— Варення… Макарони, борошно… вермішель… всіляка там крупа… цукор… лавровий лист. Відчинити? — витягла хазяйка велику в'язку ключів і, не чекаючи, квапливо розчинила навстіж дверцята.
Присівши навпочіпки, Шовкопляс швидко обвів поглядом нижнє відділення буфета і, випроставшись, недбало махнув рукою.
— Можна зачиняти.
— Заждіть, не поспішайте, — зупинив Кульбич. — Виставляйте все, що там є.
— Та вже ж дивились… — заперечила хазяйка.
— Нічого, ще подивимось.
На столі з'явилися пузаті банки з варенням, якісь мішечки, торбинки, коробки, пакетики. Кульбич терпляче пересипав крупу, борошно, цукор… Одна з понятих, смаглява жінка з бистрими чорними очима, зиркнула на годинник.
— Товариші! Так ви до ранку не скінчите.
Її підтримав другий понятий — молодий широкоплечий парубок.
— Товаришка Кривенко має рацію. Ну, що може бути в продуктах?
— Перевіримо, тоді й узнаємо, — спокійно відповів Кульбич.
Він помітив, з якою поквапністю Тетериха взялася відчиняти буфет. І потім, випадково зустрівшись з її очима, Кульбич вловив у них і тривогу, і настороженість, і занепокоєння… Це було, коли він взявся за банки з варенням…
Кульбич перелив в емальовану миску одну, другу банку, третю… І раптом щось промайнуло перед його очима і ляпнуло в миску. Він ложкою виловив гумовий мішечок. Хазяйка змінилась на обличчі.
— Це моє! Віддайте! Не займайте!.. — заламуючи руки, зарепетувала вона.
— Припиніть! — суворо перебив її Кульбич. — Не влаштовуйте сцен. Ми розберемось. Коли це справді ваше, все буде повернуто.
Тетеря замовкла і, шморгаючи почервонілим носом, голосно схлипуючи, слідкувала, як Кульбич акуратно по шву розрізав мішечок. Заблищав золотий портсигар, діаманти на платинових запонках, старовинний кишеньковий золотий годинник на товстому, прикрашеному брелоками ланцюжку, масивний золотий перстень з рубіном. Поняті були вражені.
Повернувся Сергієнко. Підполковник наказав йому та Шовкоплясу залишитись у засідці до особливого розпорядження.
— А вам, товаришу майор, після закінчення обшуку разом з дружиною Тетері треба приїхати в управління.
Шовкопляс тепер уже не обмежувався поверховим оглядом. Він відсував меблі, уважно обслідував усі шухляди комода, серванта, розгвинтив канделябр, а стіл навіть поставив боком, перевіряючи, чи немає в ніжках видовбаних схованок. Так само пильно він оглянув і крісла. Але в цій кімнаті Шовкопляс і Сергієнко більше нічого не знайшли. Перейшли в суміжну. Там стояла плюшева канапа, півдюжини стільців, письмовий стіл і книжкова шафа. З неї й почав Шовкопляс.
— Господи! Лишенько мені! Невже й книжки почнете перевертати, — простогнала Тетериха. — Те, що знайшли в банці — все! Чого ви до нас так присікуєтесь?! Мій чоловік не розбійник, не шпигун, нікого не вбив, не пограбував.
— Не пограбував! — не стримався Кульбич. — А на які гроші ви збудували собі особняк, придбали дорогі меблі, килими?.. Адже ваш чоловік одержує вісімдесят карбованців на місяць…
— Ну й що ж? Ми з Петром Борисовичем люди ощадливі, аби на що грошей не тринькаємо.
Кривенко спалахнула і гнівно труснула густим волоссям.
— Про що ви кажете?! Невже ви вважаєте нас простаками? Коли б ви навіть цілий рік нічого не пили й не їли, то й тоді вам в двадцять п'ять років не вкластися, щоб усе це купити. У вічі вам кажу: все це майно придбано нечесним шляхом, на гроші, вкрадені в держави.
— А вам же яке діло?! — визвірилася Тетеря. — Теж мені захисниця держави знайшлася…
— Як то яке?! Крадете в нас. Держава — це ми. Ось такий паразит забереться на завод, на фабрику, в магазин і розтягає наше добро. Вкрав сто тисяч, а це школа, дитячий садок, будинок, лікарня… Та що там казати, — блиснула вона очима, — розкрадачі й шпигуни одного поля ягоди. І ті й ті шкодять нам, і їх треба знищувати, як скажених собак… Та кому я кажу? їй?! їх, цих паразитів, словами не проймеш, а ви, — обернулася вона до працівників міліції, — і без мене чудово знаєте, що таке розкрадач.
Сергієнко разом з Кульбичем оглядали речі в письмовому столі, а Шовкопляс, навчений гірким досвідом, брав книжку за книжною і уважно проглядав кожну сторінку.
— Олегу Гарасимовичу, — покликав він Кульбича, — ось подивіться, — і простягнув синій томик Блока.
— Та-ак… Цікаво, — згодився Кульбич. — Відкладіть.
Обшук наближався до кінця. Оглянуто було перший і другий поверхи особняка, горище, льох, гараж, пташник, свинарник. Лишились тільки подвір'я і сад. Озброївшись міношукачем, Сергієнко поволі обходив сад, підмічаючи тичками маршрут свого просування. Безперестанку гудів зумер. Міношукач то виявляв іржаву лійку, то шматки дроту, то консервні банки, то гвіздки, то розбитий чавун… В кутку садка росла й росла купа металевого брухту. Вже котрий раз знову почулися короткі уривчасті сигнали зумера. Шовкопляс встромив щуп у землю під грушею і відчув щось тверде. З землі викопали невелику залізну коробку. В ній лежали, акуратно загорнуті в пергаментний папір, три ощадні книжки.
— Що ви тепер скажете? — спитав Кульбич. — Ви ж запевняли, що у вас нічого немає.
— Не знаю, звідки вони взялись, — пересмикнула плечима хазяйка.
— Як же не знаєте? Чорним по білому написано: Тетеря Катерина Трифонівна, а дві інші — на ім'я вашого чоловіка…
Обшук саду було закінчено. Залишалося скласти протокол обшуку і накласти арешт на майно.
— Будинок не маєте права описувати! — захлинаючись і повискуючи, істерично кричала Тетериха. Очі її налилися кров'ю, волосся розпатлалось, і вона чимсь нагадувала бабу-ягу. — Будинок мій! Мій! Будинок я поставила за свої кревні! Беріть його речі, а мого не займайте! Я знати не знаю, чим він, мерзотник, займався, що робив!
— Припиніть! — урвав її лемент Кульбич. — За нашими законами все майно, нажите злочинним шляхом, конфіскується.
— Вірний закон! — підхопила Кривенко.
— А родичі розкрадачів, що знали про злочинну діяльність і користувались накраденим майном, суворо караються. Ви, як дружина розкрадача, притягаєтесь до кримінальної відповідальності.
У ВСЬОМУ ВИНЕН РЕВІЗОР
Тетеря вийшов з перукарні з туго напханими кишенями. «Здорово я вигадав про слідчого, — задоволений собою, міркував він. — Через кілька днів знову зайду, нічого його жаліти, хай трясе гаманцем… От якби два-три таких фарцовники, можна і вухом не вести».
… Тетерю зустрів сам Макогон і провів через закурену кухню, вузький темний коридор в невелику кімнату, де навколо столу, засланого облізлою клейонкою, сиділи Шкарбун, Поніманський і Чернушкін. Вікно було зачинене віконницею. На стелі під рожевим абажуром тьмяно мерехтіла лампочка. Побачивши Тетерю, Поніманський не втримався:
— Ти тепер справжнісінький святий апостол Петро… Он і сяйво кругом лисини.
Тетеря зібрався огризнутись, але Чернушкін випередив його.
— Припинити! Давай, Петре Борисовичу, викладай… Тільки коротше.
— Та я вже розповідав.
— Вони нічого не знають, — кивнув Чернушкін на Поніманського і Макогона.
Тетеря повторив всю історію від початку до кінця.
