Гальперін не видужав.
— Є вихід! — ляснувши долонею по столі, просяяв Вітя. — Візьмемо Дімку, і все буде гаразд.
— Дімку? Якого це Дімку?
— Вчора ти пішов пити квас, а тут дивлюсь — Дімка Вакуленко з вікна виглядає. Ти його добре знаєш! — Помітивши на обличчі друга подив, Вітя нагадав: — Такий білявий, здоровий, плечі — он які! — і він широко розвів руки. — Як двигонув тоді м'яча, ледь ти перевів на кутовий.
— А-а-а! — згадав Альоша. — Чого це він опинився на Загорській?
— Вони недавно туди переїхали. Живуть якраз напроти Макогона. Його б до нас… Ти уяви, як хороше все буде…. Катається він на велосипеді або на лавці сидить, ніби книжку читає або з якимись там квітами вовтузиться, а сам у цей час косує, хто до Макогона прийшов, хто вийшов.
— Чудово-о!.. А хлопець він хороший?..
— Ого! — перебив Вітя. — Сила! Б'є з будь-якого положення. І правою, і лівою…
— А вміє тримати язика за зубами?
— За Дімку як за самого себе ручаюсь.
— Гаразд, я не проти. Поговори з ним, але не поспішай усе викладати. Обережно, поступово…
— Я сам не хочу. Поїдемо удвох.
— А як же з Матвійовичем?
— Нікуди не дінеться твій Матвійович. Яка нам користь від Матвійовича? Дідусь, сімдесят років. По- моєму, слід більше стежити за Макогоном. Він головніший. До нього, певно, і той «ЯА» ходить.
Помітивши, що Альоша замислився і не слухає його, Вітя ображено замовк.
— Як ти гадаєш, — спроквола почав Альоша, — навіщо Матвійович надіслав Макогонові листа? Адже вони один одного не знають.
Вітя лише здвигнув плечима.
— От ти надіслав би мені листа, якби навіть не чув, що є на світі такий Олекса Свиридов?
— Знову загадками заговорив?
— Ніяких загадок немає. Все просто. Писав не Матвійович. Дванадцятого числа в нього хтось був. Може, навіть їхній керівник.
— «ЯА»?!
— Знаю, скільки й ти. Макогон Макогоном, але за Матвійовичем теж…
Альоша не договорив, метнувся до вікна.
— Ти чого? — схопився й Вітя.
— Тсс! До Матвійовича хтось прийшов.
ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ
Вузька вулиця, звиваючись, повзла вгору. Нею рідко їздили, і між камінням дружно пробивалася трава.
«От прокляття! — важко відхекуючись, лаявся Макогон. — Ніде жодного номера… І спитати ні в кого. Дідько його знає, де він живе!.. О, нарешті-таки жива людина показалась, — зрадів Макогон, побачивши жінку з сумкою. — Та ще й поштарка».
Через п'ять хвилин Макогон стояв перед високим глухим парканом. Поверх нього в два ряди тягся колючий дріт. Постукав у хвіртку. У відповідь почулося хрипке гавкання.
Хвіртку відчинив сам Тетеря.
— Години три вже блукаю, — буркнув Макогон, облизуючи пересохлі губи. — Хоча б номер повісив. А то як вовк живеш…
— На нашій вулиці, якщо не знаєш, не легко знайти, — згодився Тетеря і, повернувшись, крикнув на величезного кудлатого собаку, що люто рвався з цепу: — Фу! На місце, Пірат! На місце!
З притишеним гарчанням пес поліз в будку.
Макогон озирнувся і широко розкрив очі.
Цегляний, вкритий червоною черепицею двоповерховий котедж з великою заскленою верандою, бутової кладки гараж, просторий вольєр, де за густою дротяною сіткою походжали індики й сніжно-білі гуси, метушились кури. На все це клали тінь крислаті груші, яблуні, вишні…
Макогон не приховував свої заздрощі.
— Ніколи б не подумав, що ти так влаштувався… Справжній тобі поміщик.
— Живемо помаленьку…
— Навіщо тобі стільки птиці?
— Це не все, — самовдоволено ошкірився Тетеря. — Ще двійко кабанчиків у хліву. Там, за садом…
— І як ви вправляєтесь усе це зжерти?
— Катя на базарі продає. Машину думаємо купити…
— Ваша справа, тільки гляди — зацікавитись можуть. Вісімдесят карбованців на місяць одержуєш, а який палац утяв. Коли ж машину приженеш?..
— Я… я… — почав було хазяїн.
— Переді мною виправдуватись нема чого. В міліції будеш виправдуватись, — урвав Макогон. — Наші всі зібрались?
— Поки що один Сергій Олександрович… Поніманського і Шкарбуна ще немає.
— Чого ж ми тут стоїмо? Ану лишень, веди в свої хороми.
Тетеря старанно витер ноги об підстілку, його покоробило, що Макогон і не подумав витерти свої черевики, на яких товстим шаром лежала пилюка, але стримався і промовчав. Довгий коридор був засланий червоною килимовою доріжкою. Побачивши кілька пофарбованих білою олійною фарбою дверей, Макогон нерішуче зупинився.
— Куди нам?
Тетеря запобігливо вхопився за ручку.
— От сюди, сюди, будь ласка.
Велику квадратну кімнату щедро заливало сонце. Вітер ліниво ворушив тюлеві завіски. По саме нікуди набита різностильними меблями кімната нагадувала комісійний магазин. Чого тут тільки не було! І старомодний, громіздкий, мореного дуба буфет, і новісінький сервант, весь заставлений порцеляновими та фаянсовими дрібничками, і пузатий комод з карельської берези, на якому примостилася гіпсова копилка — грубо розмальована кішка. На стіні висів гобелен з тройкою, що мчала, підхльоскувана хвацьким ямщиком. Блищав полірований журнальний столик, над яким височів торшер. Зі стелі звисала непомірно велика люстра з безліччю гранчастих скляних підвісків. В кутку стояли поруч тахта з півдюжиною подушок і заслане серветками піаніно.
— Граєш? — кивнув головою Макогон на піаніно.
— Одним пальцем чижик-пижик…
— А дружина?
— Пил стирає… Купили випадково. Сусід під'їжджав, продав дуже дешево… Хай стоїть, їсти не просить. Здасться на чорний день.
Тетерю дратувало, що Макогон з оцінюючим виглядом, ніби купуючи, розглядав кожну річ. «Навіщо згодився, щоб у мене збирались? — дорікав він собі. — Приходять, грязюки наносять, з безглуздими запитаннями лізуть! Яке кому діло, граю я чи не граю?! Я ж його не питаю, нащо влаштувався провідником? Не тицяю пальцем на зацеровані штани та злинялий китель… А грошенят більш ніж у мене разів у три…»
Макогон підняв кришку піаніно.
— «Біккер»… Цінна марка.
— Не «Біккер», а «Беккер», — сердито виправив Тетеря і розсунув важкі портьєри, що закривали вхід
