Поки п'явся, Поки до порога добрався. Козацькими п'ятами за поріг зачіпає, А козацькими руками за одвірки хапає, Під мисник голову свою козацьку молодецьку ховає, Тоді два ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали, З його насміхали, А третій, Гаврило Довгополенко Переяславський, був обачний: Із кармана людську денежку виймав, Насті кабашній до рук добре оддавав, А ще стиха словами промовляв: “Гей, - каже, - ти, шинкарко молода, ти, Насте кабашна! “Ти, - каже, - до сих бідних козаків-нетяг хоч злая, да й обашна: Коли б ти добре дбала, Сю денежку до рук приймала, До погреба одходила, Хоч нороцового пива уточила, Сьому козаку, бідному нетязі, на похмілля живіт його козацький скрепила”. Тоді Настя Горовая, Шинкарка степовая, Сама в льох не ходила Да наймичку посилала: “Гей, дівко, наймичко! Добре ти вчини, Кінву-чвертівку в руки вхопи Та в льох убіжи, Та вісім бочок мини, А з дев'ятої поганого пива наточи. Як маєм його свиням виливати, То будем ми його на таких нетяг роздавати”. Тоді дівка-наймичка у льох убігала, Та дев'ять бочок минала, Та з десятої п'яного чола меду наточила, Та в світлицю входжає, Свій ніс геть од кінви одвертає, Буцімто те пиво воняє. Як подали козаку в руки ту кінву, То він став біля печі Та й почав підпивати пивце грече. Взяв раз покуштував, удруге напився, А втретє як узяв ту кінву за ухо, То зробив у тій конівці сухо. Як став козацьку хміль голову розбирати, Став козак конівкою по мосту добре погрімати. Стали в дуків-срібляників із стола чарки й пляшки скакати. І стала шинкарська груба на десять штук скрізь по хаті літати. Не стали тоді ляхи, дуки-срібляники, за сажею світа божого видати. Тоді ті ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали, Словами промовляли: “Десь сей козак-нетяга ніде не бував, Добрих горілок не пивав, Що його й погане пиво оп'янило”. Як став козак-нетяга теє зачувати, Став на ляхів грізно гукати: “Гей ви, ляхове, Вразькі синове! Ік порогу посувайтесь, Мені, козаку-нетязі, на покуті місце попускайте! Посувайтесь тісно, Щоб було мені, козаку-нетязі, де на покуті із лаптями сісти!” Тоді ляхи, дуки-срібляники, добре дбали, Дальше і к порогу посували, Козаку-нетязі більше місця на покуті попускали. Тоді козак-нетяга на покуті сідає, Із-під поли позлотистий недолимок виймає, Шинкарці молодій за цебер меду заставляє. Тоді ті ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали, Словами промовляли: “Гей, шинкарко Горовая, Насте молодая, Кабашнице степовая! Нехай сей козак, бідний нетяга, Не мається в тебе сеї заставщини викупляти. Нам, дукам-срібляникам, нехай не зарікається воли поганяти, А тобі, Насті кабашниці, грубу топити”. Отоді-то козак, бідний нетяга, як став сії слова зачувати, Так він став чересок виймати, Став шинкарці молодій, Насті кабашній, увесь стіл червінцями устилати. Тоді дуки-срібляники як стали в його червінці заглядати, Тоді стали його вітати Медом шклянкою І горілки чаркою, Тоді й шинкарка Горовая, Настя молодая, Істиха словами промовляє: “Ей, козаче, - каже, - козаче! Чи снідав ти сьогодні чи обідав? Ходім зо мною до кімнати, Сядем ми з тобою поснідаєм Чи пообідаєм”. Тоді то козак, бідний нетяга, по кабаку походжає, Кватирку одчиняє, На бистрії ріки поглядає, Кличе, добре покликає: “Ой ріки, - каже, - ріки низовії, Помошниці Дніпровії! Тепер або мене зодягайте,
