за ним!
Лягли.
Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над полями, але вже не сік обличчя, не забивався в рукава, за комір, не замерзав у бровах та в бороді крижаним панциром.
Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на голову і заплющив очі. Подрімати? Ні, сон не йшов, зате думки роєм завихрилися в голові.
Ще й місяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось такого буремного вечора і попростували на захід, на рідну землю. А як багато змінилося в його житті! Доля круто повернула життєвий шлях. Чи то ж на краще, чи на гірше? Хто те відає? Поки що — на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що, може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не обманеш — не продаси, але до нього ставиться, як до рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку і вірну службу коня, одяг і зброю, а це — ціле багатство! Чого ще треба?
Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що чиясь рука шарпнула за плече.
— Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! почувся Самуїлів голос. — Підемо далі!
Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.
— Куди ж іти?
— Бери коня за повід і не відставай від мене!
Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи город, там — порятунок, для них — тепла хата, для коней — затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!
Хатина виринула з пітьми раптово — визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.
Самуїл загрюкав списом у двері.
— Господарю, відчини!
Двері відхилилися — почувся старечий голос:
— Хто тут? Кого бог послав?
— Подорожні, отче! Пускай до хати — замерзаємо!
— Та хто ж ви такі?
— Гінці від князя переяславського до князів київських.
— То ви б їхали в городище — до тіуна[9].
— А що це за городище?
— Та Глібів же!
— Глібів! Далеко?
— Та ні — всього поприще[10]… А це — посад…
— Отче, бога бійся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш — поприще! Ні, заночуємо в тебе! — і Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. — Хлів у тебе є?
— Та є.
— То постав туди: наших коней та сінця їм дай!
Старий накинув на плечі кожушину, і вони гуртом напоїли коней, розсідлали і заклали їм сіна. А попоравшись, зайшли до хижки.
Хатина була невеличка. Зліва від дверей — піч, під образами — стіл, за піччю — широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Попід стінами — лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевський столик з різним шевським причандаллям — дерев'яними колодками та цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком… Там же, на столику, стояла пара старих чобіт — один чобіт полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра смердівська одяганка.
Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося — по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.
— Як же тебе звати, діду? — спитав Самуїл.
— Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом… Тож і ви звіть Живосилом.
— То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу — ой, як хочеться!
— А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, — відповів дід Живосил і заглянув за піч: — Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей — готуй вечеряти!
З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на світло.
— Добрий вечір, добрі люди!
— Здоровенька була, дівонько, — відповів і за себе, і за свого молодого супутника Самуїл. — Не дали тобі поспати?
— А я ще не спала, — відповіла Любава. — Сідайте до столу, а я хутко… Правда, не ждали ми нікого, та вже чим багаті, тим і раді… Борщ є!
Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно не сподівалася, що один з гостей — парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і кинулась до печі. Та цієї короткої миті було досить, щоб Ждан запримітив незвичайну вроду дівчини і теж зніяковів.
Дівчина справді була гарна. Чим — хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з борщем, — видно тільки струнку постать та густу чорну косу.
Та ще запам'яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі — мов літнє зоряне небо!
Любава!
Тим часом дівчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику — поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку — в хатині відразу стало світліше.
— Прошу до вечері!
Самуїл розв'язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.
Дідусь Живосил зацмокав язиком:
— Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай! — він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.
Любава сідати не поспішала. Самуїл легенько взяв її за лікоть.
— Не відмовляйся, голубонько, сідай. Дядько Самуїл та Жданко — не вовки, не кусаються… Правда, за молодого ручатися не можна — ще й гризне, чого доброго! Та ти не бійся, може, це твій суджений? Га?
Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на хлопця, і знову їхні погляди зустрілися. На цей раз надовше.
Любава була зовсім молода — шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ. Невеличка, міцна, темноока, з розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на ластівку або на чисте звірятко, що сполохано визирає з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав: 'Боже, яке диво зросло в цій маленькій убогій хатині! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!'
А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу та зброї. Та що з того! Кому потрібна вона, внучка смерда[11]? Ждан завтра вранці встане, осідлає коня — тільки сніг вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба потрібна йому холопка, в якої ні поля, ні лісу, ні коня, ні корови, а лише руки, щоб працювати на тіуна, боярина чи князя?
А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене!
Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмілювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хліб і борщ, що пахнув буряками.
Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.
— Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама і їси, а нам залишаєш сало та ковбасу, що, як і ми, закоцюбли на морозі! Так не піде! Берися за ковбасу, а ми погріємося біля борщу!
