— Ну що, гарні музики в долині? — гукнув він в натовп.
— Еге! — прозвучала неструнка відповідь.
— Але в нас є ще кращі! — проголосив пан Кушнір, — Богар, іди-но сюди, покажи гостям, як грають в Ясеніві!
Схоже, Богар не чекав такого підступу від майбутнього тестя. Він спробував відкараскатись від його пропозиції, але тут вже гості почали волати, вимагаючи розваги. Богар ніяково роззирнувся, але все ж таки піднявся на імпровізовану сцену. Зітхнувши, взяв до рук сопілку, яку йому простягнув один з музик. Всі затамували подих, і в тиші здійнялася легка мелодія, настільки пронизливо-гарна, що на очі мимохіть нагорталися сльози. Ладі ця мелодія здалася знайомою, і справді, вона була одною з тих, які так просто не забуваються… Неочікувано навіть для себе вона почала тихенько підспівувати Богару.
Коли цей імпровізований дует стих, ще кілька секунд панувала тиша. Потім враз тиша поступилася місцем оплескам, вигукам 'молодець!', 'холєра!' і 'давай ще!'. Богар усміхнувся трохи впевненіше і помахав Ладі рукою.
— Поважні гості! — гукнув він, — Сьогодні на нашому святі Лада, небога тітки Кори. Вона співає в театрі в самому Стригороді! Це її чарівний голос допоміг мені подарувати вам мою улюблену пісню. Лада, може заспіваєш для нас?
Лада в паніці роззирнулась. Так, точно, тепер всі дивилися на неї, горлаючи 'на сцену!', 'пісню!', 'давай театру!'. Я ж чесно намагалася уникнути цього, дорікнула вона горішнім силам, навіщо ж знову? Втім, якщо вона не хотіла розчарувати ясенівців, які тільки потроху почали ставитися до неї приязніше… Якщо вона не хотіла розчарувати Богара… Ну, нічого не вдієш.
Лада піднялася на поміст, де її зустрів усміхнений Богар, оглянула аудиторію… Сотні дві, не менше, тих спраглих поглядів, без яких її існування було б простим, спокійним і таким беззмістовним… Лада глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. І раптом зрозуміла, що це їй зовсім не потрібно. Замість звичного страху, який обіймав її крижаними долонями кожного разу, коли вона дивилась в зал, вона відчула приємне тепло, яке ще досі іскрило в її крові — дорогоцінний подарунок вина зі Старої Вежі.
— Дякую, Богар! — мовила вона, гостро відчуваючи кожний порух власного голосу, — Та що там Стригород! Якби мій директор побував на цьому святі, він би з горя замкнув свій театр!
У відповідь пролунали різноманітні схвальні вигуки. Лада усміхнулась.
— На такому святі щасливий був би побувати кожен, — продовжила вона, — навіть той апетитний кабанчик, з яким ми близько познайомились цього вечора!
З— за столів почувся ситий регіт.
— Отож, хочу подарувати вам, славним музикам і танцюристам, пісню, яку міг би заспівати наш кабанчик… Оскільки він так припав нам до серця, що лишились лише кістки, я співатиму замість нього!
Музики швидко підхопили просту, жваву мелодію, і от уже при підтримці 'джаз-банди' над Ясенівом понеслося:
Пісня отримала всенародне визнання. Аплодували ледве що не стоячки, дехто намагався відразу ж відтворити пісню на свій манер, впроваджуючи її в життя — десятки рук потягнулися до пляшок та кухлів.
Лада спостерігала за всім цим, почуваючись, як ніколи раніше… Навіть Богар дивився на неї і лише на неї… Її серце співало, з неї просто вихлюпувалася енергія, яка прагла втілення… Ще, ще, втнути щось таке, щоб вони ніколи не забули Ладу зі Стригорода! Азарт затьмарив їй очі… Вона озирнула аудиторію, і погляд її спинився на чорному гостеві — пан Смерч сидів осторонь від веселої пиятики, мов крук серед галасливих горобців. З його непорушного обличчя не можна було вгадати, чи тішить його забава, чи лише наганяє нудьгу… І Лада наважилась.
— Шановні ясенівці! Я маю для вас ще одну пісню. Нею я хочу віддячити нашому почесному гостю зі Старої Вежі, котрий пригостив нас таким чудовим вином!
Галас вмить вщух. Всі озирнулася на пана Смерча — сторожко, трохи налякано. Ця співачка сама не знає, що робить. Ану як пісня йому не сподобається? Лада шкірою відчувала їхні сумніви — нині всі її почуття були гострі мов лезо… А ще вона відчувала, що страхи ясенівців її зовсім не обходять. Вона хоче заспівати для пана Смерча, і вона зробить це. Якраз на пам’ять їй прийшла доречна пісня, котру вона чула… може навіть і тут, але давно, ще в дитинстві…
Це був, певне, один з найкращих її виступів. Її голос лунав сьогодні як ніколи дзвінко, його підхоплювали гірські схили, розносячи в вечірньому повітрі, мов вітер — дим вогнища… гості слухали, затамувавши подих. Навіть на обличчі пана Смерча повільно проступив вираз помірного зацікавлення. Коли Лада доспівала, оплесків не було — всі чекали на реакцію пана Смерча… Адже ясенівці інтуїтивно відчували, що тема пісні десь, якось, близька йому.
І от, він підвівся. Його кроки чітко карбувалися у всезагальній мовчанці, яку порушувало лише тихе потріскування вогню. Ось він піднявся на поміст. Пронизливо подивився на Ладу, взяв її руку і… поцілував. 'Прекрасне виконання', — мовив він лунким баритоном, м’якому тембру якого позаздрив би будь-який оперний співак.
І тоді нарешті аудиторія вибухнула оплесками.
Решта свята минула для Лади у якомусь кольоровому мороці. Здається, вона танцювала… З Богаром, з іншими, ще щось співала, пила вино, знов танцювала… Потім, неочікувано, як це завжди трапляється в горах, почав накрапати дощ. Всі — хто ще міг — кинулись шукати притулку під дахом або хоч би під деревами.
Коли світ для Лади знов розвиднівся, вона усвідомила, що стоїть за шинком, притулившись до стіни і… і цілується з Богаром. Оце ще… Вона цього не планувала! Але, здається, було вже пізно змінювати плани… Гарячий смерч всередині неї поволі розжимав кільця, готуючись вибухнути сонячними феєрверками… Лада відчувала, що в неї немає жодного бажання щось міняти.
— Ти, знаєш, Соломоне, що таке трансцендентне зло? — поволі промовив пан Боро.
Пан Крокус нерозуміюче вп’явся очима в товариша. Яке ще вдідька зло?
— Так-так, саме трансцендентне, одвічне і прозоре, настільки прозоре, що ми не бачимо його навіть коли стикаємося віч-на-віч… — пан Боро зосереджено зазирнув в келих, де танули, розчиняючись, прозорі шматочки криги.
— Я щось не розумію, Стефе. Ти щойно обіцяв розказати про практичне застосування твоєї теорії…
— Ти не розумієш… — кивнув пан Боро, — От у цьому і сіль. Є такі речі, як ми не здатні зрозуміти, і саме це робить їх такими привабливими… Я якраз збирався розказати тобі про це. Якось я і один мій колега з Йоркського університету досліджували співвідношення свободи і злочинності в одній з в’язниць Північного округу. Там відбувала ув’язнення одна молода жінка, звинувачена у вбивстві. Вона, здається, отруїла свого нареченого, і навіть не заперечувала цього на суді. Він зраджував їй, і вона покарала його на свій манер… Лише, коли вона говорила про це на слуханні справи, півзали ридали ридма. І що ж? Її виправдали, хоч свідчень проти неї набралося б на кільканадцять вбивць. А потім, найсмішніше, вона вийшла з в’язниці, і, не минуло і тижня, як вона отруїла ще й свою суперницю.
— І що? — затамувавши подих, перепитав пан Соломон.
— А нічого. Її затримали, але, хоч вона і зізналась у всьому, її не стратили, а призначили лише кілька
