добре відчухрав би його чубуком своєї люльки або тим, що трапиться під руку, а коли б той ще сперечався і змагався, то й до гармати звелів би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодувати своїм тілом комарів.
У XVI та XVII століттях мало хто із запорожців доживав до старості - всі гинули в боях або під час походів; коли ж кого минала ворожа куля чи шабля, то такий козак, відчувши свою неміч, несподівано зникав із Січі невідомо куди. Здебільшого похилі запорожці ховалися в захисні кутки запорозьких земель і десь у байраках, між дубами та скелями, довбали собі печери, викопували криниці й жили там, плекаючи бджіл та рятуючи свої душі в постах і молитвах.
Інші підстаркуваті козаки доживали свого віку в монастирях, а перед тим, якщо мали гроші, то заводили на Січі й по дорозі до “місця смиріння” страшенну гульню. Кого здибає, було, такий “прощальник” на шляху, зараз же частує, а проходячи повз містечка, купує на базарах усілякі гостинці й роздає їх дітям; а то ще найме музиків та й танцює, аж доки наблизиться до монастирської брами, а тоді вмить схаменеться і все, що в нього лишиться, віддає на монастир.
Глава 26. Монастирі, церкви й освіта
Найбільше любили запорожці монастирі - Самарський, Мотронинський, Межигірський та Братський.
Монастир у Самарі заснували двоє старих козаків десь року 1576-го, себто за часів гетьмана Богданка (Ружинського). Він стоїть і нині в лісі за дві версти від запорозького міста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир містився в лісах Чигиринщини, Межигірський - біля Дніпра, недалеко від Києва, а Братський - в самому Києві, на Подолі.
На Запорожжі в останні його часи, крім січової церкви, існували ще й церкви в паланках. Монастирі й церкви не тільки задовольняли духовні потреби козаків, а водночас були осередками освіти й запомоги калікам та недужим. При всіх церквах Запорожжя працювали школи і шпиталі. Освіту дітям давало біле духовенство; в січових же церквах та монастирях - ієромонахи з різних місць та Києво-Печерської лаври.
У січовій школі вчилися не тільки діти (молодики та приймаки), а часом і дорослі запорожці, серед яких значна частина була добре письменна.
За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на запорожців був такий великий, що, скажімо, року 1775-го, під час нападу на Січ війська генерала Текелія, священик умовив козаків не проливати кров і скоритися волі цариці.
Глава 27. Боротьба за визволення України з під Польщі (1590-1649 роки). Утиски Козаччини
Перша доба козацького життя - часи, коли воно виникло та набувало сили - закінчилася смертю короля Стефана Баторія Той король хоч і завдавав козакам кривд і намагався тримати їх у своїх руках, а проте визнавав козацтво потрібним для оборони України й Польщі від татар і не тільки не мав на думці його знищувати, а навіть наблизив права козаків до прав шляхетства Наступник Стефана Баторія - король Жигмонт III, що став королем року 1587-го, був зовсім інших поглядів на козацтво й невдовзі виступив його запеклим ворогом
Козацькі морські походи 1584 - 1589 років так роздратували турецького султана, що у Стамбулі великий візир гримав на польського посланця, наче на наймита, страхаючи, що кине на Польщу величезне військо і всіх поляків поверне на бусурманів Почувши такі погрози, король Жигмонт III занепокоївся й року 1590-го скликав сейм, щоб порадитися із шляхтою що робити Польські пани дуже ремствували на сваволю козаків Запорозька воля була їм найгіршою болячкою, бо баламутила їхніх українських підданців, нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж вільними, як козаки Під час сейму шляхта вимагала від короля, щоб козацтво зрештою винищити Король і сам був не від того, та тільки коли постало питання, як же оборонятися од турецького війська, що все-таки посуне на Польщу, то всі згодилися на тому, щоб Запорозьке Військо лишалося й надалі, але приборкати його так, щоб воно не жило своєю волею, а тільки справляло королівську службу
Постанови сейму зводилися до того, щоб коронний гетьман ішов із військом на Запорожжя й упорядкував по-новому Військо Запорозьке, а саме всіх свавільників із Січі вигнати, а над слухняними поставити ротмістрів та сотників із польської шляхти, всіх козаків завести в реєстр із тим, щоб їх було не більше як 6000, і щоб вони присягнули на вірність польській короні, щоб без відома коронного гетьмана нікого на Січі не брали, призначити двох комісарів, які б стежили за січовим життям, і, кого спіймають на сваволі, щоб передавали до суду, заборонити по всій Україні продавати селянам порох, олово та зброю, наказати урядникам і війтам нікого не пускати на Запорожжя, а тих, хто дозволятиме, карати на смерть, нарешті, заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переступати межі сусідніх держав як суходолом, так і водою.
Такі постанови сейму зовсім не стосувалися запорозького життя та військових звичаїв, бо вони забороняли: запорожцям обирати свою старшину вільними голосами, мати необмежену владу військовій раді та записувати до Січі всякого, хто постукав у двері куреня. Могло статись одне з двох: або мало скасуватися Військо Запорозьке, або нові порядки мусили залишитися тільки на папері. Так і вийшло.
Зачувши про постанови сейму, запорожці зібралися на раду і з великим обуренням ухвалили зустріти польське військо й коронного гетьмана зі зброєю в руках. Тієї ухвали було досить, щоб Польща залишила Січ у спокої. Але король відплатив запорожцям тим, що коли минула турецька небезпека, то замість 6000 козаків було заведено до реєстру тільки одну тисячу, та й то не запорожців, а городових козаків.
За постановами сейму здійснювалися утиски лише тих городовиків, які не увійшли в реєстр, та ще українських селян, що хотіли тікати від панів або на Запорожжя, або за Дніпро - на схід, де були вільні землі. Чутки про це досягли й Січі, й на першій же військовій раді пролунали голоси, що треба Запорозькому Війську заступитися за українське селянство й покарати панів за їхні утиски. Проте січова старшина й більшість запорозького товариства вважали за неможливе зі зброєю нападати на військо свого ж короля, та ще й тоді, коли воно не зачіпало Запорожжя. Тому козацька рада не ухвалила походу Війська Запорозького на Польщу.
Глава 28. Криштоф Косинський
Невдоволена такою ухвалою ради меншість запорозького товариства обрала собі гетьманом курінного товариша українського шляхтича Криштофа Косинського, якого особисто скривдили князі Острозькі, й року 1592-го під його проводом козаки вирушили на Україну карати польських панів. До лав Косинського прилучилося чимало городових козаків - “випищиків”, яких було позбавлено козацьких прав через те, що не вмістилися в реєстр, і гетьман, згуртувавши навколо себе понад 5000 городовиків, напав на маєтки князя Острозького, здобув зброєю замки в Білій Церкві та Богуславі, пограбував панське добро й забрав там гармати і зброю.
Те саме вчинив Косинський і з Переяславом, а далі пішов із козаками господарювати на Волинь, руйнуючи польські маєтки й замки. Але цей похід тривав недовго, бо коронний гетьман, князі Острозькі, Корецькі та інші пани, власники зруйнованих маєтків, зібрали проти Косинського велику армію й, найнявши навіть угорське військо, оточили його під містом П'яткою.
У князя Острозького тоді служив сотником реєстрових козаків Северин Наливайко, що згодом сам підняв повстання проти поляків. Тепер він бився проти своїх, і це навіть викликало непорозуміння між запорожцями й городовиками, що з часом переросло у ворожнечу.
Поляки перемогли під П'яткою козаків, і Криштоф Косинський мусив скоритися коронному гетьманові й дати йому слово більше не зачіпати шляхетських маєтків.
Після того Косинський із запорожцями пішов на Січ, але, перепочивши там трохи, знову підмовив частину товариства і, діждавшись весни 1593 року, вирушив із Січі на Україну й підступив біля Черкас до маєтку
