— Ой леле, яка розкіш!
А довкола справді було гарно. Буяла рання весна. Ніжною зеленню вкрилися гори й доли. На сході, на високих горбах, серед лісу, блищали золочені хрести монастиря, на заході гострим шпилем здіймалася Перунова гора, де, кажуть, був похований прадавній сіверський князь Путив, що зрубав цей город, за Сеймом темніли неозорі бори, а внизу, під горою, синіло широке плесо, прозване Братом і Сестрицею, бо там колись, рятуючись від половців, потопилися брат і сестра…
— Як гарно довкола! Яка гарна дунай-ріка! Захоплено вигукнула Ярославна.
— Не Дунай, а Сейм, княгине, — поправив Ігор. Та Ярославна заперечила:
— Дунай… У нас, в Галичині, всяку річку називають дунаєм. Навіть у піснях про це співається:
Ігор не став сперечатися, а відразу погодився:
— Хай буде так! — І повернувся до сина: — Твій полк уже готовий до походу, княже?
Володимир радісно зашарівся від батькового урочистого звернення — 'княже'.
— Готовий, отче, — схилив шанобливо голову. — Чотири стяги гриднів, окрім путивльської залоги, що залишається дома, та шість сотень чорних людей, зібраних з усієї волості. Всі добре озброєні. У кожного — щит, меч, спис, лук, по сотні стріл, захалявний ніж… По двоє коней — верховий та сумний[53].
Володимир і далі розхвалював би свою дружину, та Ігор перебив його:
— А що чути від Святослава Рильського?
— Був гонець. Князь Святослав ждатиме нас, як і домовилися, на Пслі.
— Це добре… А Ярослав Чернігівський прибув уже?
— Князя Ярослава немає.
— Тобто… Як немає? — не повірив Ігор, темніючи на лиці. — Мав би уже тут бути!
— Його не буде, отче, — опустив ясно-голубі, як у матері очі Володимир, ніби завинив у тому, що Ярослав не прибув. — Зате прислав тисячу ковуїв з Ольстином Олексичем. Ним же передав, що сам не може прибути, бо захворів…
— Захворів, захворів! — вигукнув сердито Ігор. — Знаю я його хворобу! Хитрий лис! Ще ні в один похід на половців не ходив! Недарма Святослав, хоч і рідний брат, недолюблює його! Захворів!.. Крутій! Боягуз чортів!.. Обіцяв сам привести чи прислати дружину на чотири або п'ять тисяч воїв, а прислав лише ковуїв…
Він не міг приховати досади.
Славута тихо промовив:
— Ігорю, а може, відмовишся від походу? Адже немає тієї сили, на яку ти розраховував. Зате коли долучиш свої полки до Святославових, то буде неабияка поміч князям київським, а половцям — страх великий!
Ігор розсердився.
— Ти знову за своє, боярине! Мабуть, і наздоганяв мене для того, щоб при слушній нагоді завернути мою рать назад? Так знай же — ніщо не змусить мене повернутися безславно! Похід відбудеться, хоч би всі сили, земні й небесні, ополчилися проти мене!
Славута замовк. Видно, не переконати йому Ігоря! Що ж, хай іде! Іноді з меншими силами князі ходили і поверталися зі звитягою.
Сонце хилилося до небосхилу. З лугів потягнуло прохолодою. Ігор накинув княгині на плечі теплу вовняну хустку і почав спускатися вниз.
Настав погідний зоряний вечір. Путивль довго не лягав спати: у таборі, де спинилося на нічліг Ігореве військо, горіли вогні, форкали коні, перекликалася сторожа, по хатинах та хижках чулися людські голоси, в садках шепотілися дівчата зі своїми коханими, що вранці вирушали в похід, витьохкували у левадах солов'ї.
А в князівських палатах, у заклечаній зеленим гіллям гридниці, князь Володимир пригощав прощальною учтою князя, княгиню і воєвод.
Не поскупився юний князь! На олов'яних та череп'яних блюдах, на срібних та дерев'яних мисках лежали гори смаженої риби та птиці, свинини та яловичини, вепрятини та оленятини, житнього та пшеничного хліба. Поміж ними стояли широкі чаші з огірками, капустою та клюквою. В макітерках мліли в сметані гарячі, з печі, налисники з сиром, в ринках вивершувалися пухкі золотисті пампушки, перемащені олією з товченим часником, а над усім цим здіймалися високі глечики, жбани та барильця із солодким грушевим узваром, холодним пивом та свіжим березовим соком.
Прославляли князя Ігоря, княгиню Євфросинію, князя Володимира Ігоревича. Прославляли воєвод та військо. Бажали один одному удачі в поході — перемоги над поганими.
Гридниця шуміла, веселилася, співала. Ріжечники та гуслярі вдарили танець, їм завторували бубни. З-за столу вискочив Янь Рагуїлович, колесом пішов по соснових дошках підлоги, вибиваючи підкованими закаблуками такі дрібушечки, що пилюка здіймалася стовпом, розмахував руками, прицмокував язиком, висвистував, сам собі приспівував:
Всі плескали в долоні, заохочували його до танцю, а він високо ніс кучеряву голову, прижмурював свої гарні очі, блискав білими зубами і, похитуючи стегнами та плечима, приказував далі:
