очищами. — Було це, мабуть, півсотні літ тому. Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пішов з військом на половців, які прорвалися аж за Десну, до Дніпра, і плюндрували там села і городки. Почули про це половці і поспішили назад, а князь, запечалений тим, що не пощастило йому зустрітися з ворогом і відбити полон, вирішив повертатися додому… Та ось у бору, неподалік від Дніпра, гридні почули дитячий плач. Туди — аж там двійко діток: дівчинка, старша, і хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися — плачуть ще дужче.
— Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! — промовив князь. — Де ваші батьки?
— Батьки там, — махнула кудись рукою дівчинка. — Повбивані лежать…
— А ви?
— Ми сховалися в лісі… А всіх наших немає: хто вбитий, кого у полон потягли… Одним нам пощастило сховатися…
— Як же тебе звати, отроковице?
— Дариною.
— А малого?
— А мене Славутою, — підвів на князя свої ясні оченята хлопчик.
Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут — загинуть…
— Зі мною поїдете? — спитав їх. — До Чернігова…
— Поїдемо, — сміливо відповів Славута. — Якщо даси коней…
Так чада потрапили на княжий двір. Поселили їх у бездітної князівської кухарки, мовляв, хай привчаються до праці. І був би Славута дворовим чоловіком — кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому інший шлях.
Тут Кузьмище замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги і налив кухоль квасу… Випив, крякнув, розгладив бороду. Ніхто з слухачів, — а слухали всі, хто сидів поблизу, — і не поворухнувся. Цікаво розповідає старий!.. Навіть Самуїл сидів замислений.
— І цією долею був наш князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, — повів далі гридень. — А трапилося це так. Славута змалку любив співати і грати на сопілці, на бубнах та гуслях. Дідусь його навчив. І показав, як сопілки вирізувати. От одного разу за валами, під горою, вирізав малий гілочку калини, сів під кущем та й майструє дудку. І незчувся, як до нього підійшов чорнявий хлопчина у гарному вбранні — шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних чобітках на срібних підківках. У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князівськими майстрами лук, а за спиною тул[17] зі стрілами.
— Як тебе звати? — спитав хлопчик.
— Славутою.
— А мене Святославом… Що ти тут робиш?
— Сопілку. Хіба не бачиш?
— І ти вмієш грати?
— Умію.
— Ану, заграй!
Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота і заграв.
Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.
— Ану, дай мені!
Славута простягнув дудку.
Княжич подув у неї, та почув лише невиразне шипіння.
— Але ж вона не грає!
— Бо треба вміти.
— То навчи!
Славута показав, як треба складати язика, як дмухати, як і коли затуляти і відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і скоро почув, що і в нього щось виходить. Не пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався, коли він закривав чи відкривав дірочки.
Хлопчина зрадів.
— Давай мінятися! Я тобі лука — ти мені сопілку! Славута здвигнув плечима.
— Бери так. Я собі ще зроблю, коли захочу.
Та княжич був гордий.
— За так не хочу. Бери лука!
Той узяв. Оченята його заблищали, як і в княжича. Обидва хлопці були задоволені обміном.
Але тут з кущів раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Він був задиханий, переляканий.
— Княжичу, я з ніг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться — пропала дитина! А ти тут… з цим смердом! Що ви тут робите?
— Це не смерд, а Славута, — відповів Святослав, настовбурчившись. — Він так гарно грає на сопілці!
— На сопілці! А лук твій де? Уже цей білявий тать виманив у тебе? — І вихопив з рук ошелешеного Славути княжичевого іграшкового лука.
— Не смій! — крикнув княжич. — Ми чесно з ним помінялися!
Та гридень і слухати не захотів, схопив Славуту за комір, а княжича за руку і потягнув. Перед хоромами, в оточенні стривоженої челяді, стояли князь і княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцілувала в голову.
— Ну, де ж ти задівся, чадо моє! Я думала, тебе вже й на світі немає! Хіба ж можна так?
— Це все ось цей замазура наробив, — сказав гридень і поставив Славуту наперед. — Вивів із дитинця аж нагору, в куші, виманив лука…
— Неправда! — випручався з материних обіймів Святослав. — Я сам вийшов і зустрів там Славуту. Він зробив сопілку і так гарно грав на ній! От я й помінявся з ним — дав йому лука, а він мені сопілку… Не карайте його!
Князь Всеволод наказав гридневі, щоб відпустив хлопця.
— Ти справді вмієш грати? — спитав, присівши перед малим.
— Умію, — крізь сльози промовив Славута.
— Ну, заграй!
Отрок узяв у княжича сопілку і почав грати. Спочатку у нього нічого не виходило, бо не знав він, чого ждати від грізного князя — похвали чи кари. З сопілки виривалися непевні, уривчасті звуки. Та ось вони зміцніли, стали ясними, ніжними і попливли по всьому подвір'ю, збираючи до себе людей. З гридниці повиходили гридні, зі стаєнь — конюхи, з кухні — кухарки з дворовими дівчатами. Хто так гарно грає?
Князь підвівся і довго слухав малого. А коли той скінчив, запитав:
— А на гуслях теж умієш? І співати вмієш?
— Умію.
Князь наказав принести гуслі.
— Заграй і заспівай, отроче!
Хлопець пройшовся пальцями по струнах — і вони раптом ожили, забриніли, зарокотали, мов живі. А дзвінкий дитячий голос завів:
Князь аж наперед подався. Він любив пісні, сам співав. Та почути від хлопчини саме цю, свою улюблену пісню, яку склав колись славетний Боян!..
Такого не сподівався…
Пісня розповідала про похід русичів на половців, про переможну битву в далекому полі за Сулою, про повернення переможців до Києва. А їм назустріч виходили люди, вітали, плакали з радощів, дякуючи, що захистили від бузувірів, які вогнем і мечем плюндрували Руську землю. А над Києвом дзвонили в усі дзвони, і
