і роботою пальці, потовщені в суглобах.
— Все одне до одного… — видихнув він. — Але ж не повірите!
— Чому? Якщо скажете правду…
— Саме правді й не повірите. Не точив я ніякого ломика. Не точив!
— А що ж тоді точили?
— Пешню. Лунки пробивати для підльодного лову.
— Хто замовляв?
— Для себе робив. Для себе! — Кочевський пригнув голову, запустив пальці в сиве поріділе волосся, різко випростався, скинув на мене сповнені відчаю очі. — Вірите?
— Якщо повірити в це, то виходить, що ви…
— От бачите, — перебив мене Кочевський і знову зчепив пальці, хруснув суглобами. — Заплуталося все до біса… Я ж розумію, докази проти мене. Але не причетний я до цих пограбувань, слово честі, не причетний! Вкрали в мене ту пешню. В пивнушці вкрали. Зайшов пару кухлів перехилити, біля столика її примостив. А потім глянув — нема.
— Самі зайшли чи з кимось?
— Зайшов сам, але вже в пивнушці зустрів товариша по роботі, Миколу Чепігу. Але на нього не думайте. Це не та людина. Я його добре знаю, вже десять років разом працюємо.
— Багато випили?
— Та добряче…
— І не тільки пиво, так?
— Було…
Розповідь Кочевського здалася мені щирою. Але хто ж поцупив пешню? Микола Чепіга, до якого я навідався того ж вечора, виявився міцним чоловіком років тридцяти п’яти з хвилястою копицею білявого волосся. Він тоді, в пивнушці, був тверезішим, тому пригадав, що до їх столика підходив якийсь миршавенький парубійко, питав, чи можна кухлі забрати.
— Спитав та й відійшов, бо ми з Валерою мали намір ще по одному…
— І частенько ви до тієї пивнушки навідуєтесь?
— Так щоб… не дуже, — повів очима Чепіга на дружину, яка саме зайшла до кімнати, несучи в руках піднос зі склянками чаю.
— Слухайте його більше! — сказала дружина. — Мало не щовечора там пропадає, щоб її розірвало, ту пивнушку кляту!
— Тасю, не компрометуй, — відбувся Чепіга жартом.
— Сам себе компрометуєш, — дружина поставила на стіл склянки, підсунула одну мені. — Пийте, прошу. Ось варення. Полуничне. — Знову глянула на чоловіка. — Коли ми з тобою востаннє в кіно ходили, пам’ятаєш? Я — ні. Ось нехай тобі соромно стане перед товаришем інспектором. Надудлиться отого пива, мало не лусне, прийде додому і на бокову. Нащо мені такий чоловік, га? Ви вже пробачте,— звернулася жінка до мене, — що я при вас таке кажу, та нема вже сил ніяких. Може, ви на нього вплинете.
Коли вона знову вийшла на кухню, Чепіга полегшено зітхнув.
— Зустрічали ще того парубійка? — запитав я, посьорбуючи чай.
— Кілька разів. Особливо не приглядався. Тільки коли на очі потрапляв. Народу там буває багато.
— Якісь особливі “прикмети не розгледіли? Крім того, що миршавий.
Чепіга наморщив лоба, пригадуючи.
— Вуха стирчать, немов у кажана. І одне око чи то мружить весь час, чи воно в нього менше…
Пивнушка знаходилася в напівпідвальному приміщенні. Вікна були зачинені, вентиляції не відчувалося ніякої, у спертому повітрі клубочився тютюновий дим. Крізь цей туман я все-таки розгледів за одним із столиків капловухого парубійка з примруженим оком. Він меланхолійно потягував із кухля пиво, поруч стояв іще один повний.
Я влаштувався поруч, безцеремонно відсунув кухоль капловухого, дістав з кишені загорнуту в газету жирну тараню і почав її старанно чистити. Капловухий тут же прикипів до неї поглядом.
— Хочеш?— простягнув йому шматок.
— Ну!
Він швидко роздер свою частину на малесенькі часточки і почав ласувати, запиваючи пивом і крекчучи від задоволення.
— Благодать! — видихнув по хвилі. — Де ти її взяв таку? Аж прозора.
— З власного улову, — сказав я, обережно, маленькими ковтками відпиваючи холодне пиво: зранку трохи боліло горло. Така робота, що й похворіти ніколи.
— Рибалка, значить? — продемонстрував свою здатність до логічного мислення капловухий і несподівано ляснув мене по плечу. —Рибалка рибалку здалеку бачить! — вишкірив рідкі зуби в хмільній посмішці. — Я теж люблю це діло.
Замріяно втупившись кудись мені за спину, підпер щоку рукою:
— Світанок… туман по річці стелеться… а ти сидиш з вудкою і гіпнотизуєш поплавок… Благодать! І жодної пики навколо. А ще краще взимку з ополонки…
Він перевів погляд на мене.
— Ти любиш — із ополонки?
— Це, можна сказати, моя пристрасть. Якщо хочеш знати, то справжня тараня виходить лише з ляща, якого витяг на мормишку, — бовкнув я експромтом, не маючи ніякого уявлення, чи клює лящ на мормишку і що воно взагалі таке — мормишка. На розширення своїх риболовецьких знань не було часу. Щоб переключити увагу капловухого з можливого промаху на інше, поспішив додати: — Зробив ополонку — і вперед! А повітря! А сто грамів!..
— Благодать! — гигикнув хлопець. — Ти, бачу, в цій справі петраєш. Як Дніпро стане, підемо разом, згода?
— Гаразд. Ти мені одразу сподобався. От тільки пешні немає.
— Це не проблема. Дістанемо. А поки давай кудись у неділю махнемо, га?
— Слухай! Можемо на човні…
Я замовк, ніби згадавши про якесь ускладнення.
— Одне тільки — на березі він. Від води близько, а вдвох не підтягнемо — важкий.
— Пхе! Ми Бугая з собою візьмемо, він його сам допре.
Бугай… Це вже щось цікаве.
В неділю зустрілися о сьомій ранку, як домовилися. По Парковому мосту дісталися на Труханів острів. Дув крижаний пронизливий вітер, і я пошкодував, що не одягнув теплої білизни, як радила сестра. Вранці встав з температурою, та “збив” її таблетками, а тепер уже напевно вона відіграється на мені.
Йшли недовго, та все ж коли крізь голі кущі верболозу побачили сіре дзеркало Матвіївської затоки, я трохи зігрівся. Навколо хоч висвисни. І що за втіха — коцюбнути в таку погоду в човні з вудкою?! Мене гріла лише думка, що недаремно згаю час. Он з Бугаєм познайомився — вже добре. Правда, в мене не було прямих доказів, що саме Федько поцупив оту пешню і що Бугай і здоровило, котрий так оригінально відчиняв сейфи,— одна особа. Однак інтуїція — теж не остання річ. Я йшов позаду, дивився новому знайомому в пласку, неозору спину й намагався уявити, як він орудував “фомкою” біля сейфа. Справжній бугай — плечі широчезні, шия воляча, аж ніби земля під ним прогинається.
Бугай підійшов до човна, скептично оглянув і підняв за ніс, як іграшку.
— Бачив? — захоплено видихнув Федько. — А що я казав?
— Може, допомогти? — запропонував я.
— Відійди, — недбало відсторонив мене рукою-лопатою здоровило і потяг човна до води. А коли він сів на весла, то загрібав так, що, здавалося, вони ось-ось тріснуть, як сірники. Човен поштовхами заковзав по воді, мало не вистрибуючи з неї.
