Івана Губу своїм отаманом, Бучинського - суддею, Романа Циганка, Печеного та Ломаку - осавулами, а Олексу Сокола - військовим писарем. Запорозькі втікачі, незважаючи на свою незначну кількість, хотіли зберегти всю запорозьку організацію. Здавалося, що й російський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра І з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було зватись “Усть-Дунайським Військом”, проте невідомо, з яких причин те військо проіснувало недовго; іще навіть не скінчилася турецька війна, як воно було скасоване, їхні клейноди відвезли в Катеринодар. Частина старшини й козаків Усть-Дунайського або Буджацького війська перейшла теж на Чорномор'я; друга ж частина осіла на Буджаку, на річці Сараті, що впадала в озеро Сосик в урочищі Ак-Мангіт, і склала село казенних поселян тієї ж назви.
Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморці тікали на Дунай, задунайські запорожці переходили на російську сторону? Ми гадаємо, що не знаходячи волі в одному місці, розігнана з Дніпра запорозька сірома переходила на друге, доки один за одним не поскладала своїх кісток, де кому бог дав.
Після закінчення війни, року 1811-го, в Румунії робили перепис народу, бо там набралося дуже багато всіляких забіглих душ, і найбільше - з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку чинили комісари російські, турецькі й молдавські, і тоді російські підданці, щоб не дістатися знову своїм панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими підданцями. Всіх таких втікачів турецькі комісари брали під свою оборону й висилали за Дунай, через що кількість задунайських запорожців одразу збільшилась.
Глава 127. Війна запорожців із некрасівцями
Відчувши в собі силу завдяки ще переходу старих січовиків із Цісарщини, запорожці вирішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків і осісти на їхньому місці. Вимога запорожців щодо дунайських гирл і Дунавця зі степовими околицями цілком зрозуміла. Перш за все там були найкращі води для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; по-друге, туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я, по-третє, на південь од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися коні й худоба; й, нарешті, козаки не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776-го подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців вони не змогли ними скористатися.
Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий Самійло Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулин та Бабадаг і почав їм доводити права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то отаман року 1811- го рушив із частиною війська із Сеймен у Кілійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липован з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які перебували там на рибальстві, й разом із ними поплив Чорним морем до Портиці - протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній відділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір із боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках, але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були відбиті; запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Тут уже не змагались, а відступили до головного свого місла Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов із рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу і вчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі.
Але головні сили некрасівців ще не були розбиті й завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями точилася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і, нарешті, наприкінці того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всім кошем униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози скували Дунай кригою.
Весною 1813 року запорожці попливли далі в Георгіївське гирло й стали кошем на його усті в Катирлезі. Надзвичайно впертий опір некрасівців у попередні роки під час оборони свого обгородженого окопами й засіками Дунавця і всього високого степового кряжу, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунайцем і з півдня - лиманом Разіним, неначе змусили запорожців зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як і на Підпільній, але високі води в Дунаї, що мало не заливали коша, і, головним чином, брак побіля Катирлезу степу, змусили запорожців знову добиватися свого.
Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкиданих од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників - козаків запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізували всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці; ті ж не хотіли залишати свого давнього гнізда, й через те змагання мало скінчитись лише смертю слабшого.
Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям казав: “Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів”; некрасівцям же на їхні скарги відповідав: “Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі в султана іншої землі”.
Лютість запорожців під час війни ще збільшилась після того, коли донці, піймавши одного із найзавзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на кількох дошках і пустили так пливти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована.
Два роки тривала війна запорожців із некрасівцями, і врешті 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через якийсь час переселив їх у Малу Азію, в місто Майнос.
Глава 128. Задунайська Запорозька Січ
В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойовані ними землі, певних відомостей нема; старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам'яті, розказували не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Бабадаський лиман, річкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березі Дунаю між Тульчою й Ісакчою; другі проводили її од міста Преславу на Георгіївському гирлі Дунаю до Разіна, і треті - від Кам'яного лимана, біля того ж гирла Дунаю, і теж - до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів святого Георгія до Чорного моря. Опріч того козаки хоч і перейшли всім кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали рибальських заводів у Вилкові та Катирлезі, маючи там свої військові паланки.
У Верхньому Дунавці запорожці впорядкували Січ, цілком подібну до останньої, на. Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі від поля лежали окопи завдовжки в дві верстви, їх копали ще в давні часи італійці, потім поновлювали некрасівці й, нарешті, підправляли запорожці. З півдня й зі сходу Січ захищалась річкою Дунавцем, із сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та військових байдаків, на Дунавці, знову-таки, так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.
Треба гадати, що отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а зі старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу в 40 років, яка відмежувала Покровську Січ од Задунайської, вся старшина тут була із старих запорожців, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий лад. Тільки й одміни було в Дунавці проти Січі на Підпільній, що шинок стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега у самій Січі.
Січове життя за Дунаєм мало в чому відрізнялося од життя на Дніпрі. Так само не допускалося жіноцтво; всі сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили на хутори та слободи. Неподалік Січі, на північ, було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили в Муругилі, Махмудіє, Беш-Тепе, Пирлиці, Преславі, Тульчі й подекуди окремими хуторами; на острові ж святого Георгія лежало велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки в Івончі, Горгові та Катирлезі.
Військова рада та вибори військової старшини відбувалися щороку, а коли саме - кажуть не однаково: добродій Скальковський в історії Нової Січі твердив, що, як і на Дніпрі, старшину за Дунаєм обирали на Новий
