Ждан.
До Ігоря повернувся добрий настрій.
— Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до мене? Мені завжди потрібні сміливі й досвідчені люди!
Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матері і на засмучену Любаву, відповів ухильно:
— Княже, я вдячний тобі за доброту твою і при першій же нагоді стану до лав твого війська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербівку… Невідомо, чи там після половецького погрому залишився хто… Однак вона хоче там поселитися…
— Там є люди, хоч і мало, — втрутився у розмову княжич Володимир. — Ідіть селіться! Я дозволяю… Це моя волость… І мені потрібні поселенці.
— Атож, ідіть селіться, — погодився Ігор. — Посем'я знелюдніло, і треба докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним і багатим…
Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на свій розсуд. Він низько вклонився і заспішив до жінок, щоб заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи там, де захочуть.
4
Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися вбрід через Сейм, піднялися на гору і зупинилися.
Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике і гарне село. Які довкруг знайомі з дитинства рідні місця! На видноколі, за Сеймом, темний бір, куди влітку та восени він бігав по ягоди та по гриби, а взимку їздив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвіз з обривистими глинистими стінами, де в норах гніздилися чорнокрилі щурі, на рівнині розкинулися поля, тепер занедбані, порослі бур'янами, а понад берегом ріки — левади. І всюди верби, верби — гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма село назвали Вербівкою…
Ждан пізнавав рідне село і не міг упізнати. Що ж від нього залишилося? З землі стирчали чорні обвуглені сохи. Де колись стояли хати, повіті, клуні, там тепер здіймалися купи золи, порослі бур'янами, городи теж позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом'яними та очеретяними стріхами темніли маленькі, мов гриби, хижки, зведені спішно, невміло — аби перебути зиму.
Він знайшов свій город, що левадою спускався до самого Сейму, і сам собі не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над нею з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля нього біліла чоловіча постать…
Хто ж там — свої чи чужі?
Ждан раптом відчув, як потерпли ноги. Хотів ударити під боки коня і не міг. Радість і тривога стиснули груди. Очі затуманилися слізьми.
— Мамо, там у нас хтось живе! — вигукнув хрипко. Мати крізь сльози мало що бачила вдалині.
— Хто ж, сину?
— Не знаю… їдьмо швидше!
Вони спустилися з гори, проминули одну запустілу вулицю, другу і, задихані, охоплені надією і страхом, під'їхали до рідного дворища. Ось перед ними чудом уцілілі від пожежі старі, виплетені з лози ворота. За ворітьми, біля дровітні, застиг з високо піднятою сокирою чоловік у білій полотняній сорочці. Очі його округлилися від подиву й страху, а губи шептали:
— Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобі й пек!
Ждан притьмом злетів з коня, кинувся до нього:
— Іване! Братику! Живий!
Той оторопіло опустив руки, змінився на виду. Ждана не впізнав.
— Хто ти?
— Та Ждан я, Ждан! І мати зі мною! З полону повернулася… А то — Любава!
До двору вступила мати. Скрикнула глухо, схопилася за серце, схитнулася… Останні сили, що тримали її в дорозі до рідного порога, вичерпались.
І тут Іван ніби прозрів. Кинув набік сокиру, рвонувся назустріч:
— Мамо-о!
Вона впала йому на груди, заплакала. А він цілував її мокрі щоки, шкарубкою рукою гладив заплутані посивілі коси і шептав лише одне слово:
— Мамо, мамо!
Підійшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий Іван кивнув йому чубатою головою, притулився плечем до його плеча, і так вони утрьох стояли: то плакали, то щось говорили, хоча жодне слово не доходило до їхньої свідомості, то завмирали від щастя і болю.
Тим часом Любава ввела на подвір'я коней, а з хижі, почувши крик, вийшла чорнява молодичка з немовлям на руках. За подолки її спідниці тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спідлоба поглядав на незнайомих людей.
Іван опам'ятався перший.
— Мамо, Ждане, ось мої… Це Варя… Тобто Варвара… І дітки — Жданко та Настуня…
Мати пригорнула невістку, поцілувала дітей.
— Ріднесенькі мої! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя почала втішати:
— Не плачте! Ви ж дома… Житимете у нас… А Ждан поселиться поряд… Не плачте! Ходімо до хати — пообідаєте та спочинете з дороги… Ходімо!
Сама, теж плачучи, взяла стару за руку і майже силоміць повела до хатини. Любава пішла за ними.
А брати поспішили до коней — напоїли, потриножили і пустили на леваду пастися. Потім стали на обніжку, під старою розлогою грушею, всіяною дрібними жовто-брунатними гниличками. Ждан зірвав одну, вкинув до рота.
— Смачна яка!.. Не раз у неволі снилася мені наша груша. Не хатина, не двір, а груша на межі з Лебедями, на яку ми колись малими здиралися, мов вивірки, і ховалися там, серед гілля, від батькового чи материного прочухана… А прокинувшись, думав: повернуся коли-небудь додому — поставлю під нею хатину…
— От і став на лебедівському городі, — сказав Іван, пригладжуючи розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. — З лебедівського роду нікого не залишилося… А ми гуртом допоможемо — я, мати, твоя жона…
Ждан усміхнувся.
— Ти про Любаву?. Вона не жона мені. Але весною ми поберемося…
— Жона чи не жона — все одно допомагатиме.
— Допомагатиме, — погодився Ждан. — День чи два відпочинку — та й зачну тягати з лісу дерево. Щоб до осені поставити хижку.
— Не хижку, а хату, — заперечив Іван. — Досить, що в мене хижка. Тепер тісно… Але ж нас було тільки двоє — Варя та я. А ти не сам — гуртом зробимо.
Вони довго стояли у затінку під грушею, вели тиху розмову, міркували, як жити, де сіяти озимину, як вигідніше продати троє Жданових коней та купити за них худобу, свиней, птицю, яку зводити хату. Розмовляли б і далі, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:
— Досить вам, хлопці! Обідати пора!
