Голубоньку сивий! Що ти кажеш, Мов наше серце ножем пробиваєш! Що наші мечі на тебе не здіймуться, На дванадцять частей розлетяться, І наша душа гріхів довіку не відкупиться. Сього, брате, ізроду нігде не чували, Щоб рідною кровію шаблі обмивали Або гострим списом опрощення брали, А будем ми до байраків, до мелюсів добігати, І будем ми тернове віття, верхи стинати, І будем тобі, найменшому брату, Пішій пішаниці, на признаку покидати, Щоб знав з тяжкої неволі В землю християнську До батька, до матері, до роду куди утікати!” і теє промовляли, Відтіля побігали. І до байраків, до мелюсів добігали, І тернові віття, верхи стинали, Своєму меншому брату, Пішій пішаниці, на признаку покидали, Далі з байраків, із мелюсів вибігали, І не стало ні байраків, ні мелюсів ставати, І тільки поле лиліє, На йому трава зелена зеленіє, На шлях Муравський вибігали І єден до єдного словами промовляли. Що промово середульший до старшого: “Братику рідненький, Голубоньку сивенький! І ну думати-гадати, З-під червоного каптана чорні китиці видирати, Своєму брату найменшому, Пішій пішаниці, на признаку покидати, Щоб знав, куди у землю християнську До батька, до матері, до роду прибувати!” Старший брат теє зачуває, Словами промовляє: “Братику милий, Голубоньку сивий! Лиш ми будем коло своїх каптанів чорні китиці видирати, То як дасть нам господь до батька, до матері, до роду прибувати, І ні в чім буде між білу челядь піти погуляти”. Середульший брат на те не потурає, З-під червоного каптана чорні китиці видирає І своєму меншому брату, пішій пішаниці, По шляху Муравському на приміту покидає. А старший брат теє забачає, Середульшого брата на сміх піднімає: “Братику рідний, Голубоньку сизий! Либонь, ти собі жіноцький розум маєш, Що ти на собі прекрасну одежу таряєш. Як дасть нам господь до отця, до матері, до роду прибувати, Ні в чому буде між білу челядь погуляти”. Теє промовляли, Відтіля побігали. І бігли не день, не два, Не три й не чотири, І до Савур-могили добігали, На Савур-могилі три дні, три ночі спочивали, Свого найменшого брата, Пішу пішаницю, піджидали. А менший брат, піша пішаниця, до тернів, до байраків добігав І тернове віття у руки бере-хапає, До серця козацького прикладає, Сльозами обмиває: Із байраків, із мелюсів вибігає. Не стало байраків, ні мелюсів ставати, І тільки поле лиліє, На йому трава зелена зеленіє. На шлях Муравський вибігає. І по шляху Муравському побігає, З-під червоного каптана чорні китиці забачає, У руки бере-хватає, До серця козацького молодецького прикладає, Сльозами обливає, Словами промовляє: “Сюди мої два брати кінні пробігали, І, видно, їх Азовська орда доганяла І посікла, порубала, Мене, найменшого брата, пішу пішаницю, У тернах, у мелюсах на спочинку минала! І коли б їх кість, каже, я знаходив би, Поховав би, похоронив би, Звіру та птиці на поталу не подав би”. І теє промовляє, Відтіля побігає. До Савур-могили добігає, І тільки своїх братів рідних трошки сліди забачає. І на Савур-могилу збігає, Словами промовляє, Сльозами обливає:
