їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.
— Скільки з мене? — нетерпляче повторив я.
— Десять злотих, — буркнула крамарка, розсердившись, що я не хочу дослухати до кінця Барабашеву історію.
— До побачення, — сказав я.
Вона не відповіла. Знову дзенькнув дзвоник над дверима, і я вийшов на вулицю.
Повертаючись до свого намету, я зайшов до хлібної крамниці й купив буханку свіжого хліба. Хоч до вечора було ще далеко, я заходився готувати вечерю. Відкрив бляшанку рибних консервів, з'їв рибу з хлібом, потім закип'ятив віслянської води на чай. Вона виявилася несмачною, і я поклав надалі носити воду з міського колодязя.
Вечеряючи, я дивився згори на табір антропологів. Вони вже якось улаштувалися, намети стояли рівно, троси міцно натягнені. Тіснява в таборі була страшенна, але розташований він був у гарному місці, оточеному з трьох боків водою.
Ввечері в таборі розпалили вогнище. Навколо нього я побачив двох молодих жінок у штанях і грубих светрах, шестеро парубків і літнього добродія. Вони голосно розмовляли, певно, про щось дуже веселе, бо до мене раз у раз долинав сміх. По тому почали співати.
Настала ніч, і відблиск вогнища з табору антропологів поплив далеко Віслою. Я замкнув намет і, взявши каністру з бензином, спустився на берег трохи нижче табору. Не помічений антропологами, я роздягся і поліз в очерет. Діставшись до «сама», переніс в нього каністру й свій одяг, а тоді знову скочив у воду, аби випхати машину з очерету на вільний річковий простір.
Мотора я не хотів вмикати, щоб не привернути до себе уваги антропологів. Вісла підхопила мого «сама», і він безгучно поплив за течією. Я минув косу, освітлену вогнищем, навколо якого рухалися видовжені тіні науковців, і скоро опинився біля острова, що його береги розмила вода і він густо поріс верболозом. Тут я спробував ввімкнути мотор, та, як навмисне, у мене нічого не виходило. Тож довелося звернути до берега, і ніс «сама» в'їхав у зарості, що звисали з розмитих берегів.
Тієї ж миті з річки почулося рипіння кочетів і плескіт води. Я озирнувся — Віслою плив човен, ним керував якийсь згорблений чоловік. Я не бачив його обличчя, зауважив тільки, що в човні лежить кілька зелених і червоних ліхтарів. Човен затримався недалеко від острова, біля річкового бакена, що плавав на воді. Сидячи в «самі», я цікаво дивився, як чоловік підплив човном до бакена і повісив на ньому зелений ліхтар.
Раптом з глибини острова почувся голосний, пронизливий зойк сови. Мені аж мороз пішов поза шкірою — такий похмурий і грізний видався мені той зойк. Він наче віщував щось лихе. Мабуть, те саме відчув і бакенщик, бо кинув світити і, випроставшись, повернувся обличчям до острова.
Сова зойкнула знову. Здавалося, що цей похмурий, лиховісний зойк лине з верховіття якогось дерева на острові. Сова замовкла, запала тиша. І нараз почувся приглушений, але виразний крик:
— Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!..
Голос був низький, йшов наче з-під землі, певно, з якоїсь ями на острові. Тричі повторився вигук «Барабаш», а тоді знову настала мертва тиша.
Мене здивувала, а потім занепокоїла поведінка чоловіка в човні. Він притьмом схопив весла і став гребти до берега. Та перш ніж скочити на землю, нахилився і з дна човна взяв якусь річ. Коли він підняв її, червоний відблиск місяця упав на неї. Чоловік тримав у руці сокиру.
Бакенщик вискочив на берег і, вимахуючи сокирою, — наче страшенно розгніваний, — побіг між кущів верболозу. Я чув, як шаруділо в нього під ногами листя, хрускотіли поламані гілки.
Мені сяйнула неспокійна думка: а що як він натрапить на мене, подумає, що то я горлав «Барабаш» і розлючений — не знати чого — кинеться на мене з сокирою?
На острові, в заростях, щось шелестіло, й досі було чути, як тріщали, ламаючись, гілки. Здавалося, що чоловік гасає там, вимахуючи навмання сокирою й шукаючи того, хто кричав: «Ба-ра-баш».
За кілька хвилин я полегшено зітхнув: чоловік повернув до свого човна. Він геть засапався і важко дихав. Бурмочучи щось собі під ніс, він насилу вліз у човен, поплив за течією і зник за островом.
Я нарешті зрозумів, що «самів» мотор не працює, бо просто кінчився бензин. Тільки-но я перелив бензин з каністри до бака, то за якусь мить мотор запрацював. Я виплив на середину річки і поїхав за течією, намагаючись якнайближче підійти до правого берега. Коли я минав чоловіка в човні, він саме вішав ліхтар на бакен біля лівого берега. Між нами була велика відстань, і мені здалося, що бакенщик не звернув на «сама» ніякісінької уваги. Мабуть, подумав, що я пливу звідкись здалеку.
Пропливши, може, кілометра півтора, я скерував машину до лівого берега. Згідно з картою цієї місцевості, яку мені намалювали перед моїм від'їздом, саме сюди виходила дорога до Вісли, до давнього порома. І справді, на березі серед трави жовтіла дорога. Я виїхав на неї, пересівши за кермо автомобіля. «Сам», наче пес, з якого стікала вода, поволі подався піщаною колією.
Дорога поділялася на дві, обидві вели до лісу. Високий сосновий ліс, що починався там, де стояв мій намет, тягся кільканадцять кілометрів уздовж берега. Я засвітив фари, в їхньому сяйві замиготіли сріблясті світляки. Звернувши ліворуч, я знову невдовзі опинився на роздоріжжі. Тут стояв, трохи похилившись, високий дерев'яний хрест. Я ще раз звернув ліворуч і за чверть години опинився біля свого намету.
У таборі антропологів ще горіло вогнище, але вже блідим, неяскравим вогнем. Я поставив «сама» біля намету, сів на траву і, запаливши цигарку, замислився над тим, як діяти далі.
В мене не викликало сумніву те, що, коли я хочу виконати завдання, яке привело мене сюди, я маю вибрати одну з двох доріг. Одна — рівна, спокійна, але ненадійна Подорож нею була довга, а в мене часу було небагато. Друга дорога давала куди більшу можливість досягти мети, та була дуже небезпечна.
Раптом зірвався вітер, й одразу обізвався ліс. Шум дерев то затихав, то знову голоснішав; здавалося, що ліс дихає. Десь у хащах спали хлопці з загону лучників. Не знати чого, міркуючи над своїми дальшими планами, я згадав саме їх.
Пориви вітру ставали дедалі дужчі. Крони дерев гули над моїм наметом, сучкувате гілля рипіло, тручись одне об одне. «Гаразд, — сказав я собі, — спробую піти небезпечною дорогою. Адже кожної миті я можу з неї звернути».
Прийнявши таке рішення, я затоптав ногою цигарку. Вогнище в таборі антропологів згасло, для мене теж настав час відпочинку. Я відчинив дверцята намету і ту ж мить почув три постріли. Їх не зміг заглушити навіть шум дерев.
Я прислухався, але постріли не повторилися: «Хто ж тут має вогнепальну зброю? — міркував я. — Мабуть, тільки міліція та ще, певно, лісники».
Проте я не зміг позбутися почуття неспокою, яке викликали в мені нічні постріли.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і поклав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані звуку. Я сів у машину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бензоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.
