безсонна ніч, коли вода вдерлася в табір антропологів, довела мене до стану нервового збудження. Цілий світ я бачив тепер тільки в чорних барвах.
Вранці я побіг до річки, туди, де був Скалбанин човен, і переконався, що він лежить так, як ми його поклали. Це означало, що Скалбана не прийшов по нього, тобто не повертався додому. Щось тут було не гаразд, адже Скалбана знав, що в нього вдома зостався пес, голодний та ще й на ланцюгу.
Виходить, Скалбана десь забарився і не зміг вчасно повернутися додому. «Що ж йому сталося?» — міркував я. І не міг позбутися думки про людський кістяк у старому бункері серед лісу.
Та ще згадалися Ганчині слова: Скалбана — чи не єдиний, хто вижив з тих, що будували бункери, і що він чудово орієнтується в них. «Саме до тих укріплень перенесено скарби дідича Дуніна», — додав я подумки. В моїй уяві виник Скалбана, що вистежує таємничу людину, яка ховає Дунінові колекції. Ця людина помічає переслідувача, нападає на нього і вбиває. «Ось чому Скалбанин човен досі стоїть на березі, а його пес рветься з ланцюга, дурно ждучи свого хазяїна», — сяйнула мені неспокійна думка.
По обіді мій поганий настрій ще погіршав. Залічка із студентами інституту антропології викопала з колодязя під горбом над річечкою ще два кістяки. Отже, колодязь ховав останки шести людей, які померли, очевидно, не своєю смертю. Їх колись кинули в колодязь і засипали землею та всяким череп'ям. «Чи тут теж колись діяли злочинці?» — думав я, дивлячись на кістяки й зазираючи в старий колодязь.
— «Червоний заїзд»! Тут був «Червоний заїзд», — сказав хтось з-поміж студентів.
Мені пригадався фільм, що кілька років тому йшов на наших екранах під назвою «Червоний заїзд». Фільм розповідав історію корчмаря, який грабував і вбивав людей, що лишалися ночувати в корчмі. За розповідями старих людей в містечку, тут колись теж стояла корчма, отож назва «Червоний заїзд» видалася мені дуже влучною.
Чутка про страшну криницю, яку розкопали антропологи, хутко облетіла містечко, й до розкопок над річечкою посунули юрби цікавих. По обіді до табору антропологів притюпав пенсіонер, колишній вчитель історії з Антонінівської школи. Це був низенький худорлявий дідок із сивою головою і жовтим, геть зморщеним обличчям.
— То Барабашеві жертви, — сказав старий вчитель, по черзі торкаючись пальцем кістяків, знайдених у колодязі.
— Але ж ці люди, здається, жили в сімнадцятому столітті, — заперечив я. — А Барабаш — історія недавня.
— Післявоєнний Барабаш дістав у спадок своє прізвище від іншого Барабаша. Ви кажете, ці люди жили в сімнадцятому столітті?
— Наприкінці сімнадцятого століття, — уточнила Залічка.
— Саме так, — зрадів дідок, — усе співпадає якнайкраще. В давніх актах нашого магістрату зберігся вирок процесу, що відбувся в міському суді 1695 року. Чоловіка на ім'я Барабаш — він був перевізником на Віслі — обвинувачено в тому, що, замість перевезти через Віслу торунського купця Гросіка, він убив його, дружину й дочку і привласнив собі купцеві гроші. Про це доніс міським властям Барабашевий слуга.
Злочинця засудили до страти і відтяли голову на міському ринку в присутності численних свідків. Та виявилося, що вбивство, за яке його покарано, було не єдине. Інші свої жертви Барабаш кидав у колодязь, і допіру тепер, через триста років, виявилися ці злочини.
— То тут була не корчма, а перевізників дім?
— Перевізників дім міг бути водночас і корчмою, — втрутилася Залічка. — За тих часів Вісла мала, мабуть, ширше річище, вода досягала пагорба, на якому перевізник звів собі дім. Це був, либонь, чималий будинок, і подорожні, що приїжджали ввечері, могли тут переночувати, аби наступного дня вранці переправитися через річку. З цього й користався Барабаш, убивав поодиноких багатих подорожніх, аж поки слуга виказав його. Згодом річище Вісли трохи відсунулося, й колишній перевізників дім став тільки корчмою на дорозі до Вісли.
Я розповів цю історію лучникам, коли вони відвідали мене надвечір. Хлопці занотували її у свої записники, щоб після канікул розказати шкільним товаришам.
— От же ж загадкова історія з тим давнім колодязем, — мовив Телль. — А ми теж, здається, натрапили на якусь загадку.
— Ми назвали її «таємниця чорного автомобіля», — додав Соколине Око.
— Що? — здивувався я. — Таємниця чорного автомобіля?
— Сьогодні в нашому гарцерському таборі відбулася воєнна нарада про боротьбу з браконьєрами. Начальник табору запропонував усім гарцерам таке: хай кожен розповість, чи трапилось йому зауважити щось цікаве, що його заінтригувало або здалося дивним. Спостереження, зібрані докупи, могли б стати в нагоді у пошуках криївки браконьєрів. Гарцери почали розповідати. От де сміху було, бо кожен хотів перед іншим похизуватися своєю спостережливістю і кожен запевняв, що мало не кілька разів зустрічав у лісі браконьєрів.
Усі ці розповіді були майже нічого не варті. Під кінець наради узяв слово друг Палька, знаменитий на весь табір як найбільший ласун. Отож друг Палька, блукаючи лісом, набрів на галявину, порослу дикою малиною. Ласун нікому не сказав про неї, але щовечора, коли не мав ніякого завдання, тікав поласувати малиною.
Та галявина лежить недалеко від дороги з містечка до Вісли, тієї дороги, яка робить чималий закрут. Малинові кущі, як розповів друг Палька, розрослися й на невеликому горбку, що був, певне, колись бункером. У цьому місці під час війни кінчилося спорудження укріплень, Палька помітив: щовечора дорогою до містечка проїжджає велика чорна машина і зупиняється коло малинника. Водій виходить з машини і йде на прогулянку в ліс. Палька не стежив за таємничим водієм, бо йому, як то кажуть, жижки від страху трусилися. І хоча все це здавалося хлопцеві підозрілим, про свою підозру він розповів тільки сьогодні вранці, і то дуже вагався, бо розумів, що тепер гарцери посмакують його малиною.
— Таємниця чорного автомобіля, — повторив я за Соколиним Оком. — Може, підемо сьогодні ввечері на ту галявину?
— Авжеж! Звісно! Сьогодні ввечері ми підемо до малинника, — закричали хором хлопці.
– І я з вами піду, — несподівано почули ми Терезин голос.
Вона розмовляла з паном Каролем, та, мабуть, почула збуджений голос Телля, який розповідав про ласуна Пальку. Дівчина підійшла до нас наприкінці розмови, і я тішився, що вона нічого не чула про чорну машину. Це ж була, певне, машина пана Гертеля, з яким Тереза завела знайомство в Цехоцінку. А хто міг передбачити, як вона поводитиметься, коли почує, що ми збираємося стежити за її знайомим?
— Прогулянка до малинової галявини небезпечна, — сказав я дівчині.
— Авжеж, небезпечна, — підтвердили хлопці, і цей висновок дуже підніс їх у власних очах.
— А я страшенно люблю небезпечні прогулянки, — стояла на своєму Тереза.
— Ні, — відрізав я. — Вже вирішено. Жодної дівчини ми з собою не беремо.
Тереза закопилила губу і, знизавши плечима, пішла на берег до пана Кароля.
Я домовився з хлопцями зустрітися о сьомій вечора в лісі біля хреста на роздоріжжі. Лишилося ще понад три години. Гарцери пішли до свого табору, а я подався до пана Опалка.
Через повідь минулої ночі він не докінчив робити фотокартки. Поки склав на новому місці свої речі, поки обладнав темне приміщення, минуло півдня. І тільки зараз, радісно всміхаючись, він показав мені кілька відбитків.
Це були не звичайні фотокартки. Опалко відретушував фон, домалював штучній голові то капелюх, то шапку, зробив немов живі очі, підкреслив уста. Тож на фотокартках була не гіпсова голова, а ніби жива людина в різних головних уборах.
Пан Опалко віддав мені всі фотокартки, відкрив блокнота, намалював у ньому постать міліціонера й підписав: «Повітова комендатура народної міліції».
— Розумію, — кивнув я головою. — Ви вважаєте, що я повинен занести ці фотокартки до міліції й розповісти про спостереження пані Пілярчикової?
Пан Опалко заплескав у долоні, що мало означати: «Так, саме так ви повинні зробити». Сховавши фотокартки до кишені, я вивів з гаража свого «сама». І за десять хвилин спинив машину на ринку біля двоповерхового будинку Повітової комендатури народної міліції.
Хоч уже був кінець робочого дня, мені пощастило застати коменданта, капітана Муху. Це був високий худорлявий чоловік років сорока з дуже довгою шиєю й видовженим обличчям. Розмовляючи, капітан Муха,
