— Для себе. Але воно зійшло з мірки.
— Де ж ви взяли ратин?
— Не вкрав… Купив у магазині.
— В якому?
— Господи, там, де всі люди купують! В універмазі.
— В якому універмазі?
— Поряд з нами, напроти університету.
— Коли купували? Давно?
Півень звів очі до стелі, пожував губами.
— Щось отак… з місяць тому… У нас зараз липень, а я, виходить, купив цю матерію в червні…
— Олегу Гарасимовичу, — звернувся полковник, — візьміть у мене в сейфі відомості і подивіться, будь ласка, який магазин напроти університету і чи був там у продажу ратин… Розповідайте далі, Карпе Матвійовичу.
— Про що розповідати? Все розповів, як на сповіді. Ось тільки нечиста сила поплутала, сам не знаю, як це надало мені прізвище вигадати… Боявся — оштрафуєте… Не маю я права вдома шити, немає в мене патента на це… Та й сам знаю, що на вулиці продавати не можна… От і вигадував. Вже пробачте, бога ради, відпустіть. Вік пам'ятатиму… Як за рідних синочків молитимусь.
— На Обсерваторній, напроти університету, два промтоварних магазини, але в жоден з них у цьому році ратин не надходив, — сказав Кульбич, відклавши акуратно підшиту справу.
— Як же так? — засовався на стільці Півень. — Щось переплутали. Не може бути, я ж сам купував.
— Заждіть, Карпе Матвійовичу, — зупинив Кульбич. — Ми маємо відомості про надходження ратину в усі магазини міста, тому давайте домовимось: щоб вам не витрачати сил на вигадки, а нам не шукати — скажіть краще правду, як до вас потрапив ратин.
— Ох-хо-хо! — глибоко зітхнув Півень. — Вже так мені не хочеться людину одну вплутувати… Та від вас не утаїш. Пальто я пошив Сіромасі Сидору Єгоровичу… Його й відріз, а звідки він узяв — відати не відаю. Прийшов він учора до мене, поміряв, не сподобалось, кричить: «Знати нічого не знаю, верни відріз або гроші!» От через нього, негідника, у вас опинився.
— А де ж живе оцей Сіромаха? — спитав Луговий.
— На Зарічній…
Не кажучи й слова, Кульбич вийшов з кабінету і через кілька хвилин повернувся.
— Знову вирішили обдурювати, Карпе Матвійовичу, — докірливо глянув він на Півня. — Сіромаха Сидір Олександрович справді проживав на Зарічній три, квартира дев'ять, але позаторік помер, так що бути вчора у вас ніяк не міг.
Почувши це, Півень знітився і, хапаючись, наче потопаючий за соломинку, вирішив назвати Поніманського. «Перевірять, — з надією подумав він, — що є такий, і відпустять»…
— Совісно мені, старому, вам у вічі дивитись… Виходить, що не скажу — брехня. А в біблії вірно говориться: не обманюй, бог покарає…
— Карпе Матвійовичу, — зупинив Луговий потік слів. — Ми з Олегом Гарасимовичем атеїсти, і нас більше, ніж біблія, цікавить — звідки у вас ратин?
— Пальто я пошив для Поніманського Михайла Семеновича, і матеріал його. Він бухгалтер на швейній фабриці. Фасон йому не сподобався, от і попросив мене: «Продай, в меш собі десятку за клопіт».
Почувши прізвище Поніманського, Кульбич та Луговий перезирнулися.
— Звідки ви знаєте Поніманського, як з ним познайомилися? — спитав Луговий.
— Через одну людину познайомились.
— А конкретно?
— Через Сергія Олександровича Черемушкіна… тьху, господи, Чернушкіна…
— Все ж таки, як прізвище вашого знайомого: Черемушкін чи Чернушкін?
— Раніш, до війни, він був Черемушкін… Жили ми тоді не тут, а в Армавірі… А потім, вже не знаю чого, став він Чернушкіним…
— Олегу Гарасимовичу!
— Я все зрозумів, — і Кульбич поспіхом вийшов з кабінету.
— За яких же обставин, коли й де ви познайомились з Поніманським? — допевнявся Луговий.
— Недавно привів його Олександрович до мене на квартиру й каже: «Хороша людина, поший йому кустюм…»
— То ви й костюм йому шили?
— Шив… — змушений був признатися Півень.,
— Де зараз живе Черемушкін-Чернушкін, чим займається?
— Де живе — не знаю, я старий, з фатери майже не виглядаю… І де служить — не знаю. Ні до чого воно мені.
— Часто він до вас навідується?
— Навідується… Іноді цілий рік не заходить, а потім візьме та й з'явиться… Йому не особливо цікаво з старим сидіти. А я й не ображаюсь. Спасибі, що не забуває.
— З якою метою Чернушкін приходить до вас?
— Посидимо, чайку поп'ємо, і часом пляшечку винця принесе, вип'ємо по чарочці, пригадаємо минуле життя, побалакаємо, побалакаємо та й піде.
— Який він на вигляд?
— Людина як людина… На зріст вершків на двоє вищий за мене, років йому отак за п'ятдесят чи п'ятдесят п'ять…
— Він приїжджав до вас на машині? — суворо поглянув Андрій Остапович на Півня.
З уваги полковника не випало, що Півень жадібно ковтнув повітря, на його зморщеній шиї часто-часто забігав кадик. Вийнявши велику картату хустку, він поквапно обтер піт, що рясно виступив на лобі.
— Задушно у вас… — пробуркотів Півень, зустрівшись з проникливим поглядом Лугового.
— То, виходить, Чернушкін приїжджав на «Победі»… Я вам можу назвати і прізвище водія — Чистяков.
Півень відчув, як кров ударила в потилицю, в скроні, вуха наче заклало ватою. Він більше не чув жодного слова, а лише бачив, як ворушаться губи Лугового. За мить обличчя Лугового поповзло вбік і зовсім розпливлося в невиразної форми пляму…
Свідомість поволі поверталася до Півня. Підвівши обважнілі повіки, він побачив лікаря, що клопотався біля нього. Начебто звідкілясь здалеку долинув незнайомий голос:
— … Я зробив ін'єкцію камфори для заспокоєння діяльності серця: серце з типовими віковими змінами… Нічого страшного немає, але я зобов'язаний його госпіталізувати…
Санітари віднесли Півня на носилках, і в кімнаті залишився специфічний запах медикаментів. Раптовий серцевий припадок перешкодив дальшому допиту Півня, і тепер Андрієві Остаповичу не лишалося нічого іншого, як шляхом логічних міркувань робити висновки.
«Півень продає ратинові пальта… знає Поніманського, той приніс йому ратин… Познайомив їх Черемушкін-Чернушкін Сергій Олександрович… Те, що він змінив ім'я й прізвище, вже викликає підозру… Ім'я, по батькові цього Чернушкіна таке ж саме, як у «професора», що користувався машиною, вкраденою Чистяковим… На цій машині везли ратин… Чистяков симулював божевілля, коли згадали ім'я «професора», а Півневі теж зробилося погано, тільки-но я спитав, чи знає він Чистякова і чи приїжджав до нього Чернушкін на «Победі»…
— Надзвичайні новини! — ще з порога сказав Кульбич. — Черемушкіна Серафима Олександровича розшукують органи державної безпеки як агента гестапо, що перебував зв'язківцем у обергрупенфюрера барона фон Веттера.
— Значний був агент. Обергрупенфюрер в німецько-фашистській армії відповідає чинові генерал- полковника, — зауважив Луговий.
Його агентурна кличка «Люцифер».
Сатана, виходить.
— Син петлюрівського офіцера, — продовжував Кульбич, — до війни судився за виготовлення
