— Агхи, — промовив мій візаві, підозріло роззирнувшись, — жанепокоєні шітуацією. Шурналісти — то є прошто кольосальна холєра. Їхні пуб’їкації госхитують підвалини Шиштеми. Ось, — він витяг з кишені якусь папірчину, — тут всюди одні пговокації: обсигають же, наволочі, як громадський дишкурс, так і шамого Шпільного Бога. Онде штатейка, хе-хе, “Продаж парламентарів за демпінговими цінами: кому це вигідно?” чи “На ринку знов з’явився інвестор-маніяк” чи “Несплата державної заборгованості за гашиш може призвести до припинення поставок”. Вони надто багато жнають! Якшо відкгити надто багато пгавди пго діяльнішть Шиштеми, вона може упашти і погрібти нас ушіх, гозумієш?
— Угу, — погодився я про всяк випадок. З аргументами тепер, падла, підкочує, із закликами до здорового глузду та громадянської свідомості! І звідки б у мене взялися такі предмети розкоші? Шкурні інтереси — от непохитна основа шантажу, усе решта — непереконливі баєчкъ.
Ми продовжували обговорювати злочинні засади діяльності вітчизняної журналістики, прогулюючись швидким кроком вздовж вулиці Мурки Мочилової, в кінці якої і розташовувалося моє розтрощене помешкання. Наше швидке і ритмічне пересування вгору-вниз вулицею сильно псувало нерви спеціалістам з управління фінансами, що, озброєні хто-чим, чигали у проємах під’їздів і темних закутках на потенційних клієнтів, та двом-трьом повіям, що спрагло поглядали на мерехтливі вогні вищезазначеного пивбару. Звідти нісся аромат кислого пива, соковитої тараньки та задушевних розмов. Я і сам, шкодуючи, поглядав у ту сторону, та клятий Фобіус все торочив про свої проблеми.
— … тому, Бгуксе, тобі слід працювати нагівні з ними і якось діжнатися, жвідки вони діштають інфогмацію.
— Ага, — для різноманітності мовив я.
Зрештою ми повернулися до хати, де мученики начальницького свавілля намагалися полагодити моє домашнє начиння, яке перетворилося на захопливий конструктор. Результат був більш ніж незадовільним: меблі, які ще якось трималися купи, підняли і поставили попід стіночкою, а які вже стали однорідною масою, було акуратно складено у авангардну інсталяцію посеред кімнати; речі, які повипадали з всяких шухляд, були репресовані у куток. Дірку в стіні було нашвидкоруч забито шматками тих же меблів — он скільки шматків виявилося багато, а меблів, здавалось же, було геть трошки. Фобіус оглянув результати упорядницької діяльності і щиро похвалив амбалів за добре виконану складну розумову роботу.
— Ну, на добганіч, колего! — проголосив зрештою Фобіус, — шподіваюся на подальшу вжаємовигідну шпівпгацю.
— Авжеж… — розгублено мовив я, дивуючись такій екзотичній концепції взаємної вигоди.
Спалося мені цієї ночі на підлозі, милося мені на протязі, їлося — навприсядки. Побут мій іще більше став нагадувати життя-буття аскета-мазохіста, тоді як моя сибаритська натура волала від наруги. Добре було жити в оселі професійного вбивці — ніхто не скривдить, а тепер оце хоч вий. Ну Архи, боїтеся, значить, правди-матки? (Фобія, відзначив я, мала, певно, відтінок одвічного страху чоловіка перед жіночою природою). З цією втішною думкою я все таки відійшов до тривожного сну, в якому потворні Архи тікали від розлюченого гінеколога, який вимагав розказати їм усю правду.
А зраночку — на роботу. Така печальна максима людського існування. Кажуть, що колись люди ходили на роботу після обіду. Та їм якось пощастило прогнівити дратівливого Скупого Бога — зогрішили, спробувавши заборонений плід страйку та профспілки, — і він запровадив восьмигодинний робочий день. От так і буде до страшного суду, коли Скубог зважить наші відгули за прогули, запізнення, службові романи, окозамилюваня, п’янки та побиття байдиків в робочий час на противагу дійсно виконаній роботі. Не хотілось би до цього дожити.
У Редакції панувала атмосфера штабу контррозвідки: Гріф Реморс роздавав бойові завдання двом нервовим молодикам-кореспондентам, з якими я таки познайомився позавчора на ритуалі випуску — Фріленс та Скрайб; Ешлі складала і розкладала якийсь зловісного вигляду металевий агрегат.
— О, Брукс! — безпідставно зрадів Редактор, щойно побачивши мою величну особу у дверях відділу, — в мене є завданнячко якраз для тебе.
— Як? Е, а некрологи…
— От наївний. Це ми перевіряли, чи не западеш ти на дуру-синекуру. Так що робота твоя розпочинається тіко сьогодні. Текс, ага, ось воно. Тримай.
Гріф Реморс, мов маг-ілюзіоніст, витяг з-під столу сизого голуба з папірцем, прив’язаним до лапки. Голуб дико крутив головою і намагався підступно дзьобнути Редактора за палець.
— Що це?! — з жахом вихекав я.
— Прес-реліз. Для негайного, відзнач, розповсюдження. Ну, чого застиг, прес-реліз не кусається… Ай, лайнюк! Та витягай же повідомлення, швидше!
Тільки-но я витяг маленький шматочок папіросного паперу з-за стрічечки на нозі агресора, голуб метнувся з ув’язнення і шугонув у небесну блакить.
— От, — мовив Гріф Реморс, смокчучи травмований палець, — це — повідомлення від інформаційної агенції УНВІАН (універсальні нещасні випадки і аномалії). Та-ак, група парламентарів отруїлася у ресторані “Втіха Мандата”. Акредитація за паролем “сині гумові стегенця”. Значить так, бігом до ресторану, поки все не розтягли, і щоби до третьої скомпонував якусь цидулку. Розмістимо у рубриці “обережно: громадське харчування”. Ну, всьо чотко?
— Угм.
— Лети ж, не зволікай. Так, хлопці, у вас все зрозуміло?
— Шеф, ображаєш, — Фріленс кивнув мені та Ешлі, — Ну, йдете?
І ми вирушили на справу. Ешлі підхопила агрегат і з похмурою невідворотністю справедливої помсти рушила за нами.
— Ешлі, а це в тебе що таке за штукєнція?
Її красномовний погляд змусив мій інтелект зіщулитися від образи.
— Фотокор М712 системи Маузер.
Я миттєво відчепився.
— А-е, Ленс, у тебе що за подія?
— Та якийсь страйк біля Адміністрації. Здається, працівники місцевого притулку для розумово неповноцінних вимагають додаткових пільг. Що вже їм треба, не знаю. Адже ж ось нещодавно їхні випускники очолили Вищу Економічну Раду, їм було відкрито атракціони на базі Департаменту Безпеки, за кордон їх засилають для підтримання доброго іміджу держави…
— А, — скупо всміхнулася Ешлі, — ти не знаєш, на посади Редакторів їх не призначають?
— Досить часто, люба, — відповів Ленс, — От пам’ятаєш, той твій знайомий з “Вісника Пантеону” — він же там за суцільного відмінника вважався і випустився з відзнакою.
Вони весело перезирнулися. Ешлі посміхалася швиденько, по-партизанськи, аби ніхто не запідозрив її у зраді принципам, та виглядало це все-таки дуже мило. Дарма, що якогось бідаку облаяли, діло буденне.
— Ну, шановні, щасти вам у благородній справі запльовування конкурентів у вільному стилі. А мені — ондечки, світять потруєні парламентарі.
— Ага, смачного, — приснув Ленc, леді поважно кивнула.
Я вдячно всміхнувся і звернув у провулок, який короткою дорогою вів до сумнозвісного ресторану “Втіха Мандата”, назва якого викликала таку кількість брудних жартів у моїх колег. Парламентарі, чи, як їх частіше називають, “голоси”, охоче відвідували цей заклад, оскільки за наявності відповідного посвідчення можна було отримати не тільки наїдки і напитки, передбачені у меню, а й коктейлі з амфікорумпінами, десерт з хабаршишем та папіроски з лоббіхуаною, звісна річ, страви нелегальні. Я про це знав, оскільки кілька моїх колег зі Школи проходили у цьому ресторані інтернатуру. Однак, якщо “голоси” потруїлися, певні аналізи дадуть можливість винести цю інформацію на розгляд широкої громадськості. Тоді скандалу не уникнути. Аби ще дізнатися, хто підгодовує “голосів” наркотичними речовинами…
Я вийшов до ресторану, біля якого вже скупчився люд, що з хворобливою цікавістю спостерігав, як дебелі чоловіки виносили з приміщення тіла жертв і акуратно складали їх у заґратовану карету державної лікарні. Гуляли “голоси” видно, до самого ранку. Я проштовхався до дверей, де мене зустрів несхильний до компромісу охоронець. Я наблизився до його вуха і промовив пароль, після чого мав нагоду спостерігати сполотніле обличчя і конвульсивні рухи нещасного, який гостинно відчиняв двері. Минаючи охоронця, я мимохідь почув забобонне “цур тобі пек”.
“Втіха Мандата” всередині розділялася на дві частини — більшу і меншу, між якими було натягнуто
