репатріяції, методами 1929-30 рр., з відповідним загостренням. Почала ллятися кров, горіли села. Українська відповідь не дала на себе довго чекати. УПА відповідала чинно. Ніде не можна довідатися стільки подробиць, як у потязі, де часто зовсім незнайомі собі люди є склонні до виміни думок. Саме тоді, як я вертався до Перемишля, скінчився був з'їзд Польської Селянської Партії (Міколайчика) і я їхав разом з групою делеґатів з Перемищини. Багато було між ними місцевих, загосподарених мазурів, але були і поляки з Галичини, насаджені на опорожнені українські господарства. Вони оповідали радо, думаючи, що репатріянт у совєтській шинелі з Московії — це один із них. Казали, що українців виганяли з домів, оточуючи села кордоном міліції, або війська. Кілька трупів при цьому було нормальним явищем. На те, щоб забрати з собою речі, взагалі не давали часу. Побитих, обдертих гнали на станції, де люди чекали, без їж і даху над головою, часом тижнями. Вмирали старі і діти. Військо кидалося на залишені господарства і звичайно безсумлінно все випродувало, інвентар, умебльовання, все. Українців усували, нібито, щоб зробити місце для поляків зі сходу, та самі ж поляки унеможливлювали своїм землякам взяти видерті правним власникам землі у власність. На добавок ночами приходили люди з УПА і палили села дощенту. Польські репатріянти замість осісти в багатих підперемишських селах, на урожайних полях, їхали на далекий Шлезьк.
Нагінка на сільську інтеліґенцію прибирала найжорстокіших форм. За вбивство українського священика або вчителя не було ні слідства, ні суду, ні кари. Виїзд до Галичини мав часом характер утечі від неминучої смерти з рук польських бандитів.
Пустіли деякі чисто українські села. Поголовно виїжджали українці з Посяння із мішаних сіл. Виїжджали теж усі мішані родини. Вони найбільше відчули свою приналежність до заходу, найдорожче заплатили за свою приналежність до української нації. З Ярослава українці зникли зовсім, за виїмком двох осіб. Українську церкву там прямо замкнули. Зрештою, ще в літі 1944 р., в Ярославі відбувся інспірований владою погром українців, під час якого замордовано родину Вербенців, купця-столяра Вася й інших. Перемишль найдовше заховав характер українського міста. Однак і тут зникали українські написи і вивіски. Українські крамниці передавалися у власність полякам. Натиск на українське населення, щоб примусити його «репатріюватися», хоч його «партія» була тут зі споконвіку, вівся тут, одначе, не так брутально, як це було на провінції. Українські ґімназії встигли ще перевести іспит зрілости, одинокий за нових польських часів, у червні 1945 р. Після вакацій українські школи, в тому числі і ґімназії, розпочали навчання, та їх дні були почислені. Сипалися шикани на учителів і учнів, дехто не мав сам сили жити під моральним обухом і виїздив; число учнів маліло, врешті, в жовтні 1945 р., усі школи, ґімназії та семінарія, були замкнені. Почалася і в місті нагінка на українство. Коло 20 визначних громадян, на чолі з єпископом Коциловським, було арештовано (між іншими і проф. Околота, судового радника Подлуського, цукорника Заразка й ін.) і вивезено до Ряшева, де їм старалися пришити співпрацю з УПА. Врешті з браку доказів, слідство припинено, а всіх звільнено, вимусивши письмове зобов'язання: репатріюватися на схід до 2-ох тижнів. Восени 1945 р. закрито теж Український Громадський Комітет і так загинув всякий слід по організованому українському житті.
Осталася тільки церква. Її положення на провінції було розпачливе. З низки місцевостей парохи виїхали разом з парахіянами на схід. У багатьох парохіях священики були прямо вимордувані. Число таких жертв на західніх окраїнах перемишської епархії переходило в десятки. Без всякої матеріяльної бази, без права на будь-яку охорону, дослівно, кожної хвилини вони були наражені на мученичу смерть. Відстрашувало їх від виїзду до Галичини ще й несамовите сталінське православ'я. Нічия доля не була така незавидна, як саме цих людей. Нехай це все мають на увазі ці, що тут, у безпеці, роблять закиди нашому священству за перехід багатьох душпастирів на православ'я.
Судячи з листів, доля наших надсянців у Галичині не була надто прикра. Селяни дістали наділи по поляках, часто дійсно кращі, ніж вони залишили дома. Лемки й мешканці Посяння переходили часто в околицю Львова, або Дрогобицьку область. Весною 1946 р. виселення поляків з цих галицьких земель було в основному, закінчене. Про Львів ходили чутки, що його населення в трьох четвертинах не передвоєнне, а свіжо імпортоване з Московії. Інтеліґенція з Перемишля дістала, однак, без труду посади у Львові в центральних установах. Я бачив листи, якими ті, що виїхали раніш, заспокоювали оставших, що нічого страшного тут нема. В Галичині, крім карткової системи, був ще приватний ринок, толерований владою, на якому можна було дістати властиво все. Характерне, що працівників приватної торгівлі вважали за непрацюючих. Вони всі влаштувалися на посадах, про око, але жили, і то непогано, з торгівлі. Все ж таки мала частина перемишської інтеліґенції та духовенство з фанатичною впертістю боролася за те, щоб таки остатися в Перемишлі. Ці «останні могікани» українського Перемишля ризикували здоров'ям і життям лиш для того, щоб зберегти рідну традицію дорогого міста. По-перше всі вносили урядовою дорогою подання до реферату Руху людности при міській Раді щоб їм признали польське горожанство. Такі подання лежали в маґістраті з місяць, відтак повідомляли петентів, що прохання не може бути полагоджене, бо переселення українців постановлене міждержавною угодою. В квітні 1946 р. поляки, в порозумінні з своїми большевицькими учителями, застосували таку методу: міліція вела людей до совєтського репатріяційного бюра; там большевики в присутності польської міліції, переслухували жертву й пропонували підписати заяву про добровільну репатріяцію. Хто не хотів, того міліція з місця арештовувала. Так арештувала і єпископа Лакоту, але зразу випустила, коли інших і непокірних тримали тижнями. Бували випадки, що большевики «резиґнували» з того чи іншого перемишлянина. Тоді йому видавали ограничене право побуту.
Сумний Великдень пережили українці 1946 року. На архиєрейській Службі Божій мав я враження що живу у віках перших християн, а Служба Божа правиться десь у катакомбах. Під час проповіді єпископ Коциловський позвав до себе всіх вірних, що оточили його, як діти батька; він високий, з довгою сивою бородою, говорив, натхнено, з вірою в майбутнє, взивав не попадати в розпуку. Це була остання архиєрейська Служба Божа в Перемишлі.
Під час проповіді хтось мене злегка штовхнув у плече. Я оглянувся і побачив усміхнене обличчя одного старшого десятника, що по останніх даних, загинув під Бродами, охороняючи штаб дивізії. Це був активний польський плютоновий, у нас служив він у чоті зв'язку в дивізіоні. Був він з-під Перемишля, з села Коровник, і ми, як земляки добре зналися. Знову почалася забава в питання і відповіді. Він, як виявилося, і не думав гинути під Бродами, однак зумів лиш так пізно пробитися, що вже не вспів прилучитися до відступаючих частин дивізії, та й не спішив за ними, думаючи, що в краю краще послужить справі. Добився він до рідного села й замешкав там потайки. Але одного дня прийшли до нього озброєні молодці й принесли йому формальний мобілізаційний наказ. Від цього часу він з УПА вже не розставався. Провадив підстаршинський вишкіл в гайку під Перемишлем. Про УПА говорив багато. Признавав її велику потугу і організаційну спроможність. Казав: «Нема кращого елементу до партизанської акції, як галичани. Все можуть… Є й люди з східніх областей, прекрасні, але їх мало. УПА — це Галичина… Не чув, щоб були німці, чи взагалі чужі старшини. Провадиться нормальний військовий вишкіл. Люди вишколені в дивізії часто на провідних місцях. Паліїв, між іншим, теж. Числимо на близьку війну, без неї все це немає сенсу… Політична акція у руках нашої еміґрації в Німеччині… УГВР — наш еміґраційний парлямент, що діє в Німеччині, у ній усі партії на чолі з гетьманом. Не так, як еміґрація 1940-41 рр. Співпраця з поляками йде, але не дуже добре. Завелика нехіть одного партнера до другого. В кожному разі умовини є». Говорили ми ще багато про спільних знайомих; виявилося, як це все виходить в таких випадках, що багато з давно похованих живе… Я передав привіт знайомим і ми розпрощалися.
Гніздо УПА-Захід — це верхів'я Сяну і Дністра. Це найактивніша частина УПА взагалі, бо на західніх окраїнах найкращий ґрунт під повстанську акцію: населення вже не має нічого до страчення. Вістки, що доходили до Перемишля, говорили, що в Галичині дії партизанів не мали масового характеру. Там існував великий конспіративний апарат і невеличкі, так би сказати, кадрові частини в недоступних місцях, а акції мали характер саботажів. Бої, що їх зводили частини УПА-Захід, були часом доволі великі. Найтяжчі бої велися за опанування гірського коліна Сяну, там, як казали, осередком боїв було містечко Бірча, тепер зовсім спалене; в ньому якийсь час був партизанський штаб. Бої — це не були звичайні сутички, а направду заслуговували на цю назву. Згідно слів учасників — поляків з перемиської 9-ої дивізії — в них брали участь часом не менш батальйона з кожної сторони. Весною 1946 р. друге огнище боїв було зав'язалося у любачівських лісах. В цих боях з польської сторони брали участь літаки і танки; валки з раненими можна було бачити і на вулицях Перемишля. Газета «Нове горизонти», в кожному числі доносила про якусь партизанську акцію. Після нападу УПА на Грубешів, у травні 1946 р., думалося, що напад на Перемишль є лиш питанням часу.
9. дивізія в Перемишлі так звана «дикою дивізією», була зформована з галицьких мазурів, вивезених 1939-40 рр. з Галичини до Совєтського Союзу. Страшні люди, а мундири обвішані совєтськими відзнаками.
