Редактор криво всміхнувся:
— Ну, я не певен, чи можна клястися такими міфічними явищами…
— Пайба, припини, бо зараз буде пролетарський страйк, — попередив пан Реморс.
— Ти ж бач, і те не можна, і то не треба, — гірко мовив Редактор, — І, взагалі, я тут найголовніший! Ну все, геть звідси, плебеї: я в печалі.
Ми з Нінкою, від страму подалі, чкурнули геть; Гріф Реморс лишився втішати начальство.
— Що це з ним? — поцікавився я, ледве ми випорснули з Редакторського лігва, — Чом це Оліфаг такий злісний?
— Та бозна. Може — стан інтоксикації після вчорашніх вливань?
— Чи — в Термаганти мігрень? Дме сильний вітер менструаль?
Ми перезирнулися: Нінка відтворив гіпотетично-стражденне лице Відповідального Секретаря, а я — розгніване через загально-фізіологічне невдоволення обличчя Головного Редактора. Вийшло настільки правдоподібно, що ми не витримали і розреготалися прямо під священними дверима.
— Все, розумнику, пішов я до Джаскіна: треба у рідному відділі відмітитись, а то в них там без мене, певно, вже стіни падають! — Нінка глипнув на мою скептичну фізіономію і всміхнувся, — Ну, чому ти не даєш людині помріяти про свою незамінність? Твою-то відсутність, мабуть, взагалі ніхто не помітив.
— Зате зараз помітять мою присутність! — пообіцяв я, агресивно шкірячись.
— Хе-хе, — понеслося навздогін.
Однак, у мене не виникло жодної необхідності підступно порушувати громадський спокій з метою самоствердження. Ленс і Ешлі зустріли мене одностайно:
— Ну?!
— Коли це ви мене запрягти встигли? — обурився я, мліючи в променях громадської уваги.
— І запрягли, і припахали, — серйозно повідомив Скрайб, — А ти не помітив?
— Ага, — радісно кивнув я, — Я тільки-но спілкувався з начхальством. І ось, я тепер в одній упряжі з вами.
Я продемонстрував акредитацію, яка зловісно блимнула червоним у напівтемряві відділу гуманітарних проблем.
— Е-ет, не в одній… — якимось дивним голосом мовив Ленс.
— Як це?
— Це ж Редакторська, — змилувавшись, пояснила Ешлі, — Вона, звісно, відкриває більше дверей, та часто затим лише, щоби їми грюкнути позаду.
— Ну, це як посвідчення почесного члена клубу “А за наші голови дають скажені бабки”, — додав Фріленс.
— Мн-н, дуже весело.
— Та не журися, краще вже за “скажені бабки”, як нехитро висловився наш колега, ніж зовсім за безцінь.
— Дякую, Ешлі, мені вже значно краще.
— Та припиняй сваритися з тією жінкою, то марна справа. Краще скажи, що там було у храмі Спільного Бога? Не знайшли Нунчака?
— Знайшли. Ну і… немає вже більше Нунчака, — трагічно мовив я.
Всі троє колег дивилися на мене в німому зачудуванні; довелося оповісти, яка халепа спіткала вражого журналіста.
— Запроданець, — з відразою вимовив Скрайб, — так я і знав. Звичайний туподур, яким був Нунчак, не міг би так влучно втрапляти по хворих місцях.
— А чий?
Ленс і Скрайб перезирнулись і загиготіли; Ешлі видала фірмову втомлену посмішку “і от з
— Ну, ти в нас такий мудрий, от і застосуй якийсь дедуктивний метод. Може полегшає.
— Ну… — кріпко замислився я, — По-пеше, проблема Нунчака була у парламентарях, що споживали амфікорумпіни. По-друге, у Храмі, де ми його і застукали, виступав старший жрець із зовнішніх стосунків. І мова, здається, йшла про затримання видання дипломатичній місії Забодянщини дозволу на торгівлю тими самими наркотичними речовинами…
— Затримання дозволу? — Ешлі підхопилася зі свого місця. Я з подивом відзначив, що вона зблідла, — А втім…
Вона сіла і замислилась, при чому її обличчя, яке було повеселішало в процесі знущання над колегами, знов надбало похмуро-депресивного відтінку.
— Я що, яким лихим дивом, вгадав, чи як?
— Ти ж маєш акредитацію. Будеш розумним, може, дізнаєшся, — дещо різко кинув Скрайб.
— Та не переймайся, — додав Ленс, — ми справді не знаємо. Точніше, не певні.
— Знов, значить, ця весела Забодянщина! — промовив я з істеричною ноткою в голосі, — Чим далі, тим підозріліше!
Колеги оглянули мою загадкову персону із належним здивуванням. Моя примітивна провокація, здається, спрацювала: Ешлі зиркнула на мене роздратовано, та я певен — з пересторогою. Вона акуратно згребла папери, кілька секунд поколивалася перед тим, як змести їх до сміттєвої корзини, а потім задумливо піднялася й вийшла, не промовивши ні доброго слова, ні лихої лайки. Знав би я, до чого це призведе!
— Нінка, можеш мені розказати, що це таке з Ешлі? — звернувся я до Нінкомпупа дорогою додому.
— А що, — хмукнув той, — хочеш її втішити?
— Я, е-е, той… Та ні, тобто не те. В неї депресія має досить предметний характер. І колеги, здається, покривають її небажання розголошувати інтимну таємницю.
— Ну… в неї був якийсь-такий невдалий роман з якимсь-таким іноземцем.
— Яким саме? — підозріло поцікавився я.
— Ой вибач, — злісно всміхнувся Нінка, — забув вдома її досьє з фотокартками, а то б потішив тебе коміксами із приватного життя фотокореспондента “Голосу Совісті”.
— І що ж мені робить тепер, забудько? З горя вішатись, чи топитись, що порадиш? — звернувся я по розраду до товариша.
— Як на мене, то хоч лусни…
Аж тут ми мусили зупинитися із роззявленими від несподіванки пащеками. Нам назустріч йшла — об’єкт і першопричина дружньої сварки — панна Ешлі. На плечі в неї гойдався осоружний фотокор системи Маузер, а на обличчі розміщувалася контрастна доброзичлива посмішка.
— Що, хлопці, додому прямуєте чи напиватись?
— Ага, — радісно кивнули ми.
— Я тут… живу неподалечку і, так сталося, навіть можу дозволити собі розкіш запросити голодних колег на вечерю.
Своєю пропозицією Ешлі вмить отримала владу над нашими страмними тілами і безсмертними душами. Аби їй заманулося зараз вигукнути “Хто любить мене, за мною!” і повести на штурм бастіонів здорового глузду, ми переможним маршем полізли б на неминучу загибель.
— Вечерю… — ламким шепотом простогнав Нінкомпуп.
Я глянув на нього і по хворобливому блиску нінчиних очей зрозумів, що він цілком поділяє моє захоплення. Страмна халепа, коли ж я востаннє їв? Я з жахом усвідомив, що просто не можу цього згадати. Ось іще одна з пікантних особливостей журналістського існування: як де на фуршеті не підгодуєшся, так можна і зовсім забути про потреби організму — на це немає ні часу, ні фінансів. Так, іноді, коли такий собі професіонал мчить на крилах ентузіазму та на межі голодної нестями, то з його кривої стежки змітає усіх випадкових перехожих: адже в його очах палахкотить крижаний морок апокаліпсису.
— Ось тут, ми майже прийшли, — вказала Ешлі на вузьку триповерхову будівлю, що розташовувалася на березі одного з мілких канальчиків Дрободану.
Ми, шпортаючись, видерлися сходами, не помічаючи нічого навколо через раптове усвідомлення потреби вдовольнити примітивний інстинкт. Ешлі гостинно прочинила двері до свого помешкання; звідти заклично пахтіла якась смаженя і печеня. Нас розмістили за невеличким столиком і вручили по горщику, на
