придушив би…
— Сам чого не йдеш? — лісник уже опанував себе, спритно згріб монети зі столу і тепер стояв навпроти Іванюти й сторожко вдивлявся йому в обличчя.
— Там може бути хтось з моїх знайомих. Вони знають — є тайник, але не знають де, — збрехав. — До речі, нікого там підозрілого не зустрічав?
Лісник знову сів за стіл. Схоже, цей хлопець говорить правду. Він і раніше підозрював: оті дві сімейки туристів товчуться там недарма.
— Є там четверо.
— Скільки?
— Подружжя художників, вірніше, він малює, вона травки збирає. А ще двоє так просто відпочивають.
Іванюта задумався. Навряд чи це ті. Вголос же сказав:
— От бачиш, мені там з’являтись не з руки, а ти лісник, ходиш, де хочеш і коли завгодно. І нічого не втрачаєш, навіть якщо тебе там затримають. Скажеш, випадково знайшов. Відберуть усе, тобі ж нічого не буде. Скажеш, хотів уранці у міліцію віднести, хто доведе, що це не так? Але краще не попадатись. Ну то як?
Іванюта очікувально втупився в обличчя господаря. Як і раніше, воно залишалось набурмосеним, тільки очі палали нервовим блиском, як у хижака від передчуття здобичі.
— Розказуй, куди йти.
Іванюта лісникові до кінця не довіряв. Тому, коли той з рушницею за плечима вийшов з хати, він зарядив подаровану лісником двостволку й вискочив слідом, не забувши прихопити захований неподалік у кущах дипломат зі скарбом.
Що він зробить далі, Олег тоді ще не вирішив. Сподівався, коли все минеться, забравши документи, відразу ж іти геть. Мав надію: золото в тайнику буде достатнім відкупом від небезпечного лісовика. Краще було б, звичайно, просто двинути його чимось, нехай полежить, поки він зникне…
І все ж навіть очікувана засідка біля тайника виявилась несподіванкою. Ледве стримався, щоб не кинутися навтьоки і тим привернути увагу й потрапити до рук міліції. Але вдалося притамувати страх. Повільно від дерева до дерева дістався до озера, стрибнув у човен і, як міг безшумно, зник у мороці. На протилежному березі дочекався ранку і вирушив через болото. Тепер, коли позаду залишилось півдороги, він, нарешті, повірив: і на цей раз урятувався. Йти було важко, перекидав тяжкого дипломата то в одну, то в другу руку, натужно виривав ноги з баговиння. Обличчя розпухло від комариних укусів, але крок за кроком протилежний берег наближався.
35
Як тільки Карий повернувся після обшуку в садибі лісника, того викликали на допит. Лісник зайшов до кабінету виповнений благородного гніву.
— Поясніть, на якій підставі ви мене заарештували? Я вимагаю негайно викликати прокурора.
Гурба, в кабінеті якого вирішили поговорити з лісником, неголосно сказав Карому, який сидів на одному з стільців біля стіни:
— Зауваж, перші слова, які говорить будь-який затриманий тепер, це подавай йому прокурора. Як зросла юридична освіченість наших підопічних.
Максим одними губами посміхнувся у відповідь, уважно спостерігаючи за підозрюваним. Йому вже доводилось з ним спілкуватись у справі Іванюти. Тоді це був такий собі хитруватий сільський дядько, мудрий лісовичок, який знає собі ціну й любить поговорити. Тепер же навіть обличчя його, так видалося Максиму, змінилось. Натомість добродушно-розважливого добряка-любомудра постав розгніваний, рішучий, з лихими вогниками в очах чоловік. “Цікава метаморфоза”, — констатував Максим.
З майором вони домовились, допитуватиме лісника Гурба. Максим же втручатиметься по мірі необхідності й стежитиме за реакцією затриманого.
Гурба вирішив одразу ж розставити акценти.
— Заспокойтесь! Дійде черга й до прокурора. Матимете можливість ще з ним поспілкуватись. А затримати вас маємо повне право. Ви з’явились біля об’єкта, який нас цікавив. З’явились уночі, крадькома, з рушницею, зарядженою жаканом.
Як нам відомо, у вашому лісі полювання заборонено, та й звіра крупного не часто зустрінеш, особливо неподалік від села.
— Немає звіра страшнішого за людину, — пробурмотів лісник.
— Накажете розцінювати вашу репліку як підтвердження, що рушницю ви наготували для зустрічі з людиною?
Заарештований сердито стрельнув поглядом:
— Не чіпляйтесь до слів, не один рік мене знаєте.
Гурба підсунув до себе чистий аркуш паперу, взяв ручку.
— Виходить, знаю, та не все. Може, сам про все напишеш?
Лісник схопивсь на ноги.
— Що ви хочете від мене? Піймали, немов звіра якогось, в сітку, а тепер натяками різними душу травите. Немає за мною ніякої вини! Ні про що мені писати! Зрозумів? Кажи, що хочеш від мене — і відпускай додому.
— Шкода, — голос Гурби відразу став офіційним, холодним. — Тоді поясни мені, звідки в тебе оце.
Й майор висипав на стіл з невеличкої чорної торбинки золоті монети.
— Ми, з дозволу прокурора, зробили в тебе обшук. Є протокол, познайомся, — майор дістав його з шухляди. — З понятими, все як слід. Аби ти повірив, глянь сюди. — І він простягнув через стіл фотографію.
На знімку лісник побачив відчинену скриньку з порохом, біля неї кілька монет. Сумніву бути не могло, вони дійсно знайшли в порохівниці монети. Але вголос мовив:
— То й що? А коли я скажу, що ви їх, оці монети, мені підкинули? Або — знайшов нещодавно біля озера, не було коли в сільраду віднести.
Майор мовчки заховав золото.
— Знайшов, кажеш. Добре… А як ти поясниш те, що на склянці і пляшці коньяку, які ми знайшли в твоєму холодильнику, виявлені відбитки пальців рук такого собі Іванюти. І відбитки — свіжі.
— Якого ще Іванюти? Нічого не знаю, це вже облиште. Та й звідки я можу знати, що ви там мені в холодильник могли поставити? Я бачу, ви мені серйозні справи шиєте. Тому ні на які питання відповідати більше не буду. Одне скажу: дарма ви це все затіяли, упіймали не того, кого хотіли, а тепер виплутуєтесь. Ех ви…
Лісник зневажливо махнув рукою. Карий зрозумів — настав час втручатись у розмову і йому.
36
З Танченком і Шерстюком Завагін вирішив поговорити сам. Він уже ознайомився з доповіддю Карого і розумів: з арештом поквапились. Звичайно, Танченко жив за фальшивими документами, і вже це одне ставило його поза законом. Однак Завагін відчував, за Танченком напевне ж є щось, їм
