житті, складний процес переходу через «проходную» — таборову браму. Начальник конвою взяв у руки довгий-предовгий список полонених, чи пак «визволених», і викликав усіх по прізвищах. Ми відповідали згідно з поученням: ім'я, по батькови й рік народження, потім входили по одному до табору, де ту саму процедуру переводив хтось із таборового начальства. Оця процедура, з огляду на велике число «кандидатів» та слабе обізнання «начальства» з азбукою, тривала, здавалося, без кінця. Помучені, виголоджені люди, не маючи сили встояти на горячому сонці, лежали перед брамою, і, перейшовши всі митарства, вже всередині, лягали знову покотом. Однак, у таборі нас зараз же ділили на «взводи» по 50 людей, а згодом на десятки, визначували «взводних» з-поміж нас та лучили «взводи» в «роти». Ми холодно й пасивно дивилися на нових людей і на нові обставини. При невеликій кількості персоналу та, рівночасно, незвичайні, мабуть, як на місцеві умови, маси «приїжджих» робота йшла дуже пиняво.
Готові «взводи» тут же «встроювали» та піддавали «тщітельной обработкє», обшукуючи «за зброєю». Оце вже третя, у декого й більше, ревізія, і направду, не знаю, що ще можна було нам відібрати. Та практичні ревізори, які рекрутувалися із таких же людей, як і ми, і які, одначе, вспіли в міжчасі добути собі довір'я, все таки встигали, тут чи там, найти для себе щось практичного. Їх вимоги були невеликі: ґудзик, «люфка», німецька ложка — все це оголошувано з місця, як зброю, і — забирали. Вже було добре пополудні, як «начальство» впоралося з великою масою новоприбулих. Переконавшись, що ми назагал пам'ятаємо свої числа «взводів» і «рот», нам «розрішили» розійтися.
Тепер, річ ясна, всі кинулися розшукувати знайомих. Уся маса заметушилася, розбігаючися по всьому таборі. Невеличкий простір між дротами аж кишів від нового населення. Галичани тримались разом, поглядаючи з боку на небувале видовисько. Зате совєтчики чулися тут доволі по-домашньому, ніби то вони ніколи звідси й не виходили.
Під вечір настрої остільки поправилися, що нам видали по дві пайки хліба, за «сьогодні і вчора». Братство сидячи, а дехто на стоячки, почало мовчки їсти, — чути було лише жування.
Першу ніч у цьому таборі ми ночували вже по-совєтськи, лежачи гурмою на підлозі. Виявилося, що наш табір, це колишня недобудована фабрика гіпсу, а живуть тут люди в галі машин, кітлівні, словом, де хто попаде. Всі наступні дні приносили нам усе нові враження. По кількох днях ми вже були вповні в курсі всіх таборових справ.
І так, наш табор — це було так зв. «13 лагерноє отдєлєніє Провєрочно-Фільтрацийонного Лагера Но. 283 НКВД СССР». Був розположений у місті Сталіногорськ, 180 км. на південь від Москви і 80 на південний схід від Тули. Так офіційно звучала назва цієї приємної інституції, де нас мали провірити й профільтрувати. Система таких таборів постала й розвинулася у воєнні роки й спершу її головною ціллю було — «перевірювати» визволених з німецького полону червоноармійців. Відтак, впарі з звільнюванням окупованих німцями територій, оці лагері заповнювалися спершу практично всім мужеським населенням «визволених областей»; та від літа 1943 р. посилали туди вже не всіх поголовно, а лише «коляборантів». Поняття коляборанта, що в совєтській системі називається просто «ізмєннік соціялістического отечества», дуже широке, і так би мовити, елястичне. Підпадають під це поняття люди дуже різні. У таборах оці маси дістають назву «спецконтіґент», їх піддають дуже скомплікованому, єдиному в свойому роді, правному процесові, званому «провєркою» і посилають рівночасно куди небудь на «общеполєзную» працю. Це дуже розумно: совєтського «гражданіна», так би сказати, денацифікують на державний кошт, рівночасно ще й даючи змогу «окупити» свою вину перед «соціялістіческою родіною». Правна процедура «провєрки» виглядає так, що спеціяльна слідча комісія, т. зв. «особий отдєл», розбирає «вину» в кожному окремому випадку, більш небезпечних передає справжньому судові, невинних звільняє з табору без права повороту додому, а основна маса сидить і глядить, що буде далі.
У серпні 1944 р., безпосередньо по нашому прибутті, в таборі скупчилася колосальна маса людей, ок. 3.000, — далеко над таборові можливості. Тому начальство зразу подбало про відповідний збут для цих тисяч. Під Москвою, у цьому районі, де нас завезли, була, властиво, лиш одна можливість праці — а саме, в копальнях брунатного вугілля. Оце була загальна доля «спецконтіґенту» нашого табору. Щодня приїжджали до табору якісь людці, нібито добре вбрані, добре відживлені. З самопевними мінами. Таборовий персонал влітав у бараки, накидався на непривикле ще до нової дисципліни товариство, та виганяв усіх, хто лиш держався на ногах, на «общеє построєніє». Там приходили теж оці совєтські людці, оглядали людей, дослівно, як худобу на ярмарку, та вибирали собі відповідне число, часом 200, 300 і 500 людей. Їх зараз же оточувала відповідна охорона й вела на нове місце праці.
Ми й не зчулися, як табор став опорожнюватись. Минав тиждень за тижнем, а люди з нашого транспорту відходили безпереривно. На початках вересня галичан у таборі майже вже не було. Лиш мене ніхто з «купців» не хотів брати, без сумніву тому, що я єдиний на всю масу носив окуляри…
Врешті я залишився сам. Та не довго, бо 17 вересня 1944 р. розпочалася і моя мандрівка по таборах, що тривала кругло півтора року, себто, до мойого неочікуваного повороту до Европи.
На дні
З мойого першого табору забрали мене звичайною дорогою: приїхали «купці», до бараків влетіли «нарядчики», — працівники таборового «арбайтсамту» — повикидали всіх нас на площу, де відбувалися «повєрки», «построїли» нас і купці почали вибирати собі товар. Цим разом заносилося на якийсь більший транспорт. Бунчужний старшина Рязанцев виніс цілий стос евіденційних карток, а купецька комісія лише проходжувалась вздовж рядів «спецконтіґента». Панувала тиша. Чути було лиш важке дихання «кандидатів» і слова комісії «тот, тот, тот…» Рязанцев питався всіх про ім'я, «отчество», рік народження і, відповідну евіденційну карточку зразу відкладав на бік. Так вибрано було 800 людей.
Між членами «комісії» в першу чергу кидалася в очі постать людини, одітої, мимо ще непізньої пори року, в шубу з футряним ковніром, та ватовану «фуфайку».
Інші зверталися до нього з глибокою пошаною та титулували «товаріщ політрук». Було очевидним, що це начальник табору, до якого нас призначають. Та сіра братія ніколи б не звернула на нього своєї уваги, якби це не був жид… Мимо тоді вже 24-річного перевиховання, совєтські маси мають свою власну, загально відому, думку про представників вибраного народу. І на саму згадку про це, що жид мав би бути командантом нашого табору, настрої сильно впадали. Тут і там дався чути пошум невдоволення, висловлений при помочі загально вживаного у таких випадках виразу. З важким серцем розійшлися ми по бараках. У саму обідню пору, коли всі ми цілим серцем рвалися до цієї ложки зупи, було заряджено нову збірку, нас «построїли» чвірками і зі звичайною повагою вивели за браму, де нас обскочили нові конвоїри, а наш побут у 13 «лагоддєлєнії» скінчився.
Почався довгий марш до нового місця призначення. Тут властиво вперше я мав нагоду усвідомити собі всю безнадійність життя совєтської людини, всю безодню убогости, безпросвітність совєтських буднів. Дорога вела через два якісь колгоспи та містечко Узловая, майбутній наш районний центр. Сама дорога — це була лиш колія від коліс воза, що проїхав туди з тиждень тому. Я нагадав собі, як ми колись критикували польські шляхи і мимохіть усміхнувся. Обабіч «дороги» стояли облогом розлогі простори; запримічувалось майже повний брак більших скупчень дерев. По годинному марші побачили ми перший колгосп. Це було мале сільце на будь-яких 30 хат; небагато постатей пильно метушилися по обійстях. Падала у вічі комплектна відсутність мужчин, всюди лише жінки і підростки. Був саме час молотьби, і жінки молотили ціпами жито. Цей вид був навіть для совєтських людей доволі незвичаиний, вздовж колони пішов гамір обурення. Та старший конвою крикнув: «Прекратіть разґавор» і, все стихло…
На другім обійстю стояла під солом'яним піддашшям моторова молотілка. Коло неї крутився панок з урядовою міною, що приїхав туди бричкою. Панок щось злісно бурмотів, а коні їли солому з даху.
«Що, спортилась?» — не витримав хтось коло мене.
«Да нєт, только механік до смєрті упілся» — відповів панок, очевидно якийсь колгоспний начальник…
Загальний вид колгоспу був доволі жебракуватий. Хати з цегли, нетинковані, покриті соломою, часто без вікон. При хаті де-не-де ще якась кучка, чи комірка. Садків, чи городців при хатах — немає. Між усім мовчки сновигають черідками 8-річні «пацани». Старші працюють. Всюди бруд, сморід і сум. Тишина, чути лиш нерівномірний стук ціпів у непривичних жіночих руках…
