1
Гришці Крючкіну було шістнадцять років, коли він зі своїм дружком Стасиком Куликівським змайстрував самопал особливої конструкції. Випробувати вирішили у відлюдному місці, неподалік виставки квітів. Стасик виторгував право стріляти першим. Взяв у руку самопал і, задоволено посміхнувшись, зажмурив ліве око… Постріл!
Мідна трубка зірвалася з кріплення і вдарила хлопчака в голову. Він здавлено вигукнув і впав, обливаючись кров’ю. Обличчя зразу стало восковим.
“Вмер!” — похолов Гришка і, залишивши закривавленого товариша, втік світ за очі. Тепер всі думки його були зайняті одним: як би вивернутись із цієї небезпечної історії.
Дома він нічого не розповів і до вечора ганяв м’яч на пустирі. Коли прийшли батьки Стасика, занепокоєні довгою відсутністю сина, збрехав їм, що не знає, де він. Збрехав, не думаючи про наслідки.
Минула ніч. Хтось вранці випадково натрапив на лежачого непритомного хлопця. Але було вже пізно. Коли пораненого везли в лікарню, він помер.
Міліція швидко з’ясувала, хто зі Стасиком Куликівським виготував самопал, хто залишив його непритомного в біді… Гришку судили.
Тільки прибув додому, зірвав хутрову шапку з перехожого. І знову слідство. Гришка мовчки дивився на високі суддівські крісла з гербами на високих спинках, розглядав стіл, покритий зеленим сукном. Він сидів за дерев’яним бар’єром, який відокремлював лаву підсудних від бажаної волі…
Крючкін озлобився. Він ненавидів батька, який залишив сім’ю, зневажав матір за її безкінечні сльози і скарги на своє нещасливе життя; не терпів сусідку за солоденьку посмішку і набридливі поради…
Але найбільше він ненавидів міліцію. Ненавидів люто і переконано. Вважав ворогом номер один. Вона, мовляв, винна в усіх його бідах та нещастях, в тому, що молодість пішла наперекіс. Вона, тільки вона поламала йому життя. Звинувачувати міліцію та її співробітників було зручно, бо вже ніби й не він, Гришка, винен, а хтось інший.
Відбувши покарання, Гришка влаштувався опалювачем. Не тому, що вирішив кинути старе і жити чесно, а для того, щоб не привертати до своєї особи увагу дільничного інспектора.
Зарплата в опалювача, звісно, невелика, але вільного часу вдосталь. Добу працює, три дома. Блукав по вулицях, приглядався, винюхував і нарешті вибрав об’єкт для крадіжки — приймальний пункт хімчистки.
Терпляче і ретельно вивчав усі входи й виходи, систему замків… Не поспішав, повторюючи, ніби закликання: “Спокійно, встигнемо… Головне — витримка…”
Серед пізньої ночі заліз у приймальний пункт. Нести великий клунок з речами не відважився, щоб зразу не потрапити на очі міліції. Надів на себе три найкращих костюми, зверху — ратинове пальто.
Уже зібравшись вилізти з приміщення, зупинився, посміхнувся, взяв на столі шарикову ручку і надряпав на шматку паперу, роблячи помилку на помилці:
“Шановні начальнички, роблю невеличку пирерву. Поєду відпочивати в Одесу. Можете спокійно забевать казла”.
Справа внизу, там, де звичайно ставлять підпис, намалював чоловічка з величезною головою і тонесенькими ніжками.
Гришка знав, що почерк у нього нікудишній, граматика кульгає, але все одно був задоволений собою. Він тихесенько сміявся, уявивши, як розгніваються оперативні працівники, прочитавши його карлючки.
А вже через годину гаряче розкаювався за свій легковажний вчинок. І смикнуло ж його залишити записку — доказ проти самого себе. З хвилини на хвилину чекав арешту, здригався від найменшого стуку, позбувся апетиту та сну.
Але пройшов день, другий, третій. Міліція не приходила.
Поступово страх розсіявся, розтанув, як вранішній туман над річкою. Крючкін знову ожив, їхати він нікуди й не збирався і заходився опрацьовувати план нової крадіжки.
Кілька днів він, як той лис, спритно та вперто висліджував відставника, який тривалий час служив за кордоном. Якось вранці, тільки-но відставник, високий на зріст, ставний, з дружиною, такою ж показною та високою, пішли на ринок, Гришка проникнув у квартиру. Він аж тремтів від нетерплячки. Уява малювала йому масивні, блискучі золоті браслети, крупні купюри, іноземну валюту… Її, якщо діяти розумно теж можна обміняти на радянські грошові знаки.
Гришка обнишпорив усю квартиру, але ні грошей, ні дорогоцінних речей так і не знайшов. Тільки в нижньому ящику письмового столу побачив воронований браунінг. На перламутровому руків’ї — срібна платівка з дарчою гравіровкою.
Крючкін хмикнув, підкинув браунінг на заскорузлій долоні і, не вагаючись, сунув його в кишеню.
2
Місяць заливав землю примарним голубим сяйвом. За пофарбованими парканами затаїлися невеличкі ошатні будиночки. Матово поблискують вікна. Ніде ні звуку, ні вогнику. Порожні вулиці міської околиці, і тільки кроки міліцейського патруля порушують нічне безгоміння.
— Тихо тут сьогодні, спокійно, — впівголоса озвався Ременюк, — а позавчора камнем у вікно автобуса пошпурили. Кілька чоловік постраждало… Це вже не пустощі, а дика, бездумна жорстокість.
— Справді дикість, — похмуро відгукнувся Васюта.
— Михайле Івановичу, що з вами? — співчутливо, з дружньою ноткою запитав Ременюк. — Ви чимось стривожені?
— Та все Січкар… — буркнув Васюта і нахмурився.
Лейтенант Січкар був з тих людей, які до співробітників, що займають нижчу за нього посаду, ставився зверхньо. А в кримінальному розшуку провідники службових собак — найменші за званням та посадою. Вчора, наприкінці робочого дня, він сказав, блиснувши металевим зубом: “Гарна в тебе, Васюта, робітка. Якщо випаде успіх, влучив у яблучко, молодець ти, честь тобі і хвала. А коли промах — ти лишаєшся збоку, мовляв, собака винний. Собака — істота безсловесна, вали на неї, бідолашну, що тобі забажається, — мовчатиме… Тут поки яку-небудь дріб’язкову крадіжку розкриєш — мозок сохне, дим з вух валить, а дехто живе і горя не знає…”
Образливо було Васюті слухати такі речі, спалахнув, але стримався, спокійно відказав:
