встигне зробити задумане.
Викотив мотоцикл за ворота, повернувся на подвір’я, граблями спробував підняти траву там, де проїхали колеса. Одягнув шолом і зупинився. Треба було б перечекати ще хвилин з тридцять, щоб лісник відійшов якнайдалі, а то вчує звук двигуна. Однак на місці не сиділося. Страх тінню нависав за спиною, й Іванюта ледве стримувався, аби не запустити двигуна й чимдуж податися світ за очі. Покотив мотоцикл лісовою дорогою, мізкуючи, як чинити далі.
Тепер його спільники кинуться шукати місце, де він заховав золото. Бо хоч кожен з них за “роботу” й одержав певну долю, Панасюк і його дружки навряд чи мають сумнів у тому, що в Олега залишилась більша частина скарбу…
Втікач присів на траву біля мотоцикла на невеличкій галявині, де вирішив перечекати, поки лісник заглибиться подалі в ліс, і, нарешті, вгамувати голод.
Вони не помиляться, коли так вважатимуть. Іванюта скривив губи в зневажливій посмішці. Він сам розпалював у них цю думку, аби гарантувати собі безпеку. В усякому разі, доти, доки “друзі” не довідаються, де він зберігає свою долю. Став би він ділити увесь скарб! І того, що має кожен з них, досить. Біда в іншому. В теперішній ситуації йому ні на кого більше розраховувати, крім оцих трьох випадкових спільників. Люди ж вони небезпечні й невідомо, як поведуть себе далі.
Пригадалося знайомство з Панасюком.
Це було в той вечір, коли він, інсценувавши-таки, але за іншим сценарієм, свою загибель в озері, з’явився в Полтаві. Залишивши дипломат з монетами в камері схову Південного вокзалу, вийшов на привокзальну площу. Настрій у нього тоді був химерний — радісно-пригнічений. У кишенях володаря скарбу, якщо не рахувати кількох золотих монет, було порожньо.
Знічев’я роздивляючись навколо, помітив двох дівчат. Обидві високі, стрункі. В руках по дипломату, через плече у чорнявої туристична сумка. Обличчя в дівчини було втомлене і красиве. Це помітив не лише Іванюта. Бо відразу ж з-за його спини пролунав чийсь бадьорий голос:
— Дівчатка, яка зустріч!
До приїжджих підійшов чоловік у світлому костюмі. Він був старший за них, мав бліде неприємне обличчя й глибоко посаджені невеликі очі. Не даючи дівчатам оговтатись, обняв кожну по черзі, забрав з їх рук вантаж. Усі троє неспіхом простували до тролейбусної зупинки: Іванюта й собі поплівся слідом, раптом біля дівчат різко загальмувала легкова автомашина. Далі все відбувалось дуже швидко. Чоловік у світлому костюмі миттю пірнув у розчинені дверцята, прихопивши з собою речі. В ту ж мить “Москвич” рвонувся з місця. І тільки через хвилину пролунав розпачливий дівчачий зойк.
“Ну й ну”, — подумалось тоді Іванюті. Переобтяжений своїми клопотами, він швидко забув цю подію. Згадав лише наступного вечора, коли після того, як на свій страх і риск таки спродав кілька золотих монет третьому за рахунком з тих, кого встиг обійти, зубному лікареві, сидів за одним із столиків в напівпорожньому залі ресторану “Лілея”.
Десь опісля десятої вечора в залі з’явилось троє. В одному з них Іванюта упізнав крадія дипломатів.
До цього часу Олег вже встиг спорожнити трьохсотграмову карафку з горілкою, яку по першому ж кивку відвідувача миттю наповнив знову меткий офіціант. Іванюта навряд чи зміг би пояснити причину, яка штовхнула його до столика трійці, один з якої безперечно конфліктував з законом. Очевидно, горілка притупила притаманне йому завжди почуття обережності. Незваного зустріли відверто неприязно.
— Чого треба? — грубо вишкірився знайомий.
Іванюта, озирнувши його кремезну міцну постать, раптом тверезо відзначив для себе: якщо дійде до бійки — цей найнебезпечніший.
Погляд другого, симпатичного, інтелігентного на вигляд незнайомця в тонкому чорному светрі, був байдужим. У третьому Іванюта упізнав рослого широкоплечого водія з “Москвича”.
— Вирішив запитати, чи багатий улов на вокзалі? — тихо сказав Іванюта. Помітив, як рука плосколицього опинилась в кишені.
— Не тремти, я не лягавий, — бравував далі. — Ви мені потрібні, хлопчики. А щоб підстави були для розмови, ось вам моя візитка. — Він обережно поклав перед ними кілька золотих монет, та, помітивши офіціанта, накрив їх салфеткою.
Трійця перезирнулася.
— Збери сміття, шмаркач. Поговоримо на вулиці. — Сказав тихо вродливий молодик з байдужим поглядом. — Якщо навів лягавих, — умреш першим.
Він сказав це так спокійно, виразно, що у Іванюти шугнув поза шкірою мороз, а хміль весь вивітрився.
— Як хочете. — Він змів монети зі столу й підвівся. Гру треба було продовжувати. Не озираючись, пішов до виходу, заспокоїв офіціанта, який метнувся назустріч. — Я ще повернуся!
І щоб той не сумнівався, сунув йому в долоні 25 карбованців.
На невеличкій площі перед рестораном було безлюдно. Іванюта ступив з неї кілька кроків у темряву й відразу відчув за спиною важке дихання, різко повернувся, зробивши крок вліво. Поруч з ножем у правиці стояв крадій з вокзалу і сторожко озирався на всі боки.
— Заховай перо, псих! — якомога спокійніше сказав. — Ще раз кажу тобі: я не лягавий.
— Звідки знаєш про вокзал?
— Випадково бачив, як ти лапшу на вуха дівчатам чіпляв.
— Що хочеш, кажи швидко. Ніколи нам з тобою тут розбалакувати.
— Потрібні компаньйони для справи. Плачу золотом. Добре плачу.
— Чому я повинен тобі вірити?
— Хоча б тому, що розмовляєш зі мною, а не сидиш в ІВС. Я бачив тебе в “роботі”. Мені якраз такі відчайдухи потрібні. Та не дрейф ти, робота чиста. Займе дві години. Після захочеш — на всі чотири. Захочеш — працюватимем далі.
— Це ж з якої радості? — почав було той, та в цю мить Іванюта, спритно перехопив його зап’ястя, викрутив руку, відібрав ніж.
— Можеш без радості. Але махати ножем в мене перед носом не слід. Затям це.
…Тоді вони таки домовилися з Панасюком. Іванюта хотів поскоріше збути золото, хоча б частину обміняти на гроші. Для початку треба було небагато. Якихось дві–три тисячі, щоб забратись геть з цього міста. Саме тому, з безвиході, відважився він використати для однієї задумки цих конфліктуючих з законом, яких послав йому випадок. В усякому разі, він був переконаний — міліції вони його, на перших порах, не видадуть.
Але намічене зірвалося…
Все це пригадалося Іванюті, коли він, вгамувавши голод, приліг на траву біля мотоцикла, заплющив очі і дав собі можливість розслабитись. Скільки минуло часу, визначити без годинника йому було важко. Тож почекав ще трохи й вирішив — можна вирушати.
Мотоцикл завівся відразу. Години через три-чотири утікач вже був у Польовому. Проте в агрохімлабораторії, куди він послав перехожого хлопчака, Панасюк вже не працював.
12
Після ризикованої, зухвалої “операції” на вокзальній площі Зайцев зрозумів: минуле міцно тримає його в своїх обіймах. Здавалося б, усе налагоджується. Так ні — з’явився Психолог і зажадав повернути борг.
Десь там, у глибині душі, Зайцев беріг сподівання, що лихо мине його, а програш в карти сусіду по нарах лишиться там, у минулому, за чотирма дверима пропускного пункту колонії. Але…
Психолог мав йти на волю на рік пізніше Зайцева. Цей тридцятип’ятирічний красень з
