? Ну, і чого ви досягли? Якщо ви повірили в цю Велику Містифікацію, то, ймовірно, вас і надалі дуритимуть. Якщо ж ви геть в неї не вірили, то, власне, ви мабуть і нічому корисному не навчились, адже гра без віри в неї втрачає будь-яку цінність. Отож, виходить, треба водночас і вірити, і не вірити? Змінювати переконаність на скептичність по два рази на день? Ну, якщо вам вистачить на це сил душевних, то ви з честю пройдете це випробування. І може навіть, навчитесь дурити інших. А вони подарують вам владу над собою.
РОЗДІЛ І. ШКОЛА, ЯКА Є
Він зупинив працівника вокзалу, що проходив повз, але не наважився запитати про платформу дев’ять і три чверті. Службовець ніколи не чув про 'Хогвардс' і, коли Гаррі не зміг пояснити, де розташована ця школа, почав дратуватися, наче Гаррі зумисне прикидався дурником.
Належне покарання… Навіть більше того — відповідне. Навдивовижу адекватне. Шляк! Сорок три чорти йому в пельку!
Я підібрала камінець і зі злістю жбурнула його в піняві води затоки Сент-Ендрюз. Якийсь джентльмен в капелюсі здивовано зиркнув на мене. Що вирячився? Іди, йди собі, дядьку! Не бачиш, насолоджуюсь пейзажем. А валізи? То що? Все своє ношу з собою. Косметичка там, несесер… Боже, як я хочу спати, їсти хочу, в душ! Я ж уже третій день в дорозі. І головне, абсолютно невідомо, що мені робити далі.
Тільки зі мною, мабуть, могло таке трапитись. Вічно я якісь пригоди вигадую на свою… гм, голову. Як ото минулого року, заманулося мені провести включене спостереження за роботою столичних повій. Еге, добре хоч в міліцію вчасно забрали; ніколи не знаєш, де тобі пощастить… І тепер от. Вступити за фіктивними документами до фіктивного університету! Правда, смішно?!
Ну, власне, сам університет справді існує. Тут навіть, я чула, навчається котрийсь зі спадкоємців англійського престолу. Вельми славна установа, гарна така, вся модна, стародавня і таке інше. Он, бовваніє за спиною своїм шикарним історичним фасадом. Лише от документи мої свідчать про зарахування до факультету, якого просто немає в цьому чудовому освітньому закладі. 'Human Science School'… Я зі своїм хлопським розумом вирішила, що то щось на зразок факультету психології. Школа психології тут таки є, лише про мене тут ніхто й не чув ніколи. Продемонстрували мені списки, побідкалися зі мною за компанію… ну і до побачення. Отакі от 'Європейські Університети'. Холера! Аніта до Амстердаму поїхала, цікаво, як-то в неї склалося? Може теж блукає тепер, червоними кварталами? А Маркові взагалі пощастило. З Будапешту найближче додому добиратися. Хоч автостопом. А мені, з цієї діри дідькової як? Все ж таки острів…
А може це й справді жарт такий? Англійський такий гумор? Подивилась поважна комісія на мою довільно заповнену анкету, художньо скомпільовані рекомендації, і вирішила влаштувати мені таку науку? Мовляв, жеби знала, як серйозних людей дурити. Схоже на те. Ну, вважайте, все, я караюсь, мучусь, і всіляко каюсь, готова, можна сказати, свою провину спокутувати. Не така вже вона й страшна. Біда в тому, що гроші в мене вже майже закінчились. Квиток на літак до Лондона мені видали разом з документами (дивно, як це він виявився справжнім?), а от далі порадили добиратись власними силами. Сказали, потім відшкодують. Ну, я й замовила собі нескромно квиток першого класу на единбурзький поїзд. А потім ще таксі від Лейчарса, чи як там його…
Ну все, я більше не можу. Якби не цей холодний вітер, заснула би просто тут, на причалі. Наблукалась я вдосталь, до пенсії стане. В цьому чарівному Сент-Ендрюзі консульства нашого, звичайно, немає. То що ж, назад до Лондону? Але за які такі кошти? І, до речі, вже вечоріє, то що ж, мені і справді ночувати на вулиці?
Я підібрала валізи і пошкандибала назад до центру містечка. Пошкандибала, бо плюс до всіх своїх нещасть натерла ногу, та й валізи з речами на наступні десять місяців зовсім життя мені не полегшували… Треба було знайти телефон і ще раз спробувати додзвонитись до шановного пана Фелоні, який підписав мені листа-запрошення. Не може ж так бути, щоб формальності на кордоні мені вдалося подолати за допомогою підробних документів! Та й співбесіда у посольстві… Адже у нас не так просто отримати візу до Британії. Значить, клята Школа Людських Наук таки мусить існувати!
Містечко взагалі-то навіть гарне і по-музейному затишне. Коли я лише дізналася про своє призначення до Сент-Ендрюза, я довго з захопленням розглядала листівки і фото цього міста. Ну що ж, тепер я могла бачити мальовничі руїни замку, залишки славетного собору, схожі на величезне веретено, та гостроверху вежу Святого Сальвадора так би мовити, in personae. І все це, з огляду на теперішні обставини, тішило мене невимовно.
Побиті горем коліщата валізи глухо стукали по бруківці. В місті вже почали запалювати вечірні вогні, прожектори гарно висвітили замок і узбережжя. Угу, навряд чи я зможу видзвонити пана Фелоні о такій годині. Навіть якщо він існує. Значить завтра, з самого ранку я повернусь до Університету, зроблю там скандал по мірі сил і можливостей. Тоді мене напевне депортують. О, яка гарна ідея! Але ж то лише завтра…
Тим часом я вийшла на центральну вулицю міста — Market Street. Ну, принаймні, це — найширша вуличка, прикрашена навіть сяким-таким фонтаном і численними крамничками та забігайлівками під життєрадісними вивісками 'Pots and Pans', 'Crown and Anchor', 'Fine Ale and Food'— автентика, та й годі. Тут,
