Всі помчали за ним.
Сокіл ніколи не бере своєї здобичі на землі і майже ніколи не хапає її, подібно яструбу, кігтями. Лови його по-артистичному красиві, точні, вивірені. Це захоплююче видовище. Особливо сильне враження від нього у ясний день, коли на тлі голубого неба сокіл ширяє, мов стріла. Не дивно, що соколині лови стали улюбленою розвагою воєвод, бояр, князів, царів і, обставлені пишно, багато, перетворилися з часом на справжнє ловецьке мистецтво.
Помітивши жертву, сокіл не кидається на неї стрімголов, а підтікає під неї знизу, лякає і жене вгору, якомога вище і вище. А тоді робить крутий поворот, заходить ззаду і піднімається ще вище над нею. Ось тепер нещасна птаха в його владі! Їй нікуди тікати! З висоти, раптово, мов стріла, пущена з лука, падає він на неї і одним, відставленим і гострим, як ніж, кігтем розпорює їй груди під лівим крилом.
Жертва каменем падає на землю.
Сокіл швидко опускається за нею, одним помахом кігтя перерізує їй горло і, торжествуючи, п'є живу гарячу кров…
Ігор зупиняється на пригірку і, приклавши руку козирком до лоба, стежить за кожним порухом ловчих птахів.
Ось вони наздоганяють лебедів, заганяють високо в небо, а потім кидаються вниз з високості — і ті з жалібним криком, смертельно поранені каменем падають униз, у сивий полиновий степ.
І тут усі бачать, як здригнулися князеві плечі, заплющилися очі й опустилася голова, а з вуст його зірвалися слова, змішані із слізьми та гіркотою:
— І ти, соколе, далеко залетів, птиць побиваючи, — до моря! Та не злетіти тобі знову в небо, не злетіти! Бо підрізано тобі крильця! Підрізано шаблями поганих!
Він не захотів бачити лебедів, не захотів брати їх з собою. Мовчки повернув коня і, ні на кого не дивлячись, поскакав назад.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
1
Хан Кза лютував на Посем'ї. Десятки сіл розвіяв димом, сотні сіверян погнав у неволю, ще більше, переважно дітей та старих, позбавив життя, приступом узяв дерев'яний острог, що захищав Путивль, і дотла спалив його, а захисників, що залишилися живі, пов'язав мотуззям, причепив коням до хвостів, стягнув униз, до річки, і потопив на виду у князя Володимира і всіх путивльчан, пустивши їх пливти за водою.
Потім обложив Путивль.
Він знав, що в невеличкому городі всього півтораста князівських дружинників-гриднів, які добре володіють зброєю, а решта — втікачі з пригорода та навколишніх сіл. Хіба то вояки! Він також знав, що навкіл на багато-багато верст — аж до Чернігова та Києва — жодної князівської дружини, бо всі без винятку Ігореві витязі в Половецькому степу… Ні Ярослав Чернігівський, ні Володимир Переяславський, ні Святослав Київський не прийдуть Сіверській землі на допомогу, бо самі мають клопіт з Кончаком. Тому почував себе Кза тут вільно, як у себе в юрті, і своє військо, щоб охопити більший простір, розділив на три нерівні частини: з найбільшою сам та сином Романом залишився під Путивлем, сподіваючись без зволікань взяти його, з другою послав зятя Костука на річку Клевень, а третю дав молодшому синові Чугаю, щоб поплюндрував береги верхнього Сейму.
Однак ні першого, ні другого, ні третього дня взяти Путивль Кзі не пощастило. Невелика, майже кругла в обводі фортеця настовбурчилася проти нього високими валами, дубовими заборолами, а головне, відчайдухами захисниками. Топлячи бранців у Сеймі, хан сподівався залякати путивльчан, а вийшло навпаки: ще більше озлобив їх, переповнив їхні серця непохитною затятістю — боротися до загину!
— Браття, а видите, що буде з нами, якщо здамося! — загукав тоді Володимир, показуючи на трупи, що пливли по річці. — Так поклянемося ж нині: Путивля не здамо! Будемо битися до останку! Кза зможе ввійти в город тільки тоді, коли жодного з нас не залишиться живого! Тільки тоді!
— Клянемося! Клянемося! — загриміло на валах. — Путивля не здамо! Ліпше спалимо себе живцем, ніж піддамося ворогові!
Кза лютував, а нічого вдіяти не міг. Підступити до Путивля можна було тільки від поля, з півночі, бо з інших трьох боків його оточували крутоспадні урвища, по яких годі добратися навіть до підніжжя валу. Та з боку поля, що не вигадував Кза, ввірватися в фортецю теж не пощастило. Володимир стягнув на цей відтинок валу найкращих воїнів — стрільців-лучників, метальників списів, мечників, і вони не дозволяли половцям не тільки здертися на забороло, а й навіть підступитися до валу.
За час облоги Кза зовсім схуд, споганів. Чорні віспинки робили його обличчя схожим на старе потемніле решето. В очах — шал. Ще б пак! Сподівався пройти усю Сіверську землю, а застряв під Путивлем! Яка ганьба! Кончак дізнається — засміє! Прокляття!
Одного дня, коли після обіду хан приліг у шатрі трохи спочити, у табір з лементом, галасом, лайкою несподівано влетів якийсь розбурханий, розтривожений кінний загін. Кза вискочив з намету.
— Біда, хане! Біда! — кинулися до нього прибулі. — Нас розбито, а хан Костук поранений!..
Кза здригнувся.
— Як — розбито? Хто поранив хана?
— Уруси напали на нас… Зненацька… До Клевені ми не дійшли…
Кза не міг уторопати.
— Які уруси? Звідки? Де вони взялися?
Він кинувся до похідних носилок, прив'язаних до іноходців, що йшли один за одним. Там, в уруських подушках, лежав зблідлий, посірілий хан Костук і тихо стогнав. Досвідчене око Кзи відразу помітило, що його зятеві жити недовго. Очі запали, на вустах і на всьому лиці передсмертна смага.
Кзу аж струсонуло. Він схопився за голову, нахилився до умираючого.
— Хане, хто тебе так? Як це трапилося? Адже в Сіверській землі не полишилося жодного воїна!.. О, я нещасний! Що скажу твоїй жоні, а моїй дочці? Що скажу малим твоїм сиротам — моїм онукам? О, горе мені!.. Хто ж це тебе так? Скажи — і я без жалю розіпну на уруських хрестах і його, і весь рід його до п'ятого коліна!
Костук поволі розплющив очі.
— Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава Київського… З цілим полком… Коли я не ждав його… Бо і я ж, як і ти, думав, що раз Ігоря нема, то й ніякого війська уруського тут нема… А воно… не так… Володимир багатьох побив, похапав… Я люто оборонявся, та стріла влучила мені в живіт… І я помираю…
— Де ж Володимир?
— Він іде услід за нами… Тікай!
— Чого б же я тікав? Я зустріну його і відомщу за тебе!
Костук ледь-ледь ворухнув головою.
— Бачиш — ми взяли в полон одного уруса… Обрізали йому вуха, і він сказав, що сюди десь пішов другий їхній полк… Князя Олега Святославича… Це молодий, недосвідчений князь… Але з ним іде старий воєвода Тудор… А то хитрий лис!.. Ти знаєш його… Коли б ти не потрапив у сильце, хане!
Кза на хвилину завагався.
— Ти знаєш це напевно?
— Умираючи, урус не міг збрехати…
— Куди ж подався Олег?
— Тим боком Сейму… Десь угору, — прошепотів Костук і, непритомніючи, заплющив очі.
Кза змінився на лиці.
— Десь угору!.. Але ж там син!.. Чугай!.. Він потрапить в уруську пастку! Треба рятувати його! О
