Крулевця, кілька років працювали над її оздобленням.
1777 року, за наказом цариці Єлизавети, сімдесят шість гвардійців обережно перенесли за шість день усі частини Бурштинової кімнати з Петербурга до літньої резиденції царів — Царського села, що лежить за двадцять один кілометр од столиці. Тут Бурштинову кімнату остаточно змонтовано. Відтоді вона стала предметом гордощів і захвату російських царів.
Майже двісті років по тому, 1942 року, німецькі війська оточили Ленінград (колишній Петербург), а фашистські «культуртрегери» захопили й вивезли знамениту Бурштинову кімнату. Так само гітлерівці загарбали пам'ятки старовини й чудові колекції з музеїв Києва та Харкова. Польські музеї гітлерівці теж пограбували, а їхні скарби вивезли до Німеччини.
— Бурштинову кімнату, — розповідав я далі, — привезли до Крулевця. Тут нею зайнявся директор крулевецького музею доктор Роде, що фанатично кохався в бурштині. Розповідали, наче доктор Роде замикався на цілу ніч у приміщенні, де лежала в скринях Бурштинова кімната, і годинами милувався барельєфами та іншими прикрасами. Кімнату змонтували в Крулевці тільки один раз, і то ненадовго, бо почалися нальоти союзної авіації і доктор Роде боявся, аби іі не пошкодило. Тож Бурштинова кімната спочивала в скринях, схованих у підземеллі крулевецького замка, і весь цей час її оберігав доктор Роде. Так тривало до 5 квітня 1945 року.
— А що сталося з нею потім?
— 6 квітня 1945 року радянські війська почали штурм гітлерівської залоги в Крулевці. В місті панували жахливий розгардіяш і паніка, але в цій паніці доктор Роде не брав участі. Він наче під землю запався, ніхто його не бачив. 9 квітня підписано акт капітуляції Крулевця, радянські війська ввійшли до міста. Наступного дня в крулевецькому музеї знову з'явився доктор Роде, який не знати де переховувався п ять днів.
Радянські люди, оглянувши крулевецький музей, не знайшли в ньому Бурштинової кімнати. Доктор Роде — який одразу ж виявив бажання працювати й далі в музеї — повідомив радянських учених, що Бурштинову кімнату, разом з іншими скарбами, загарбаними в Радянському Союзі, гітлерівці вивезли з Крулевця в глиб Німеччини ще задовго до приходу Радянської Армії. Радянські вчені повірили цьому — доктор Роде працював дуже сумлінно і здавався людиною, гідною довіри. Підозра виникла пізніше — у професора Барсова, якому радянське командування доручило опікувати музей.
Якось під час вечірнього обходу замка професор Барсов помітив чоловіка у чорному плащі, що нишком пробирався через залу і не спинився, коли на нього гукнули. А згодом професор Барсов зауважив, що з вікна замкової вежі шугає дим. Коли він прибіг нагору, то побачив, що доктор Роде розклав посеред покою чимале вогнище, спалюючи якісь папери. Спершу професор Барсов вирішив заарештувати Роде, та врешті пожалів дивакуватого німецького вченого. Він гадав, що доктор Роде спалював власну, приватну кореспонденцію.
15 грудня 1945року доктор Роде не вийшов на роботу. Працівники музею подумали, що він захворів, і допіру через три дні пішли відвідати старого науковця. В будинку, де він мешкав, професорові Барсову сказали, що доктор Роде і його дружина померли від дизентерії два дні тому. Тільки тепер у професора Барсова виникла підозра. Під час слідства було встановлено, що лікар, який видав свідоцтво про смерть подружжя Роде, того ж самого дня зник невідомо куди. Не знайшли й могил доктора Роде та його дружини. Можливо, смерть подружжя була кимось організована, щоб знищити сліди, які могли б привести туди, де сховано Бурштинову кімнату. І, може, трупи закопали потай, аби ніхто не міг з'ясувати, що подружжя Роде померло не від дизентерії, а від підступної руки.
А де ж все-таки сховано Бурштинову кімнату? Може, в якомусь бункері під руїнами крулевецьких будинків, знищених війною?
Одному радянському журналістові пощастило знайти приватні листи доктора Роде, в яких він писав, що в зв'язку з підходом Радянської Армії збирається сховати певну частину російських скарбів на території маєтку родини прусських юнкерів Шверінів у Дзікові поблизу Гурова Ілавецького, тобто на землі, що належить тепер польській державі. Доктор Роде — як свідчить лист — навіть їздив навмисне до Дзікова шукати якнайкращого місця для схову безцінних скарбів. Але чи встиг він сховати їх і чи є серед них Бурштинова кімната? Спеціальна комісія довго обстежувала зруйнований палац у Дзікові і парк навколо нього, але не натрапила на сліди скарбів. Колишній Крулевець, по-теперішньому Калінінград, змінив своє обличчя, замість зруйнованих кварталів повстали нові будинки, пролягли нові вулиці. Здається, просто неможливо натрапити тепер на місце, де були бункери чи підземелля, в яких могли сховати Бурштинову кімнату. Отже, таємниця Бурштинової кімнати чекає на того, хто її розкриє, — закінчив я свою розповідь.
З облич хлопців видно було, що вони слухали надзвичайно уважно. Соколине Око спитав:
— Ви гадаєте, що із скарбами дідича Дуніна сталося щось подібне?
— Не знаю, — стенув я плечима. — Найвірогідніше те, що розповідають люди. Либонь, справді лісничий Габрищак знав місце, де сховано скарби, і виказав його тільки Барабашеві, а той не встиг дістатися туди, бо загинув на острові. Ви скаржитесь, що тільки в книжках трапляються надзвичайні пригоди. Не шукайте пригод, бо ви їх не знайдете, пригода сама прийде до вас. Тільки вона не любить лінивих. Вона приходить до тих, у кого широко розплющені очі й хто встигає помітити її знак. Хтозна, може і вам вона вже подала той знак? Може, цим знаком була забита сарна, яку ви знайшли? А що ви зробили досі на заклик пригоди? Навіть не обшукали лісу, щоб знайти криївку, де, можливо, збираються браконьєри.
Хлопці мовчали, ніби їм стало соромно. А я наговорив усе те не тільки тому, щоб відповісти на питання, яке вони поставили мені на початку нашої розмови. Я мав на меті й власну користь, хотів, щоб саме вони — такі непосидющі й меткі, спостережливі й кмітливі — уважно обшукали ввесь ліс, бо сам я не зміг би цього зробити. Звісно, я мав на увазі не тільки браконьєрів. Адже я знав про щезлі скарби дідича Дуніна куди більше, ніж розповідали про це один одному люди з містечка. Я знав напевно, що скарби тут, у цій місцевості, і що є людина, якій відомо, де саме вони сховані. Ця людина живе в містечку й береже таємницю Дунінових скарбів. Я не знав ні прізвища її, ні ймення, знав тільки, що вона є. І сподівався, що вона відвідає мене найближчим часом, занепокоєна моєю присутністю. Я хотів би дати цій людині зрозуміти, що починаю догадуватися, де сховано скарби, щоб вона узялася діяти проти мене як ворога. Тільки так я міг її здемаскувати.
Вже бралося на ніч. Хлопці попрощались і тихцем вибралися з намету. Один по одному рушили вони стежкою через галявину і за мить зникли в темряві.
А дощ ішов та йшов…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Антропологічна експедиція почала розкопки в двох місцях: у парку над ставом, де весною цього року, як прокладали каналізаційні труби до сільськогосподарської школи, знайшли давні людські кістяки, і над річкою біля мосту. Тут два роки тому житель містечка, який зводив собі дім, хотів накопати піску для будівлі і теж напав на людські кістки. Отож антропологічна експедиція приїхала провести розкопки в обох місцях і встановити, чи це не давні кладовища, які становлять великий інтерес для науки.
Про все це розповіла мені магістр Аліна Заборовська — ота висока, середнього віку, білява жінка, — коли, спокійно переночувавши на Острові злочинців, я знову переставив свій намет ближче до табору експедиції.
Залічка дуже зраділа з цього:
— Усі збиткувалися наді мною, що я начебто сполохала вас. А ви повернулись.
– І залишуся тут тепер довше, — запевняв я. — Адже я мушу виконати обіцянку й покатати вас на своїй потворній машині. Та врешті я зостануся тут не тільки тому, просто мені набридла самотність.
