Гордієнко передбачав можливість нападу російського війська на Січ і ще в березні намовляв шведського короля взяти Полтаву, що стояла на шляху від шведського війська до Запорожжя й заступала запорожцям підходи до Січі. Король згодився нате і 4 квітня разом із Гордієнком та запорожцями штурмував місто, та тільки там стояла добра російська залога, що відбила той напад, і через те полтавська облога затяглася аж на три місяці, а тим часом сюди наблизилося велике російське військо під керуванням самого царя.
Тим часом на Україні справа складалася не на користь шведам та Мазепі. Універсали гетьмана не мали ніякого впливу на український люд, бо Мазепу всі знали не за оборонця народних прав, а за гнобителя й щирого прихильника московських порядків. Йому ніхто не йняв віри, бо всі знали, що коли б він дістав повду владу й незалежність од Москви, то козаки й поспільство були б так само поневолені, як і під владою московських воєвод. Навіть козацька старшина, що намовляла Мазепу перейти до шведів, сама перекинулася разом із ним на бік короля; згодом побачивши, що Україна заповнена російським військом, шведів же дуже мало, почала полишати Мазепу й віддаватись на милосердя царя. Тільки по Ворсклі та Орелі, в тих місцях, куди заходили запорожці, народ повставав і прилучався до них, бо знав козаків за оборонців простого люду і всіх поневолених.
Карлу XII доводилося починати щось рішуче, й він зважився знову всією силою штурмувати Полтаву. Але доля давно відсахнулася від нього; оглядаючи 17 червня табір царського війська, він був тяжко поранений в ногу. Проте, не зважаючи на ту рану, він 21 червня, лежачи на ношах, все-таки розпочав штурм Полтави. Бій тривав два дні, і все ніхто нікого не перемагав, а тим часом російське військо зовсім близько підсунулося до шведів. 27 червня сталася рішуча баталія, що прозвана Полтавською, й у тій битві царське військо перемогло шведів.
Розбиті шведські полки мусили хутко відступати до Дніпра, щоб врятуватись у турецьких землях. Тоді ж запорожці стали Карлові у великій пригоді, бо знали всі шляхи, перевози й броди. Гордієнко повів короля понад Ворсклою на Переволочну й сам із частиною запорожців вискочив уперед, щоб наготувати на Дніпрі човни. Першим із утікачів досяг Дніпра Мазепа з генеральним писарем Орликом, і надвечір 29 червня запорожці вже перевезли їх на західний бік. Король Карл не міг встигнути за гетьманом: тяжка рана змушувала короля рухатися обережно, а тим часом російське військо хутко наступало на шведів. Становище короля було дуже скрутне, й коли б запорожці не налаштували для нього заздалегідь перевозу, то, мабуть, він дістався б цареві Петру І в бранці. Гордієнко, перевізши Мазепу, зараз же зв'язав докупи два байдаки і, як тільки в ніч на 30 червня король Карл прибув до Дніпра, Гордієнко вкотив його карету на байдаки й перехопився з ними на західний берег.
Шведське військо перевозили на правий берег весь день 29 червня, але човнів для того зібрали дуже мало, бо їх перед тим захопив полковник Яковлев, пливучи до Січі. Через те до ранку 30 червня на лівому березі Дніпра лишилося ще більш 16 000 шведів, а тим часом наспіло й російське військо. Далеко з більшим поспіхом перевозились через велику річку запорожці. Передбачаючи собі в помсту мордування на смерть, комонні козаки перепливали річку кіньми, тримаючись за їхню гриву; піші ж кидалися в воду, захопивши до рук дошки із возів, ярма, колеса або кулі очерету, й, держачись за ті речі, долали річку самоплавом. Через те, коли до Дніпра наблизилося російське військо, запорожців лишилося на лівому березі тільки 220 душ.
Шведський генерал у той час запитав Меншикова, на яких умовах можна здатися, і той одповів, що шведи мають скласти зброю і тоді будуть живі всі, окрім запорожців й інших підданців царя - зрадників. Шведи скорилися своїй долі; запорожці ж, знаючи, які нечувані муки чекають на них у руках московських катів, кинулися з берега в Дніпро і здебільшого загинули у хвилях рідної річки.
Глава 85. Після Полтави
Тим часом Гордієнко вже вів Мазепу та Карла за Дніпром понад річкою Омельником, а далі порадив іти через верхів'я Інгульця, понад Інгулом. За кілька днів усі щасливо прибули до Бугу й стали табором на 25 верст нижче устя Інгулу. 7 липня шведи вже перевозились за Буг у турецьку землю; слідом почали переправлятись і запорожці, та тільки, може, половина їх устигла перевезтись, як надійшла звістка, що до Бугу підступають російські драгуни. Почувши про те, всі запорожці повернули коней од Бугу й подались у добре їм знайомі байраки Дикого поля, пізніше ж повернули до устя Дніпра й приєднались до товариства, що було з кошовим отаманом Сорочинським.
Прибувши до Очакова, Карл дозволив запорожцям іти, куди хочуть, і значна частина подалася на низ Дніпра; решта ж із кошовим Гордієнком, Мазепою та королем Карлом перейшла до Бендер, де 22 серпня року 1709-го гетьман Мазепа, пригнічений тяжкими подіями, й помер.
Таким чином, року 1709-го землі Війська Запорозького, опріч південних степів, захопило російське військо, а самі запорожці були проголошені указом царя зрадниками. Всім українцям заборонялося знатися із запорожцями: навіть чумакам не дозволяли ходити у Крим по сіль, щоб на низу Дніпра вони не бачилися із запорожцями; увесь же люд полків Миргородського та Полтавського за те, що. став на бік запорожців, зазнав тяжкої покари - заслання в Сибір і навіть смертного вироку. Від Скоропадського, затвердженого на гетьманському уряді після втечі Мазепи, була відібрана влада й до нього приставили царського радника, боярина, який і керував Україною.
Проте ватажок запорожців Кость Гордієнко й після усіх цих подій не втратив свого завзяття. Він, разом із генеральним військовим писарем Пилипом Орликом, мав надію, що перемога Російської держави була випадковою, а занепад України тимчасовий. Вони обоє вірили, що шведський король знову стане могутнім; та й турецький султан, на їхню думку, не повинен був згодитись на те, щоб Росія зрештою прилучила до себе Україну й Запорожжя. Обидва втікачі плекали надію, що за допомогою Швеції й Туреччини Україна знову матиме незалежність. Під впливом таких сподівань у травні 1710 року в Бендерах запорожці, що лишилися з Гордієнком, проголосили Орлика гетьманом України, а після того запорожці, з одного боку, й Орлик, із другого, склали умову про те, як він має правити Україною і забезпечувати права й вольності Запорожжя. Хоч та умова й лишилася назавжди на папері, проте вона цікава, бо виявляє бажання й міркування ідейних українців того часу й тодішніх запорожців. От скорочені основні пакти тієї умови:
1). На Україні мусить панувати віра православна з митрополією в Києві, залежною тільки од Цареградсь-кого патріарха.
2). Межа України з Польщею має проходити по річці Случ, а з Московією - як зазначено в Переяславській умові з Богданом Хмельницьким.
3). З Кримським ханством має бути приязнь.
4). Столиці України Києву і всім містам українським забезпечити давні права.
5). Гетьман повинен пильнувати, щоб ні полковники, ні інша військова старшина не забирала собі в підданці й не примушувала ні до якої панщини ані козаків, ані посполитих.
6). Гетьман не має права призначати на посади, бо всі посади мають бути виборні.
7). Гетьман не має права нікого судити, а всі справи, навіть за образу самого гетьмана, передавати на генеральний суд.
8). Тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Покрову в гетьманській резиденції мають відбуватися генеральні ради задля вирішення всяких найважливіших справ. На ті ради мають з'їздитися: генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною й сотники; виборні від полків генеральні радники й представники Запорозького Війська. Без ухвали генеральної ради гетьман може відправляти тільки пильні справи за радою генеральної старшини.
